Стефан Цвейг - Марія Стюарт

і дивіться, навіть Морей нараз змінився після таємної розмови з Норфолком. Він стає лагідним і примирливим, цілковито погоджується з Норфолком, що тільки Босвелла слід звинувачувати в злочині й аж ніяк не Марію Стюарт; здається, ніби вночі над покрівлями повівав теплий вітер, лід зламано, ще кілька днів — і над тим дивним будинком променяться весна і дружба.

Несамохіть постає питання, як можна було спонукати Норфолка за одну ніч розвернутися на сто вісімдесят градусів, перетворитися з судді Єлизавети в зрадника її волі, стати з ворога Марії Стюарт її найревнішим другом. Перша думка: Мейтленд, напевне, підкупив Норфолка. Та, коли глянути вдруге, ця думка видається невірогідною. Адже Норфолк — найбагатший аристократ Англії, його родина стоїть лише трохи позаду Тюдорів; так багато грошей не міг дати ані Мейтленд, ані вся бідна Шотландія. І все-таки, як і зде­біль­шого, перший здогад був правильним, Мейтлендові справ­ді пощастило підкупити Норфолка. Він запропонував молодому вдівцеві єдине, що могло привабити навіть такого могутнього, а саме: ще більше влади. Він запропонував герцогу руку королеви, а отже, водночас із нею, спадкове право на англійську королівську корону. Від королівської корони завжди поширюється магія, яка навіть найбоягузливіших робить сміливими, найбайдужіших — честолюбними, а найрозважливіших — дурними. Тепер ми розуміємо, чому Норфолк, що лише вчора так наполегливо насідав на Марію Стюарт, щоб вона доброхіть зреклася свого королівського права, раптом, хоч як дивно, переконує її захищати його. Адже він хоче одружитися з Марією Стюарт тільки задля претензії, яка одним рухом піднесе його на місце Тюдорів, тих, хто наказав стратити його батька і діда як зрадників. Годі звинувачувати сина й онука, коли він зраджує королівську родину, яка знищила його власну сокирою ката.

Звичайно, наші сьогоднішні чуття першої миті вагаються зрозуміти таку страхітливу річ: той самий чоловік, який ще вчора обурювався вбивцею і перелюбницею Марією Стюарт, нарікав на її «брудні» любовні пригоди, так швидко вирішив узяти цю жінку за дружину. Річ зрозуміла, захисники Марії Стюарт підсунули тут гіпотезу. Мейтленд під час тієї таємної розмови з Норфолком, певне, переконав його в невинності Марії Стюарт і довів, що листи зі скриньки фальшиві. Але про це в збережених документах немає жодного слова, а Норфолк насправді ще й через кілька тижнів у присутності Єлизавети й далі називав Марію Стюарт убивцею. Але ж не було б ще тяжчої помилки, ніж прагнути повернути сучасні моральні уявлення на чотири сторіччя назад, бо вартість людського життя в різні періоди та в різних місцевостях аж ніяк не була абсолютною, кожен історичний період вимірював її по-іншому, мораль завжди тільки відносна. Наше сьогодення набагато поблажливіше до політичного вбивства, ніж було XIX сторіччя, та й XVI сторіччя не надавало йому великої ваги. Докори сумління були цілковито чужі для доби, що черпала свою мораль не зі Святого Письма, а з Макіавеллі: той, хто прагнув тоді зійти на трон, не дуже намагався обтяжувати себе сентиментальними міркуваннями і не квапився придивлятися, чи сходинки ще не мокрі від пролитої крові. Зрештою, один із сучасників зобразив у драмі «Ричард III» сцену, де королева подає руку чоловікові, якого знає як убивцю, і ця сцена глядачам аж ніяк не видається невірогідною. Щоб стати королем, убивали й отруювали батька, брата, гнали на війну тисячі невинних людей, прибирали, усували людей, не запитуючи про право, і в тодішній Європі навряд чи можна знайти бодай один монарший дім, де б не коїли відкрито таких злочинів. Коли йшлося про корону, чотирнадцятирічних хлопчиків одружували з п’ятдесятиріч­ними матронами, незрілих дівчаток — зі стариганями, не дуже розпитували про чесноту і красу, гідність та мораль, одружувалися з недоумками, кривими і кульгавими, сифілітиками, каліками і злочинцями, тож чому саме від марнославного честолюбця Норфолка сподіватися особливої делікатності, коли юна й гарна володарка з гарячою кров’ю зголошується піднести його до статусу свого чоловіка? Норфолк, засліплений честолюбством, не довго озирається на те, що скоїла Марія Стюарт, а дивиться тільки на те, що вона може зробити для нього; в думках цей слабкий і не дуже розумний чоловік уже бачить себе у Вестмінстері на місці Єлизавети. Сторінка перегорнулася за ніч. Вправна рука Мейт­ленда розслабила тенета, виплетені для Марії Стюарт, і там, де слід було сподіватися суворого судді, вона раптом знайшла залицяльника й помічника.

Але Єлизавета має добрих викажчиків і пильний, украй недовірливий розум. “Les princes ont des oreilles grandes qui oyent loin et près”[26], — з тріумфом сказала вона одного разу французькому послу. За сотнею дрібних ознак вона здогадується, що в Йорку варять різноманітні темні трунки, що аж ніяк не підуть їй на добро. Насамперед вона викликала Норфолка і глузливо відверто сказала йому, мовляв, чула, що він уже залицяється. Що ж, Норфолк — аж ніяк не герой із характером. Гучно й виразно закукурікав півень святого Петра: Норфолк одразу, і то найжалюгідніше, зрікся Марії Стюарт, чиєї руки ще тільки вчора домагався. Це все брехня і обмови, він ніколи б не одружився з такою перелюбницею і вбивцею, і напрочуд брехливо заявляє: «Моя подушка, як я лягаю спати, має бути безпечною».

Але Єлизавета знає те, що знає, і згодом могла гордо казати: “Ils m’ont cru si sotte, que je n’en sentirais rien”[27]. Коли ця жінка з її нестримною силою люто напала при дворі на одного з тих проноз, усі його таємниці одразу випали йому з рукава. Єлизавета миттю енергійно взялася до роботи. За її наказом судовий розгляд перенесли 25 грудня з Йорка у Вестмінстерський палац у залу з назвою camera depicta. Тут, за кілька кроків від її дверей і безпосередньо під її недовірливими очима, Мейтленду вже не так легко грати, як у Йоркширі, за два дні їзди від Лондона й поодаль від наглядачів і шпигунів. Крім того, дізнавшись про ненадійність своїх комісарів, Єлизавета додала до їхнього складу ще кількох, на яких могла безумовно покластися, передусім свого фаворита Лестера. Тепер, коли вона схопила вузду твердою рукою, процес відбувається в швидкому темпі приписаного ходу. Морей, давній пансіонер Єлизавети, отримує короткий і виразний наказ «захищатися», а ще й небезпечне підбадьорення не цуратися