Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

ходити пішки тобі не доведеться. Хлопчика я братиму на свого коня, а Пітакі сяде позад тебе. А прийде весна, я знову стану на стежку війни і прижену від ворога табун добрих коней.

Табір кайна стояв неподалік, а що було дуже холодно, то вирішили: Пітакі й я побудемо у вігвамі Не-Бігуна, поки повернуться батьки. Пітакі зраділа, бо в Не-Бігуна було п’ять маленьких дочок, з якими вона часто бавилася. Я ж умовляв батька взяти мене в табір кайна. Мені дуже хотілося побачити урочисту церемонію передачі священної люльки. Незбагненні шляхи богів. Очевидно, вони навіяли батькові думку, щоб я залишився тут і доглядав сестру. Вони з матір’ю вирішили наступного ж дня вирушити в дорогу. На світанку я привів коней, батьки склали вігвам, нав’ючили на коней вантаж і, коли зійшло сонце, попрямували на південь.

— Будьте слухняні, — сказала нам мати, сідаючи на коня.

— Так, будьте чемними! Ми повернемося через п’ять днів, — додав батько.

Ми обіцяли не пустувати, попрощалися з батьками і довго дивилися їм услід. Потім побігли снідати у вігвам Не-Бігуна.

Минуло п’ять ночей. Настав шостий день, теплий і сонячний. Ми з Пітакі, залишивши долину, піднялися на край рівнини, щоб побачити наших батьків, які вертатимуть додому, і помчати їм назустріч. Але батьки не приїхали.

— Вони приїдуть завтра, — сказала Пітакі, коли ми квапно верталися до табору, бо на долину вже впали сутінки.

— Так, звичайно, вони приїдуть завтра, — одказав я.

Але вони не приїхали ні того дня, ні через два дні. З ранку до вечора просиджували ми на краю рівнини, виглядаючи батьків. З кожним днем ми дедалі більше хвилювалися. Батько сказав нам, що вони повернуться через п’ять днів, а він завжди дотримував слова. Ми тривожилися, чи не захворів хтось із них. Може, мати впала з коня й забилась?

І шостого дня ми виглядали їх, а надвечір побачили вдалині гурт вершників. їх було восьмеро, і з ними одна жінка. Ми не сумнівалися в тому, що ця жінка — наша мати. Напевно, батьків супроводжують друзі з племені кайна, що вирішили погостювати в нашому таборі. Та коли вони під’їхали ближче, ми побачили, що всі вершники були кайна. Нас охопив відчай.

І все-таки ми скористалися з нагоди, щоб розпитати їх про наших батьків. Ми помчали назустріч вершникам, вигукуючи:

— Де наш батько, де мати? Яку звістку ви привезли нам?

Вони спинили коней і з подивом глянули на нас. Нарешті жінка спитала:

— Ваш батько? Мати? А хто вони?

— Батька звати Два Ведмеді, матір — Співай Сама! — вигукнув я. — Ви знаєте їх. Десять днів тому вони поїхали до вашого табору, щоб купити в Присадкуватого Вовка священну люльку. Звичайно, ви їх там бачили?

Вони довго дивилися на нас, потім мовчки перезирнулися, похитуючи головами. Нарешті один із них сказав:

— Ви помиляєтесь, діти. Вашого батька немає у нашому таборі. Цієї зими він жодного разу до нас не приїжджав. І я знаю, що священна люлька й досі у Присадкуватого Вовка. Два дні тому я сам бачив згорток із цією люлькою.

Пітакі сіла на землю й заголосила:

— Вони померли! Батько, мати — обоє померли!

Жінка-кайна злізла з коня і стала її втішати.

— Не плач, дівчинко, — промовила вона. — Напевно, вони загубили в дорозі коней і шукають їх досі.

Вона посадила Пітакі на свого коня, і ми всі спустилися в долину. Пітакі перестала плакати. Але саме в цю хвилю я збагнув, що батька й матір ми втратили навіки.

Коли добрий Не-Бігун довідався від мене, що кайна не бачили наших батьків, він негайно пішов до вождя, а той відразу ж звелів покликати прибульців. Почувши від них, що моїх батька й матері не було в їхньому таборі, що вони туди не приїжджали, він наказав загону Ловців, який входив до братства «Всі Друзі», негайно вирушити на пошуки. Того ж вечора Ловці залишили табір: сорок чи п’ятдесят юнаків. Кожен із нашого клану, хто мав коня чи міг позичити його, приєднався до загону.

Вони повернулися через п’ять днів. Усі ці дні сестра жила надією, а я був у відчаї. Я знав, яку звістку принесуть нам воїни. Ні, можливо, й жевріла у мене слабенька, десь на дні мого серця, надія знову побачити батька і матір, але останній промінь її згас, коли я побачив похмурі обличчя воїнів, що повернулися до табору і попрямували до вігвама вождя. Пітакі й я, тримаючись за руки, рушили за ними і чули, як вождь запитав їх:

— Ну, що ви дізналися?

Ватажок загону відповів:

— Нічого. Ми не знайшли їхніх слідів на стежці, що веде до табору кайна, і на берегах річок Борсук, Береза, Гладка Спина і Плавучі Колоди. Ми побували навіть у таборі кайна. Там їх не було.

— Не може бути, що чоловік і жінка з шістьма кіньми, вігвамом і поклажею перетнули рівнину, не залишивши жодних слідів! — вигукнув вождь. — Ви добре їх шукали?

Ватажок загону терпляче і лагідно відповів старому:

— Ти забув, що після того, як Два Ведмеді та його дружина залишили табір, почався великий снігопад і подув теплий чорний вітер. Я вже не кажу про те, що рівниною їздять вершники й проходять численні стада бізонів і антилоп, які могли затоптати сліди шести коней.

— А що ж могло з ними статися? — спитав вождь.

Воїни один за одним висловлювали свої здогади. Тисячі небезпек чатують на людей під час подорожі! І кожна з них загрожує смертю, безслідним зникненням! Я ж вважаю, що воїни ворожого нам племені вбили їх, заволоділи їхнім вігвамом і майном, забрали коней. А тоді у мене була лише одна думка: всьому кінець, ніколи не побачимо ми своїх батьків!

Раптом я відчув, що рука Пітакі вислизнула з моєї руки. Сестра впала і довго лежала, наче померла. Не-Бігун узяв її на руки і заніс у свій вігвам, а я пішов за ним. Отямившись, сестра стала оплакувати батьків і довго не могла заспокоїтись. Я не плакав, але мені також було дуже тяжко. Ми знали, що позбулися назавжди ласки й опіки батька-матері. І стежка, якою нам доведеться йти, буде кам’яниста.

Не-Бігун і його дружина сказали нам:

— Не журіться, діти. Ми бідні, але наш вігвам буде й вашим вігвамом. Для вас ми зробимо все, що зможемо. М’яса у нас багато, тож не голодуватимете.

Так, ми не голодували: Не-Бігун був удатним мисливцем. Але в його вігвамі жило дев’ятеро душ: господар, його дружина, п’ять дочок, дід, баба, і для нас