Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Виє грізний бог війни. А ви… жартуєте?
— Не присікуйтесь, пане Купо, — втяв йому язика гончар. — Коли в скрутну хвилину люди не плачуть, а сміються, вони — проти будь-якого ворога дужчі. А коли сміється молодь, то й нам, старим…
— Ніхто ж не дозволяв!
— Сміятись?
— Ого-го! — зареготало козацтво.
— Оце так так! — підсобили й дівчата.
— На веселощі й на сміх у Мирославі вже потрібен дозвіл?! — глузливо пирснувши, спитав Пилип-з-Конопель, який, не заставши дома Подолянки, никав по городу, шукав її, щоб те переказати, що підслухала Патимé.
— На все потрібен дозвіл, — статечно відмовив пан Демид Пампушка-Стародупський. — Треба шанувати порядок.
— Треба? — гаркавлячи, вклонився француз. — Потрібен дозвіл? Коли так, то дозвольте нам із оцими гарненькими дівчаточками, пане обозний, ну, хоч би який-небудь там десяточок… той…
— Чого десяточок? — чарівним начальницьким голоском спитав пан Купа.
— Десяточок! Один!
— Чого ж «десяточок»?
— Бодай штук зо дві «хо-хо»… штук зо три «хи-хи» — задля наших гарнісіньких цокотух… і хоч би з півдесятка дужих «ха-ха» для парубоцтва! Дозвольте, грізний пане? — І він знову на французький кшталт куртуазно вклонився, бентежачи серця деяких дівчаток одукованістю вихованого в серці Європи бравого молодика, бо ж він, оцей Пилип-з-Конопель, з легковажністю недавнього парижанина, хоч і був закоханий в одну тільки дівчину в світі, поривався подобатися зразу всім, кого стрічав, — тож і старався не для сварки з паном обозним, а тільки заради успіху в притомних представниць прекрасної половини роду людського, і треба сказати, що він цей успіх мав, бо ввесь гурток дівиць, які біля нього, на хвилинку одвинувшись від окопної роботи, скупчились черідкою, зненацька вибухнув буйнісіньким дівоцьким сміхом.
— Цитьте-но! — прекумедним фальцетом тюкнув на них Пилип. — Адже ж вельможний пан обозний ще не давав нам дозволу сміятися! Правда ж, пане полковий обозний? От бачите… А як уже пани начальники накажуть нам колись пореготати, о, тоді ми з вами й роботу облишимо, і про війну забудемо, і вже так нарегочемось, так нарего…
— Нагего, нагего! — передражнив гаркавого Пилипа пан обозний. І прегостро спитав: — Ти хто такий?
— Запорожець, як бачите! — з кумедною галантністю вклонився француз, а потім ще й присів, мов польська панна, обома руками, як прешироку спідницю, розтягаючи рясні запорозькі, червоні, мов захід сонця, шаровари.
— Якої віри? — невблаганно спитав суворий начальник.
— Православної, пане Купо.
— А був?
— Мерзенний катели́к, пане обозний! — браво виструнчуючись, прогаркавив Філіпп і так вирячив очі, що дівчатка, які стояли біля нього, знову задзвеніли сміхом.
— Візьміть-но! — кивнувши на француза, звелів обозний гайдукам.
— Тільки не живцем! — спокійно відказав Пилип-з-Конопель. — Беріть!
І так само спокійно скривив панові Купі-Стародупському престрашну пику.
Так само неквапливо й спокійно витяг шабельку, легеньку, наче іграшку.
Так само спроквола, нібито бавлячись, провів пальцем по тонкому лезу, пробуючи дзвінку та зимну гострість, аж воно тихенько заспівало, і ледве чутний звук, навіть не звук, а бриніння, схоплене не вухом, а всім тілом, спинило перший порух Купиних гайдуків.
— Нум! — сказав обозний.
Посіпаки, налякані, нарешті рвонулись до зухвалого француза.
Вже клацнув десь мушкетик, вже дзенькнули першим побрязком виривані з піхов шаблі.
Але між гайдуками і Пилипом, непомітно підійшовши за кілька хвилин перед тим, раптом виникли дві дівочі постаті.
В руках у тих дівчат стирчало по пістолю.
35
— Схаменіться, пане! — скрикнула обозному одна з дівчат.
