Дені Дідро - Жак-фаталіст

Жак. Час добрий! Та хоч заприсягніться ж мені, що не перебиватимете.

Пан. Присягаюсь про всяк випадок.

Жак. Річ у тім, що мій капітан, людина добра, порядна, непересічна, один з найкращих офіцерів у корпусі, але трохи химерний, здибався й заприязнився з іншим офіцером того самого корпусу, людиною теж доброю, порядною і непересічною, теж добрим офіцером, але теж химерним…

Жак починав отак історію свого капітана, аж раптом вони почули позад себе тупіт коней і гомін юрби. То повертались назад ті самі мари. Вони були оточені… — Польовою сторожею? — Ні. — Жандармами? — Може бути. У всякому разі, попереду йшов священик у сутані й стихарі зі скрученими за спиною руками; чорний фурман зі скрученими за спиною руками і двоє чорних слуг зі скрученими за спиною руками. Хто вкрай здивувався? Жак, який скрикнув:

— Мій капітан, мій бідний капітан не вмер! Слава Богу!..

Потім Жак завертає коня, дає йому остроги, мчить щодуху назустріч гаданому походові. Не доїхав він і на тридцять кроків, як польова сторожа чи жандарми націляються в нього й кричать:

— Стій! Назад! Стрілятимемо!..

Жак з розгону спиняється, питається думкою долі; йому здається, що доля каже йому: «Вертай назад», так він і зробив. Пан каже йому:

— Ну, що там, Жаку?

Жак. їй-богу, не знаю.

Пан. А чому?

Жак. Більш нічого не знаю.

Пан. Побачиш, коли то не пачкарі, що наклали в труну забороненого краму, а їх продали сторожі ті самі, в кого вони його купили.

Жак. Та чому ж на труні герб мого капітана?

Пан. Або це викрад. У труні сховали якусь жінку, дівчину, черницю. Саван ще мерця не робить.

Жак. Та чому ж на труні герб мого капітана?

Пан. Це вже міркуй, як знаєш; але докажи історію свого капітана.

Жак. Вам іще цікава ця історія? Але мій капітан, може, живий ще.

Пан. А яка різниця?

Жак. Не люблю про живих говорити, бо часом доводиться червоніти за добре й лихе, сказане про них, бо добре вони псують, а лихе виправляють.

Пан. Не будь ні солодким хвалієм, ні гірким осудником; кажи так, як воно є.

Жак. Це не легко. Хіба нема в людини вдачі, інтересу, смаку, пристрастей, які змушують перебільшувати й применшувати? Казати так, як воно є!.. Такого, мабуть, не трапляється двічі на день у великому місті. Хіба той, хто слухає, має кращі нахили, ніж той, хто говорить? Ні. Звідки й мусить випливати, що у всякому великому місті від сили двічі на день тебе розуміють так, як ти кажеш.

Пан. До біса, Жаку! З такими засадами добре тільки заборонити користуватись язиком та вухами, заборонити говорити й слухати будь-що і будь-чому вірити! Проте говори так, як я говорю; я тебе слухатиму так, як я слухаю, і повірю тобі так, як я зможу.

Жак. Якщо в цім світі не можна сказати майже нічого, що зрозуміли б так, як його кажеш, то ще гірше те, що не можна зробити майже нічого, що про нього судили б так, як його робили.

Пан. Мабуть, під небом немає другої такої голови, що містила б стільки парадоксів, як твоя.

Жак. А яке в цьому лихо? Парадокс не завжди фальш.

Пан. То правда.

Жак. Переїхали ми з капітаном до Орлеана. У місті тільки й мови було про недавню пригоду з одним громадянином, Лепельтьє на прізвище, який так співчував нещасним, що, витративши на щедру милостиню свій чималий достаток, ходив тепер по хатах, шукаючи допомоги в чужих кишенях, бо його власні були порожні.

Пан. І ти гадаєш, що може бути дві думки про його поведінку?

Жак. Серед бідних — ні; але багаті, майже без винятку, мали його за божевільного, і родичі ладні були віддати його під опіку, як марнотратця. Поки ми сиділи у корчмі, біля одного оповідача, вуличного цирульника, зібралося чимало цікавих, які просили його: «Ви ж були там, розкажіть нам, як воно все було». — «Залюбки, — відказав він, бо був з тих, кого медом не годуй, а дай поговорити. — Один з моїх клієнтів, пан Оберто, будинок якого навпроти капуцинської церкви, стояв в себе на порозі; підходить до нього пан Лепельтьє та й каже: «Чи не дасте ви мені що-небудь для моїх друзів, пане Оберто?» А друзями, він, як ви знаєте, називає бідних. «Сьогодні ні, пане Лепельтьє». Пан Лепельтьє напосідає: «Якби ви знали, для кого я звертаюсь до вашої милосердності! Для бідної жінки, що породила допіру й не має тряпчини, щоб сповити дитину». — «Не можу». — «Для вродливої дівчини, в якої немає роботи, а значить, шматка хліба і яку ваша щедрість, може, врятує від розпусти». — «Не можу». — «Для робітника, що заробляє на прожиток тільки власними руками й оце зламав ногу, впавши з риштовання». — «Не можу, кажу вам». — «Ну ж бо, пане Оберто, згляньтеся, повірте, ніколи вам не трапиться нагоди зробити такий благородний учинок». — «Не можу, не можу». — «Мій добрий, мій милосердний пане Оберто!..» — «Дайте мені спокій, пане Лепельтьє; коли я хочу дати, то мене не треба просити…» На цім слові пан Оберто повертається, іде до дверей у крамницю, і пан Лепельтьє за ним, а далі в кімнату при крамниці, звідти й до помешкання; тут пан Оберто, якому терпець урвався від напосідання пана Лепельтьє, дає йому ляпаса…» Тут мій капітан раптово підводиться і каже оповідачеві: «І він його не вбив?» — «Ні, пане, хіба такі вбивають?»— «Ляпас же, сто чортів, ляпас! То що ж він зробив?» — «Що зробив, діставши ляпаса? Посміхнувсь і сказав панові Оберто: «Це мені, а моїм бідним?..» — На цім слові всі слухачі скрикнули від захоплення, крім мого капітана, який казав їм: «Ваш Лепельтьє, панове, шарпак, ледащо, боягуз, негідник, проте ця шпага вчинила б за нього розправу, коли б я був там; а вашому Оберто велике щастя було б, якби він відбувся самим тільки носом та парою вух». — Цирульник відказав йому на те: «Бачу, пане, що ви навіть не дали б зухвальцеві часу визнати свою помилку, впасти навколішки перед паном Лепельтьє і віддати йому свій гаманець». — «А певно, що ні!» — «Ви військовий, а пан Лепельтьє християнин; у вас різні поняття про ляпас». — «Щока у всіх чесних людей однакова». — «Євангеліє про це іншої думки». — «Євангеліє у мене в серці та в піхвах, іншого я не знаю… А ваше, пане мій, не знати де;