Ентоні Дорр - Все те незриме світло

Унизу вхідні двері зі скрипом відчиняються. Хтось заходить усередину.

Товариші

Підлога в передпокої завалена битим посудом — увійшовши, неможливо не шуміти. У кінці коридору чекає кухня, повна завалів. Хол усіяний купами попелу. Перекинутий стілець. Попереду сходи. Якщо дівчина не втекла за ці кілька хвилин, то вона десь на горішньому поверсі будинку, біля передавача.

Із гвинтівкою в обох руках і наплічником, закинутим через плече, Вернер починає підніматися. На кожному поверсі очі йому застилає чорнота. У нього під ногами з’являються і зникають плями. Сходи всипані розкиданими книжками, документами, дротами, пляшками і чимось схожим на уламки старовинних лялькових будиночків. Другий поверх, третій, четвертий, п’ятий, і скрізь однакова розруха. Він не знає, чи дуже шумить, і чи це має хоч якесь значення.

Здається, на шостому поверсі сходи закінчуються. Майданчик із трьома напіввідчиненими дверима: ліворуч, уперед і праворуч. Він іде праворуч, піднявши гвинтівку. Він очікує побачити залпи, роззявлені пащеки демонів. Натомість світло з розбитого вікна ллється на увігнуте ліжко. У шафі висить дівчача сукня. Сотні якихось дрібничок — галька? — викладені вздовж плінтусів. У кутку стоять два напівпорожні відра, напевно, з водою.

Він запізнився? Він приставляє Фолькгаймерову гвинтівку до ліжка, піднімає відро й робить один ковток, другий. За вікном, далеко за сусіднім кварталом, за фортечними мурами, з’являється й зникає єдиний вогник — човен гойдається на хвилях.

Хтось за його за спиною каже:

— Ага.

Вернер обертається. Перед ним хитаючись стоїть німецький офіцер у польовій уніформі. П’ять смужок і три ромби — штабс-фельдфебель. Блідий і прим’ятий, такий худий, що аж світиться, він волочить ноги до ліжка. Шкіра на його шиї з правого боку дивно висить над тугим комірцем.

— Не рекомендую, — шепоче він, — змішувати морфій із божоле.

У нього на лобі злегка пульсує жилка.

— Я вас бачив, — згадує Вернер. — Перед пекарнею. З газетою в руках.

— А я — тебе, крихітка-рядовий. Я тебе бачив.

Його посмішка каже Вернові, що він вважає їх схожими, товаришами. Спільниками. Що вони прийшли в цей будинок, шукаючи одного й того ж самого.

З іншого боку коридору, за штабс-фельдфебелем, видно неможливе — вогонь. Зайнялася фіранка в кімнаті просто навпроти майданчика. Язики вогню вже облизують стелю. Штабс-фельдфебель запихає палець за комір, намагаючись його послабити. Обличчя кістляве, зуби огидно стирчать. Він сідає на ліжко. На цівці його пістолета виблискує зоряне світло.

У ногах ліжка Вернерові заледве видно низенький столик, на якому маленькі дерев’яні будиночки, тулячись, збираються в місто. Це Сен-Мало? Він переводить погляд від моделі на полум’я через коридор і на Фолькгаймерову гвинтівку, приставлену до ліжка. Унтер-офіцер нахиляється вперед і нависає над мініатюрним містом, мов змучена химера.

У коридор уже заповзають вусики чорного диму.

— Фіранка горить, пане фельдфебель.

— Припинення вогню заплановане на полудень, принаймні так кажуть, — відповідає фон Румпель безбарвним голосом. — Поспішати нема куди. Ще повно часу.

Він проводить пальцями однієї руки по мініатюрній вулиці.

— Ми з тобою, рядовий, хочемо одного й того ж самого. Але лише один із нас може це мати. І лише я знаю, де воно. Що для тебе становить проблему. Воно тут, чи тут, чи тут, чи тут? — він потирає долоні, а тоді навзнак лягає на ліжко, наставляє свого пістолета на стелю. — А може, там?

