Стівен Кінг - Мізері

ТВОРЧІСТЬ, ви, лайноголові! Не СМІЙТЕ відвертатися від мене! Не СМІЙТЕ, ви, кукурікнуті паскудники! Не СМІЙТЕ відвертатися від моєї СПРАВЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ! Не СМІЙТЕ, інакше я…»

Що? Інакше ти що? Відріжеш їм ноги? Відпиляєш пальці?

Раптом Пола пробрали дрижаки. Йому знову захотілося випорожнитися. Він схопив судно, і, зрештою, йому це вдалося, хоча боліло гірше, ніж минулого разу. Під час сечовипускання він стогнав і продовжував стогнати навіть тоді, коли управився.

Нарешті почав діяти благодатний новріл. Пола потягнуло на сон.

Крізь важкі, напівопущені повіки він глипнув на жаровню.

«А що б ти відчув, якби вона змусила тебе спалити “Повернення Мізері”?» — шепнув йому внутрішній голос, і Пол злегка здригнувся. Поринаючи в дрімоту, він усвідомив, що так, йому б дуже боліло. У порівнянні з цими муками біль від утрати «Швидких автівок» радше скидався на інфекцію нирок, аніж на агонію від утрати кінцівки, коли Енні рубанула сокирою та відтяла ногу, редагуючи форму його тіла.

Але ще він усвідомив, що питання полягало не в цьому.

Питання полягало в тому, що тоді відчуватиме Енні .

Біля жаровні стояв стіл. На ньому виднілося з півдюжини банок і бляшанок.

Одна з бляшанок містила горючу суміш для вугільних брикетів.

«А що, як Енні кричатиме від болю? Тобі цікаво, як це звучатиме? Тобі взагалі цікаво? Люди з давніх-давен кажуть, шо помста — це така страва, яку краще подавати холодною, але на той час «Вогонь Нашвидкуруч від Ронсонів»[156] іще не винайшли».

Пол подумав: «Гори, мамцю…» і заснув. На його блідому, виснаженому обличчі з’явилася легка усмішка.

25

Коли того дня о чверть на третю повернулася Енні, її кучеряве волосся було прим’яте навколо голови у формі мотоциклетного шолома. Вона перебувала в мовчазному настрої, який, скоріше, свідчив про втому й задумливість, аніж про депресію. Коли Пол запитав, чи вдалою була її поїздка, вона кивнула.

— Так, гадаю, тепер усе гаразд. Я ніяк не могла завести моторолера, інакше повернулася б іще годину тому. Якісь негаразди зі свічками запалювання. Як твої ноги, Поле? Хочеш іще один укол перед тим, як я віднесу тебе нагору?

Після двадцяти годин, проведених у цій вогкості, ноги крутило так, неначе їх потикали іржавими цвяхами. Йому дуже хотілося отримати ще один укол, але не тут. Тільки не в підвалі.

— Гадаю, я можу потерпіти.

Вона повернулася до нього спиною та сіла навпочіпки.

— Гаразд, тримайся. Але пам’ятай, що я тобі казала про міцні обійми й таке інше. Я дуже втомилася і можу неправильно відреагувати на усілякі жарти.

— Мені й так не до сміху.

— Добре.

Хрокнувши, Енні підняла Пола, і йому довелося закусити губу, щоби не закричати від агонізуючого болю. Поки вона йшла долівкою до сходинок, то повернула голову кудись убік, і він зрозумів, що вона позирає (мабуть, що позирає) на стіл, заставлений бляшанками. Вона недовго туди дивилася, немов мимохідь, але Полу здавалося, наче вона витріщалася цілу вічність. Він був упевнений, що Енні помітить відсутність бляшанки з горючою сумішшю. Зараз остання була запхана глибоко під спіднє Пола. Уперше за багато місяців після першої покражі він нарешті спромігся вкрасти щось іще… і якщо її руки зісковзнуть, коли вона буде тягти його по сходах, то вони намацають не лише його худорляву дупу.

Енні відвела погляд від столу, і вираз на її обличчі анітрохи не змінився. Пол відчув таке полегшення, що навіть довгий, важкий підйом сходами до комори минув майже безболісно. Хоча Вілкс завжди могла вдати, що нічого не сталося, але Пол гадав (сподівався ), що цього разу він її обдурив.

Що цього разу він дійсно її обдурив.

26

— Мабуть, я таки не відмовлюся від уколу, Енні, - сказав Пол, коли вона поклала його назад у ліжко.

Вона уважно поглянула на його бліде спітніле обличчя, а потім кивнула та вийшла з кімнати.

Щойно вона зникла з очей, Пол витягнув бляшанку з-під трусів і запхав під матрац. Він нічого туди не ховав відтоді, як вона знайшла ніж, і не збирався надовго залишати там горючу суміш. Вона пролежить під матрацом до вечора. А тоді він перекладе її до іншого, більш надійного місця.

Повернулася Енні та зробила йому укол. Потім вона поклала на підвіконня блокнот і кілька нагострених олівців та підкотила крісло до ліжка.

— Ось, — мовила вона. — А я піду спати. Якщо приїде якась машина, я її почую. Якщо ж нас ніхто не потурбує, то я, напевно, просплю аж до ранку. Якщо захочеш пересісти в крісло та писати від руки — ось твій візок. Рукопис лежить тут, на підлозі. Хоча я б дуже не радила підводитися, поки твої ноги трохи не зігріються.

— Зараз я все одно не зможу сидіти, але, мабуть, трохи попрацюю вночі. Я розумію, коли ти кажеш, що в нас обмаль часу.

— Я дуже рада, Поле. Як гадаєш, коли ти закінчиш?

— За звичних обставин я сказав би, що через місяць. Якщо такими темпами, як зараз, то за два тижні. Якщо працювати на межі можливостей — п’ять днів. Або тиждень. Текст ряснітиме помилками, але кінцівка буде написана.

Енні зітхнула та зосереджено подивилася на власні руки.

— Я знаю, що в нас лишилося менше двох тижнів.

— Було б непогано, якби ти мені дещо пообіцяла.

Вона подивилася на нього без злоби чи підозри, просто з подивом.

— Що саме?

— Не читати, поки я не закінчу… чи поки не доведеться… сама розумієш…

— Зупинитися?

— Так. Поки не доведеться зупинитися. Таким чином, ти зможеш дочитати роман цілісно, а не уривками. Так книжка справить більше враження.

— Це буде захоплива кінцівка, правда?

— Так, — посміхнувся Пол. — Від захоплення в жар кидатиме.

27

Того ж вечора, годині о восьмій, він обережно пересів у візок. Він прислухався, але згори не долинало ані звуку. Пол нічого не чув з того часу, як о четвертій у її кімнаті рипнули пружини — на знак того, що Енні вляглася спати. Мабуть, вона дійсно дуже втомилася.

Пол дістав бляшанку з сумішшю та покотився до вікна, де розташовувався його імпровізований письменницький табір: ось машинка зі щербатою посмішкою, в якій бракувало трьох зубів, ось кошик для паперів, ось олівці, блокноти, друкарський папір, купи чернеток, половину з яких він