Ян Ілліч Таксюр - Гумор та сатира

не пустимо тебе на Україну!

А Пушкін, бідний той, не знав,

Чи плакать, чи сміяться,

Благав: — Пустите же, ну, право, братцы!

Стихов немало я несу Украйне милой,

О красоте её и доблести, и силе!

А ті військові загарчали, мов харцизи:

— Не пустимо, бо ти не маєш візи!

Та і своїх поетів повно, як багна,

І в кожного є книжка, й не одна.

Так нам би хоч тутешніх прочитати

(І щоб, пардон, при цьому не зблювати)

А тут ще ти затягнеш теревені, я, тіпа, геній!

Ну, що там в тебе? — Приятель мой Евгений

Родился на брегах Невы…

— А є щось про Дніпро? — Увы!

— А в другій книжці що? — Стихотворенья.

Я помню чудное мгновенье…

— Так-так, «мгновенье», темна тут картина,

Можливо, там ворожа писанина.

І Пушкіна конвой уводить в ніч.

Прокинувсь я, і дивна річ,

Чи містика, чи, як там кажуть росіяни, «чудо»,

Повістка на столі лежить до суду.

З’явитись свідком і захистити від підриву

Державний інтерес,

Бо слухається справа Пушкіна О.С.

Ну, думаю спочатку, це занадто,

А що подумають про нас Європа, НАТО?

Хоча, можливо, той поет

Зухвало ухилявсь від мита.

Та й взагалі, ну, що йому у нас робити?

І хоч не треба до в’язниці,

Але нехай піїта цього депортують звідси!

А ми, місцеві діячі, самі з народом нашим

Розберемося, повірте,

(Доречі, цей народ мою не дочитав ще збірку)

І розберемося з культурою чудово,

І з тими ще, хто, підриваючи основи,

Без тями западає на чуже.

Отак-то! Якесь іще важливе слово

Хотів сказать я накінець…Ага! Згадав!

Авжеж!

Відверта луна

Ах, друже, друже, любий друже!

Мене давно цікавить дуже,

Ну, звідки це тремтіння нервів,

Коли я бачу десять євро?!

І це бажання немовляти

Від радості, пробачте, сцяти,

Коли десь кажуть: «єлісєйскіє поля»,

«Брюсель», «Монмартр» і «о-ля-ля!».

І хочеться стегном як курва вихиляти,

Взуття, схилившися, лизати,

Від щастя щось верзти не до пуття!

Як звуться ці мізерні почуття?

Оці нікчемні «чуйства»?

І раптом здалеку — луна, мов з забуття:

Холуйство…холуйство…холуйство…

Майдан № 43

— Пробачте, я тут підігнав народні маси…

— Пройдіть у касу!

Безвізові страждання

Щоб мати нам безвізовий режим,

Не зупинюсь ні перед чим!

Зніму останню кожушину,

Віддам хатину і скотину,

Продам картини,

Бронзи, клавесина!

І тільки не продам я сина,

Воно ж маленьке ще хлопча.

Ну, і можливо, Батьківщину,

Хоча…хоча…

Громадське виховання

Один нервовий чоловік

(У нього був ще тік)

На гору виліз, плаче,

В груди себе б’є:

— Занапастили ми життя своє!

Дали себе ми обдурити,

Неначе нерозумні діти!

У вуха нам напхали всяку муть,

І ось тепер нас продають…

І так він жалісно волав,

Аж душу нам усім порвав!

Неначе він один розумний,

А ми всі дебіли.

Тоді ми камінцями

Трошечки його побили.

Так, знаєте, одумався,

І тік пройшов (спасибі нашим активістам)

І погляд став прозорий, променистий.

Співа: «Всьо будєт харашо!»,

Коротше, став нормальним єврооптимістом.

Дума про озабоченность

Один человек, достойный не только на вид,

Был избит и брошен в тюрьму без суда среди ночи.

А один всем известный и в мире влиятельный МИД

Был по этому поводу весьма озабочен.

И даже послал телеграмму с лёгким укором

Своим деловым партнёрам,

Мол, как дела, всё ли «ок», а потом, между прочим, так

Высказал глубокую озабоченность.

Один симпатичный народ был морально убит,

Обманут, ограблен, а Бог его был опорочен.

И всё тот же известный и в мире влиятельный МИД

Был по этому поводу глубоко озабочен.

И все дипломаты его вскричали весьма озабоченно

хором:

Да что ж вы там делаете, деловые вы наши партнёры?

У вас настолько всё разграблено, развалено,

раскурочено,

Что мы ни в теннис не можем играть, ни в бадминтон,

Поскольку чувствуем постоянную озабоченность!

Тот человек, который был ночью избит,

Умер в тюрьме и был похоронен вскоре.