Анджей Сапковський - Відьмак. Хрещення вогнем

Ґеральт і Регіс замикали похід. У певну мить вампір глянув на відьмака, посміхнувся, кивнув із подивом й визнанням. Без слова. А тоді витягнув зі своєї медичної торби маленьку пляшечку темного скла, показав її Ґеральту. Посміхнувся знову й кинув пляшечку у кущі.

Відьмак мовчав.

* * *

Як затрималися вони напоїти коней, Ґеральт відтягнув Регіса у затишне місце.

— Зміна планів, — сухо об’явив. — Не їдемо через Їзгіт.

Вампір мовчав мить-другу, свердлячи його темними очима.

— Якби я не знав, — сказав врешті, — що як відьмак ти лякаєшся виключно реальних загроз, то подумав би, що ти перейнявся недоречною балаканиною ненормальної.

— Але ти знаєш. Тож подумай логічно.

— Авжеж. Утім, я хотів би звернути твою увагу на дві справи. По-перше, стан, у якому перебуває Мільва, то не хвороба чи дефективність. Вочевидь, дівчина мусить про себе дбати, але вона цілковито здорова й повносправна. Я б сказав навіть, що справніша, ніж звичайно. Гормони…

— Облиш менторський і забарвлений вищістю тон, — перервав його Ґеральт. — Бо то починає діяти мені на нерви.

— То була перша справа, — нагадав Регіс, — із двох, які я мав намір порушити. Ото друга: коли Мільва помітить твою надмірну опіку, коли зорієнтується, що ти цацькаєшся і трясешся над нею, наче над яйцем, вона попросту зшаленіє. А потім зануриться у стрес, який для неї абсолютно недоречний. Ґеральте, я не хочу бути ментором. Хочу бути раціональним.

Він не відповів.

— Є також і третя справа, — додав Регіс, усе ще свердлячи його очима. — До Їзгіту нас пхає не ентузіазм чи спрага до пригод, а необхідність. Узгір’ями гуляють війська, а ми мусимо дістатися до друїдів у Каед Ду. Мені здавалося, що це важливо. Що залежить тобі, аби якнайшвидше здобути інформацію і рушити на порятунок твоїй Цірі.

— Залежить мені, — він відвів погляд. — Надто сильно мені залежить. Хочу я врятувати й знайти Цірі. Ще недавно я думав, що за будь-яку ціну. Але ні. За оту — ні. Тої ціни я не заплачу, на той ризик я не погоджуюся піти. Ми не підемо через Їзгіт.

— Альтернатива?

— Той берег Яруги. Поїдемо уверх річки, далеко за трясовини. Перейдемо через Яругу знову на рівні Каед Ду. Якщо воно буде важко, переправимося до друїдів тільки удвох. Я перепливу, ти перелетиш у вигляді нетопира. Чому ти так дивишся? Адже те, що річка є для вампіра перешкодою, це ще один міф і забобони. А може, я помиляюся?

— Ні, не помиляєшся. Але літати я можу тільки під час повні.

— Це ж тільки два тижні. Як доберемося до відповідного місця, буде вже майже повня.

— Ґеральте, — сказав вампір, і далі не зводячи з відьмака погляду. — Дивна ти людина. Для пояснення: то не було визначення пейоративне. Тож добре. Відмовляємося від Їзгіта, небезпечного для жінок у зміненому стані. Переправляємося на той берег Яруги, на твою думку безпечніший.

— Я умію оцінювати ступінь ризику.

— Не сумніваюся.

— Мільві й іншим — ані слова. Якщо запитають — то частина нашого плану.

— Вочевидь. Розпочнімо пошуки човна.

Не шукали довго, а результат шукань перевершив сподівання. Знайшли не човен, а пором. Захований серед верб, спритно замаскований гілками й оберемками очерету, паром видав канат, що поєднував його із лівим берегом. Знайшовся і перевізник. Як вони над’їжджали, то сховався у кущах, але Мільва його вислідила й витягнула з хащів за комір, сполохавши також і помічника, могутньо збудованого хлопа із плечима валигору й обличчям патентованого ідіота. Перевізник трусився зі страху, а оченята його бігали, як пара мишей по порожній коморі.

— На той берег? — застогнав, як довідався, чого від нього бажають. — Ні за що! Там нільфгардська земля, а зара’ військовий час! Схоплять, на палю посадять! Не попливу! Вбийте, а не попливу!

— Вбити ми можемо, — заскреготіла зубами Мільва. — Також можемо побити перед тим. Тіко ще раз рота відкрий, то й побачиш, шо можемо.

— Військовий час, — вампір свердлив перевізника поглядом, — напевне не перешкода контрабанді, вірно, добра людино? Це ж тому служить твій пором, хитро поставлений здаля від королівських і нільфгардських фордонів[23], я ж не помиляюся? Тож уперед, спихай його на воду.

— Так воно буде розумніше, — додав Кагір, погладжуючи руків’я меча. — Станеш із тим тягнути, то ми переправимося самі, без тебе, а тоді пором твій залишиться на тому березі, й аби його повернути, доведеться тобі плисти жабкою. А так переправиш нас і повернешся. Годинка страху — й можна нас забути.

— А будеш комизитися, тля, — знову загарчала Мільва, — то так тобі дам, шо й до зими нє забудеш!

Перед очима жорстких аргументів, з якими не подискутуєш, перевізник здався, і скоро уся компанія стояла на поромі. Деякі коні, зокрема Плітка, опиралися і не хотіли сходити на борт, але перевізник і його помічник-ідіот наклали на них розпірки з патиків і ремінців. Управність, із якою то зробили, доводили, що не вперше перевозили вони через Яругу крадених коней. Ідіот-валигору взявся крутити колесо, що рухало пором, і розпочалася переправа.

Коли випливли вони на плесо, й обвіяв їх вітер, настрої покращилися. Переправа через Яругу була чимось новим, етапом, що вказував на прогрес у подорожі. Попереду був нільфгардський берег, рубіж, кордон. Усі раптом пожвавилися. Те передалося навіть ідіоту-помічнику перевізника, який раптом почав посвистувати й наспівувати якусь кретинську мелодію. Ґеральт також чув дивну ейфорію, наче в будь-який момент із вільх на лівому березі мала вийти Цірі й радісно крикнути, коли його побачить.

Замість того крикнув перевізник. І, скажімо так, не радісно.

— Боги! Кінець нам!

Ґеральт глянув у вказаному напрямку і вилаявся. Серед вільх на високому березі блиснули обладунки, застукотіли копита. За мить лівобережна пристань порома зароїлася від кінних.

— Чорні! — крикнув провідник, бліднучи й відпускаючи колесо. — Нільфгардці! Смерть! Боги, рятуйте!

— Тримай коней, Любистку! — дерлася Мільва, намагаючись однією рукою видобути лук з сагайдаку. — Тримай коней!

— То не імперські, — сказав Кагір. — Не думаю…

Голос його заглушили крики кінних на пристані. І репетування перевізника. Ідіот, підігнаний репетом, схопився за сокиру, замахнувся і опустив вістря на канат. Перевізник допомагав йому другою сокирою. Вершники на пристані помітили те, також почали репетувати. Кілька в’їхали у воду, схопилися за канат.