Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

— Усі знають. Так ось… він же на аеродромі не просто командував, твій Комбат і там начудити встиг.

— Що він уже начудив? — на моєму обличчі відобразилася злісна допитливість.

— Ще, здається, у червні відправив з аеродрому хлопців за горілкою в окупований Луганськ.

— Як?

— А ось так. Пальне закінчилося. Доки вони ходили по горілку за наказом твого Комбата, їх взяли в полон козаки.

— А де вони зараз?

— У частині. Їх швидко встигли обміняти. Так козачки навіть виписали їм документи, що вони офіційно були в полоні. Уявляєш?

— Оце так історія. Я сподіваюсь, цього разу правоохоронні органи ним зайнялись?

— Авжеж. Він тут, у Комунарі, командує другим батальйоном.

— Це якийсь лютий пиздець, Командире.

— Будемо сподіватися, що війна вплине на нашу армію, і врешті еволюція й нас торкнеться.

— Тут не еволюція потрібна, а революція. Тому що розвиток пішов взагалі не в той бік.

— Ну, в принципі, потроху зміни відбуваються. Як ти кажеш «революційні».

— Наприклад?

— Знаєш нашого начальника фінансової служби?

— Хто ж його не знає.

— Він у бігах.

— В сенсі? — я здивовано вирячився на Командира.

— Попався на корупції.

— Ого! Я пам’ятаю, його навіть Комбриг прикривав.

— Так. А тепер всі гріхи звалили на нього.

— Ну, все одно звучить непогано.

— Згоден.

— Фріц! — озвався я до нашого кулеметника.

— Чого тобі?

— Скажи, хороший у нас Командир?!

— Скажу.

— Знаєте, хлопці, я по суті до війни жодної іншої служби за межами другого батальйону і не знав. Але за це літо я зустрів командирів, які докорінно змінили мій погляд на офіцерів. Ось ти. Командире, чергуєш з нами, копаєш, жерти готуєш, і в той же час твій авторитет не падає в очах солдатів. Навіть, якщо хтось суперечить, потім все одно піде і виконає наказ, а значить — тебе поважають. Загалом ти один з кращих офіцерів, яких я зустрічав за три роки служби.

— Прозвучало, як тост! — пожартував Командир.

— Загалом, увесь свій час тут я витрачу на вивчення твого феномену.

— Якого ще феномену?

— Коли авторитет не тримається на маті, покараннях і відчуженості від рядового складу.

— Амінь, — Фріц урочисто підняв чашку з чаєм і відпив.

— Ви не дивились в інтернеті, скільки там уже долар? — Командир запитав і дістав з кишені телефон.

— Здається, шістнадцять гривень був, коли я останнього разу дивився, — відповів Фріц.

— Блін. Збирав гроші на комп’ютер, — раптом вирішив я поскаржитись. — Але ще в Краматорську, коли долар піднявся до тринадцяти, я перестав відстежувати.

— Таки так… не дуже приємно дивитись, як з кожним днем грошей у тебе стає все менше і менше, — прикро промовив Командир.

— Хтось був на останніх виборах? — звернувся я до всіх присутніх.

— Обіцяли організувати нам можливість проголосувати, але якось не склалося, — відповів Фріц на моє запитання. — А ти був?

— На щастя, ні.

— Чому на щастя?

— Тому що я не освічений.

— В сенсі?

— Усі кандидати в історії України в два горла кричали, що коли вони прийдуть, «на деревах будуть гроші рости». Але щоб розуміти, що це неможливо, потрібно мати відповідну освіту і досвід. На жаль, я досі вірю, що їх саме з дерев і збирають.

— Тобто ти не гідний вибирати президента своєї країни?

— Якось так. Я дуже мало знаю, і мене дуже легко обдурити.

— А як ти собі уявляв демократію?

— Що ти називаєш демократією? Коли голос наркомана, який відсидів за вбивство пенсіонерки, цінується на рівні з голосом людини, яка виховала трьох дітей і має свій чесний бізнес?

— Так сказав, що аж знудило.

— Та так воно і є.

— Йой, ти якийсь розбурханий сьогодні, — зауважив Командир.

— Надто емоційний.

— Напевно, не виспався.

— Іди відпочинь, а то хвилююсь за тебе.

— Та. Так і зроблю.

Не догравши, поклав карти на ящик, заліз в машину, розтягнувся на трьох сидіннях, вставив у вуха навушники, включив музику і під гітарний перебір «Led Zeppelin» занурився в сон.

* * *

Наш побут був налагоджений до автоматизму. Всі знали де, в який час чергувати, як себе поводити у разі чого. Загалом ми прижились на новому місці. Лише обстріли інколи збивали наш режим.

— Що за гамір біля другої машини? — звернувся я до Фріца, вилазячи зі своєї БМД після солодкого сну.

Той відірвався від миски каші з фазаном, якого Апльот застрелив вранці, недобре подивився на натовп, що зібрався біля другої БМД, і відповів:

— Бунт на кораблі.

— Тобто?

— Звалити хочуть, — пояснив Командир.

— Чому?

— Тому що хтось їм сказав, чи десь прочитали, що через три дні на наші позиції буде наступ.

— І все? А як вони планують звалювати?

— На автобусах.

— На яких автобусах?

— Не знаю. Піди запитай.

— Так і зроблю.

У гумових капцях та в сімейках я попрямував до другої машини, де стояли шестеро бійців і щось обговорювали.

— Хлопці, привіт. Що тут у Вас?

Зі мною привіталися і пояснили, що хтось із терористів оголосив, що на наші позиції буде наступ. А вони не хочуть вмирати, і тому зараз волонтери приженуть їм автобуси і солдатики поїдуть.

— Хлопці, припустимо, ваш геніальний план з автобусами спрацює, і за вами приїдуть. Я, Командир, Фріц, ми всі залишаємось тут. Ви нас кинете?

— Ну, якщо за тобою вдома ніхто плакати не буде, то це твої проблеми, — кинув мені механ зламаної машини.

Мене ця фраза дуже сильно зачепила. Мій запобіжник моментально перегорів, і я попрямував до нього з явним наміром зробити боляче. Не встиг я зробити й двох кроків, той відскочив до своєї машини, схопив автомат і вигукнув:

— Ти шо, думаєш, раму накачав і крутий? Я тобі зараз коліно прострелю!

Я впав у короткочасний ступор від подібного повороту подій. Потім мені стало смішно, і я одразу заспокоївся.

— Знаєш, я на фронті всяке бачив, але такого сцикуна бачу вперше. — я засміявся. — Їдьте, куди хочете, від таких щурят все одно жодного толку. Тільки сміття своє заберіть із собою. А то розвели свинарник навколо машини, як у бомжатнику. Десантники…

Я розвернувся і пішов до своєї машини, де все ще обідали Фріц, Командир і навідник Апльот, який приєднався до них.

Ні автобусів, ні наступу ми так і не побачили.

* * *

Світ дуже жорстке, страшне і холодне місце. Але він стає ще страшнішим, якщо ми самотні. Якщо нам немає з ким розділити цей страх.

Ми одні. І завжди будемо одні — від народження і до самої смерті. Ніхто і ніколи не зрозуміє повною мірою те, що відбувається всередині іншої людини. Але це не означає, що ми