Це була тонка, суха та гнучка, мов тичина, підстаркувата гончарівна Лукія.
— Гальт, майн гер! — сказала друга по-німецькому, тичучи пістолем чи не в самісіньке пузо панові обозному, і, той голос почувши, Філіпп здригнувся від несподіванки: це була сама небога єпископа, Кармела Подолянка.
— Це ви, панно? — тетеріючи з подиву, спитав пан Купа-Стародупський.
— Іх, майн гер, — відповіла Ярина.
— Чого це ви, панно, понімчились?
— Я подумала, що німцем стали ви, пане обозний.
— Я — німцем? Чому німцем?
— Хто ж ось так зневажати може запорозького козака? — і передражнила пана Купу: — «Візьміть-но!» Хто так може? Тільки лях! Або німець! Або турчин!
«Ось вона яка, ця панна Кармела!» — подумав Пилип.
— Отак-то, пане Купо! — мовила тим часом Лукія, гончарівна, але раптом виструнчилась перед полковим обозним і спитала поважливо: — Дозвольте слово мовити, вельможний пане?
— Кажи, — остовпівши з подиву, милостиво дозволив Стародупський.
— Кого це ви тут водите, мосьпане? — спитала дівчина, не дуже ґречно розглядаючи чепуристого Оврама Роздобудька.
— Гостя вельможного.
— Хто ж дозволив водить людей сторонських аж сюди? — спитала і Ярина, а приступивши до пана Оврама, присікалась: — Яке сьогодні в нашім війську гасло?
Шукайло, не знаючи, звісно, умовного слова-перепустки, спантеличено мовчав.
— Пан Оврам прибув на запрошення самого владики, — сердито мовив обозний.
— А куди цього пана владика запрошував? — і Ярина кивнула на город: — Туди? Чи сюди? — і панночка хитнула головою на шанці, вали та гармати.
— Кажіть гасло! — знову причепилась Лукія.
Обозний вибухнув:
— Як ви смієте?
— Смію.
— Пріч! — загорлав обозний. І звелів гайдукам: — Порозганяйте звідси всіх дівок!
Та гайдуки з місця не зрушили.
Не тільки тому, що перед ними стояли не козаки, а дівчата.
А ще й тому насамперед, що всі дівчата, які прийшли сюди з Лукією, були озброєні.
Та й очі в них палали таким завзяттям, що підступити до них було й страшнувато, до тих одчайдушних дівчат.
Особливо до панни Ярини. Заступивши собою подруг, вона вся аж наче світилась, паленіла таким небезпечним вогнем, що заводитися з шаленою панночкою нікому з гайдуків не хотілось, — охоче підступив би до неї ближче хіба Пилип-з-Конопель, та він лише торопів перед нею, витріщався, мов дурнило який, і мовчав.
— Ходімо далі, пане Овраме, — звернувся до шукайла Демид Пампушка-Купа-Стародупський, гостинно пропускаючи гостя вперед.
Аж гончарівна заступила шлях.
— Ні кроку далі, пане! — сердито кинула вона ошелешеному Оврамові.
— Тобі, дівко, чого треба? — лиховісним шепотом спитав обозний.
— Без гасла я його нікуди не пущу. Так мушу!
— А ти що за цяця? — здивувався обозний.
— Мене призначено сьогодні на сотника дівочої сторожі, пане полковий обозний. А тому…
— Тебе?! Призначено на сотника сторожі?
— Дівочої сторожі, пане полковий обозний.
— Чому дівочої?
— Як то чому? — разом заджеркотіли дівчата довкола гончарівни. — В час війни й дівки — люди!
— Не без діла ж тинятись! — стукаючи в піхвах шаблюкою, лементувала якась білява дженджуруха.
— Надівувалися! — репетувала інша.
— Тепер покозакуємо нарешті! — озвалась і панна Подолянка і, підступивши до Пилипа-з-Конопель, торкнулась його руки й тихо спитала по-французькому: — Це ви були тоді в порту, в Голландії?
— Так, це був я.
— Я цього не забуду повік…
— Мушу вам дещо розповісти, панно Кармело.
— Я сьогодні ненароком… чула з вікна вашу розмову з єпископом Мелхиседеком, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.