Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

У вухах Ірини загуло і, здалося, що у вікно зазирнули сутінки.

Батько Романа Микола Миколайович Бевз також був військовослужбовцем, тільки у Збройних силах Радянського Союзу, тому, згідно наказів, постійно змінював місце служби і, відповідно, сім’я також мандрувала разом з ним по різним пунктам постійної дислокації Далекого Сходу СРСР. Після розвалу Радянської імперії мама Романа Олена Степанівна ностальгічно забажала повернутися до України. Роману довелося навчатися у різних школах СРСР, але саме з Летичівської ЗОШ І-ІІ ступенів, закінчивши вісім класів, він у 1996 році вступив на навчання до Криворізького військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, який закінчив у 1999 році. 

Взагалі спорт – захоплення, яке супроводжувало Романа все його життя. Власні досягнення з легкої атлетики для нього були, що горішки для білочки, щодо ж турніка, то й у дорослому віці він, минаючи цей спортивний снаряд, не лінувався зробити на перекладині декілька вправ.

Зі спогадів, колишнього директора Летичівської ЗОШ І-ІІ ступенів Марії Завірюхи:
– Роман розпочав навчання у нашому навчальному закладі з шостого класу. Підліток відразу зумів зайняти лідерські позиції в колективі ровесників. Навчання йому давалося легко, без особливих зусиль він мав гарну успішність. За характером комунікабельний та екстраверт, тому з захопленням брав участь у будь-яких шкільних заходах. Він вмів ділитися з оточуючими своєю життєрадісністю та позитивом, біля нього трималася атмосфера безперервної діяльності та товариської підтримки і взаємодопомоги.

Останньою шкільною фотографію можна назвати світлину, яку було зроблено у 2011 році під час зустрічі однокласників з нагоди 15 річниці випуску.

У мене тоді склалося таке враження, що Рома відчував, що це остання його зустріч з друзями дитинства. До останнього не вірилося, що цей світлий юнак загинув, поки не побачила його у труні.
Однокласники відвідують могилу Романа і під час традиційних шкільних зустрічей, і у день пам’яті з його загибелі. 

У листопаді на сороковини після смерті, якраз почалися перші приморозки, однокласники зібралися біля могили Романа. Звідкись взялася птаха, яка сперш літала навколо них, а потім сіла на один з вінків. Вони придивилися до стрічки, на ній був напис: «Від однокласників».

Роман Бевз навчався у «Дошкільному навчальному закладі – загальноосвітня школа І-ІІ ступенів» (с. Летичівка), останнім директором якого був Василь Іванович Музика. Це той самий Василь Музика, який також добровольцем пішов на фронт і який на питання журналіста, хто ж він є насправді, ким себе відчуває – керівником школи чи військовим, він, прикладаючи руку до серця, чітко вимовив: «Сьогодні я – військовий з позивним “Директор”». 

Саме з цієї  Летичівської середньої школи добровольцями стали 250 випускників, і це найбільша кількість з усіх шкіл Черкащини. На жаль, один з них – старший лейтенант Роман Бевз живий додому не повернувся. 

З вересня 1999 року по червень 2003 року Роман Бевз навчався в Одеському інституті Сухопутних військ (з 2011 року Військова академія (м. Одеса)) на факультеті військової розвідки, здобувши вищу освіту за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями підрозділів (частин, з’єднань) Сухопутних військ» та кваліфікацію спеціаліста військового управління – офіцера тактичного рівня.

З 2003 по червень 2005 року обіймав посаду командира навчального взводу – водолазного спеціаліста 73-го морського центру спеціального призначення. Водночас залучався до несення бойового чергування на острові неподалік Очакова. У червні 2005 року був звільнений у запас ЗСУ у зв’язку зі скороченням штату. 

Після звільнення з військової служби Роману довелося перелаштовуватися на цивільне життя і він подався у столицю, працювати в будівельній сфері. Добре, що у Києві постійно щось будується, розбудовується та перебудовується. Доля так розпорядилася, що потрапив до бригади, якою керував брат майбутньої дружини Андрій. Саме він запропонував Роману, у жовтні 2007 року для проживання зняти кімнату в квартирі своїх батьків на Борщагівці. Спочатку стосунки Романа та Ірини геть не складувалися, вони відносилися один до одного з приязню кішки та собаки. Дівчині були не до вподоби його жартування над нею, той галас, який він навколо себе створював і тому конфлікти між ними відбувалися постійно, але юнак не сприймав їх серйозно, а переводив незгоди у веселощі. 

Борщагівський мікрорайон столиці має славу неспокійного і криміногенного, що довелося фізично відчути на собі й Ірині, хоча вона виросла в ньому і призвичаїлася не встрявати у неприємності. Однак, одного разу, повертаючись після роботи, вона потрапила у ситуацію, коли однієї дівочої хоробрості не вистачило відстояти свою гідність, внаслідок чого її настільки сильно побили, що пошкодили нирки. Роман в той вечір, як і зазвичай, повернувся з роботи запізно і втомлений. Коли сідав вечеряти, то побачив Ірину і по її зовнішньому вигляду все відразу зрозумів. На питання, що сталося, дівчина спершу намагалася відмовчатися, але все ж таки зі сльозами образи, болю та відчаю розповіла про подію. Юнак без зайвих слів та емоцій взяв невелику на зріст дівчину на руки і поніс її до місця інциденту, щоб вона показала своїх кривдників в обличчя. Ті нікуди не ховалися, а, почуваючи свою безкарність, безтурботно пили пиво і реготали з власних приколів. Роман, опустивши Ірину на лаву, тільки й проронив: «Хто саме?». Не кажучі ні слова, розпочав бійку з негідниками, з якої вийшов переможцем.