У кімнаті за сходовим майданчиком обгоріла фіранка падає з карниза. «Може, вона згасне, — думає Вернер. — Може, вона згасне сама собою».

Вернер згадує людей у соняхах, а також сотню інших: кожен лежав у своїй хатині, вантажівці чи бункері з таким виразом на обличчі, наче почув мелодію знайомої пісні. Складка між очима, опущений рот. Цей вираз ніби означає: «Так рано?» Але ж хіба не з кожним це стається надто рано?

Вогонь танцює з іншого боку коридору. Не підводячись, штабс-фельдфебель береться за пістолет обома руками, а потім відчиняє і зачиняє набійник.

— Попий іще, — він вказує на відро у Вернерових руках. — Я ж бачу, що ти страждаєш від спраги. Я туди не мочився, чесне слово.

Вернер опускає відро. Штабс-фельдфебель сідає і крутить головою так, наче в нього затерпла шия. А тоді наставляє пістолета Вернерові в груди. З коридору, звідти, де горить фіранка, долинає приглушене клацання — щось ударяється об щаблі драбини й падає на підлогу, і штабс-фельдфебель повертає голову й опускає цівку пістолета.

Вернер хапає Фолькгаймерову гвинтівку. Чекаєш усе життя, і ось ця мить настає. Ти готовий?

Одночасність миттєвостей

Цеглина вдаряється об підлогу. Голоси замовкають. Їй чути звуки бійки, а потім лунає постріл, зблиск багряного світла, як виверження Кракатау. На якусь мить будинок розколюється навпіл.

Марі-Лор напівспускається-напівпадає з драбини й притискає вухо до фальшивих дверцят у задній стінці гардероба. Спочатку на майданчику, а тоді в кімнаті Анрі чуються швидкі кроки. Сплеск води, шипіння, запах диму й пари.

Тепер кроки стають невпевненими; вони не такі, як у штабс- фельдфебеля. Легші. То стукають, то зупиняються. Хтось відчиняє дверцята гардероба. Замислюється. Намагається збагнути.

Марі-Лор чує тихий звук, із яким він проводить пальцями по задній стінці гардероба. Вона міцніше стискає в руці ніж.

За три квартали на схід Франк Фолькгаймер сидить у розграбованій квартирі на куті рю дес Лор’є і рю Тевенар та їсть солодкий консервований батат, дістаючи його пальцями з бляшанки. За гирлом річки, під двометровим шаром бетону, ад’ютант тримає китель, а полковник, що керує гарнізоном, просуває руки спочатку в один, а потім у другий рукав. У ту самісіньку мить дев’ятнадцятирічний американський розвідник, що піднімається вгору схилом у бік дотів, завмирає, обертається і жестом зупиняє побратима, який іде за ним; притиснутий щокою до гранітної підлоги форту Насьональ, Етьєн Леблан каже собі: «Хай що станеться, якщо їм із Марі-Лор удасться вижити, він попросить її вибрати будь-яке місце на екваторі, й вони вирушать у мандрівку: потягом, кораблем, літаком, аж доки не опиняться в джунглях, окутані ароматом екзотичних квітів і співом пташок, яких їм іще не випадало слухати». За п’ятсот кілометрів від форту Насьональ дружина Райнгольда фон Румпеля будить дочок на ранкову месу і думає про вродливого сусіда, який повернувся з війни без ступні. Зовсім недалеко від неї Юта Пфенніг спить в ультрамариновій напівтемряві дівчачої спальні й бачить сон про світло, що розсипається полем, мов сніг; зовсім недалеко від Юти фюрер підносить до губ склянку теплого (у жодному разі не кип’яченого) молока, на столі стоїть тарілка з куснем ольденбурзького чорного хліба, а поряд із нею — яблуко, це його щоденний сніданок; у той час у яру за Києвом двоє товаришів натирають піском долоні, що стали слизькі, а тоді знову беруться за ручки на ношах, а нижче солдат із загону