Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

п’ятьох отак пожер — тільки ми двоє й залишилися. Ба й справді: поєднання страху з нудотою — це все-таки занадто. Як по-вашому, цей ніготь вріс?

— Не можу сказати напевно. Коли цей кістяк повинен вернутися?

— Хвилин через десять, якщо він не змінить свій графік...

— Дякую! Нарешті хоч щось певне. Чекатиму його тут.

Химера скулилася, всохла й перетворилася на синього біса, трохи менш потворного за двох інших. Я відійшов убік — так, щоб мені не заважав вітер, — і вмостився, підібгавши ноги, на карнизі, звідки видно було майже цілий Лондон. Можливо, якийсь інший джин спіймає цього африта до того, як він повернеться сюди. А як не спіймає, то доведеться щось вигадувати мені. Чому він отак кружляє містом — спробуй відгадай: може, довголітня сторожа в могилі позбавила його здорового глузду. Будь-що тут знайдеться кому мене підтримати: я бачив кількох джинів у повітрі за одну-дві вулиці звідси.

Поки я чекав, мені знічев’я дещо спадало на думку. Безперечно, в Лондоні зараз коїться чимало дивовиж — і до того ж водночас. По-перше, містом гуляє ґолем, і хто його випустив — невідомо. По-друге, Спротиву пощастило вдертись у міцно запечатану могилу і викрасти звідти цінну річ. По-третє, як наслідок другого, на волю вирвався скажений африт, який додає ще більше шарварку. І все це не минало марно: під час зведеного виклику духів я відчував, які перелякані й спантеличені чарівники. Чи може це все бути простим збігом? Як на мене, навряд.

Я вважав за малоймовірне, щоб купка простолюдинів проникла до Ґледстонової могили самотужки, без сторонньої допомоги. Навпаки: хтось підучив їх, дав деякі настанови, щоб вони зуміли обминути першу лінію захисту й потрапити до склепу. Цей добродійник або не знав про сторожа могили, або ж навпаки — чудово знав. Хай би там як, навряд чи це дівчисько, Кіті, та його товариші знали, що на них там чекає.

Одначе принаймні самій Кіті пощастило вижити. І тепер, поки чарівники пнуться з власної шкіри, полюючи за здурілим Ґледстоновим кістяком, страхітливий посох опинився на волі[62]. Хтось неодмінно скористається цим — і навряд чи то буде те дівчисько.

Я згадав невідомий розум, що спостерігав за мною крізь око ґолема, поки ця потвора намагалася вбити мене в музеї. Якщо поглянути на цю справу тверезо, можна легко уявити таку саму тінь, що непомітно спостерігала за подіями в абатстві. Чи була це та сама тінь? Як на мене, більш ніж імовірно.

За чеканням, занурившись у ці хитромудрі міркування[63], я машинально оглядав рівні, стежачи за можливою небезпекою. Це дозволило мені вчасно помітити на сьомому рівні світіння неясних обрисів, що наближалося крізь надвечірнє проміння. Світіння пурхало то там, то тут серед димарів: воно то яскравішало, опиняючись у затінку, то тьмянішало, гублячись між червонястими вилисками ґонту. Так, то була чиясь аура — слід якоїсь сутності, — однак розгледіти її матеріальну подобу я не міг. Нарешті я поглянув на перший рівень — і лише тепер побачив знебарвлену сонячним сяйвом людську постать, що перестрибувала з даху на дах.

Вона відчайдушно, мов гірський козел, перескочила з башточки на флюгер, погойдалася там на верхівці й помчала далі. Коли вона підібралася ближче, до мене долинули пронизливі вигуки, схожі на крики переляканої дитини.

Моїх сусідів-бісів зненацька обійняла тривога. Вони облишили колупати свої нігті й заметушилися дахом туди-сюди, намагаючись заховатись один за одного і втягуючи животи, аби здаватися меншими.

— Ой-ой-ой! — репетували вони. — Ой-ой-ой!

Я помітив кількох своїх товаришів-джинів. Вони летіли навздогін за постаттю — на безпечній відстані. Я не розумів, чому вони не атакують? Зараз, можливо, це з’ясується... Постать вистрибом наближалася до мене.

Я підвівся, перекинув хвоста через плече, задля ошатності, й заходився чекати. Два біси швендяли довкола, без упину репетуючи. Врешті я не витримав і підставив одному з них підніжку. Другий з розгону налетів на нього, і обидва покотилися перевертом.

—Ану, цить! — гаркнув я. —Хоча б поводьтеся гідно!

Вони мовчки поглянули на мене.

— Отак буде краще!

— Ось що я скажу тобі... — один біс штовхнув під бік другого й показав на мене. — Наступним може стати він!

— Еге ж. Може, цього разу він зжере його. А ми врятуємось!

— Ховайся за нього! Мерщій!

— Я перший! А ти ховайся за мене!

Знову розпочався гармидер, такий огидний і ганебний — кожен з бісів силкувався першим заховатись у мене за спиною, — що я мусив витратити свою увагу на те, щоб роздати цим бісам кілька заслужених ляпасів, виляски від яких пролунали на ціле місто. Роздаючи ляпаси, я мимоволі підняв голову і побачив, що бунтівний африт стоїть скраю даху, перекинувши ногу через парапет, за якісь два метри від мене.

Мушу сказати, що його вигляд мене вразив.

Річ була навіть не в золотій масці, що відтворювала риси великого чарівника. І не в пасмах сивого волосся, що майоріли з-під неї. І не в кощавих руках, зухвало впертих у боки. І не в голих хребцях, що стриміли над краваткою. І не в запилюженому поховальному вбранні, що хилиталося на кістках. У цьому всьому не було нічого дивовижного; я й сам кількадесят разів прибирав подобу кістяка — хто з нас такого не робив? Ні, мене вразило інше: я зрозумів, що це не просто подоба, а справжні кістки, справжній одяг і справжня золота маска. Власна афритова сутність була невидима, схована десь усередині решток чарівника. Він навіть не мав своєї подоби — ні на цьому, ні на всіх інших рівнях. Я ніколи ще нічого подібного не бачив[64].

Хтозна, чим займався цей африт упродовж дня, та на місці він вочевидь не сидів: одяг на ньому добряче пожмакався. На коліні в нього був гарненький розріз[65], на плечі — слід від опіку, а одну манжету ніби дерли пазурами. Мій хазяїн, напевно, віддав би чималі гроші за такий костюмчик — якби його було виставлено у вітрині якогось міланського салону мод, — проте на вельмишановнім африті це лахміття здавалося досить непоказним. Водночас кістки під одягом були, здається, цілі: суглоби працювали так добре й нечутно, ніби їх тільки-но змастили.

Схиливши голову набік, кістяк спостерігав за бісами, що вовтузились на даху. Ми всі завмерли, пороззявлявши роти. Аж нарешті африт заговорив:

— Що це ви, розмножуєтесь?

— Ні, — відповів я. — Просто невеличка бієчка.

— Я не