Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

митців, як скульптори Еммануїл Мисько і Василь Одрехівський, поет Роман Кудлик і диригент Степан Турчак, неповторні співачки сестри Байко – і несть їм числа!

І – о диво! – та ні, це ніяке не диво, а національна необхідність, чого теж не врахували провідці комуністичної системи: українські протестанти змінили тактику боротьби за незалежність, масово перейшовши від збройного супротиву до конформізму й валенродизму, і це великою мірою врятувало націю від загибелі. Входження гуманітарної й технічної інтелігенції в комуністичну партію дало змогу їй не тільки зберегти себе, а й створити свої школи (досить згадати школу фізиків академіка Юхновського), загони видатних письменників, педагогів, юристів, економістів, кадровиків-офіцерів – усіх тих, які нині стали при державному кермі. Наївно думалося деяким патріотам у екзилі, що Україну геть спустошила в людях комуністична окупація і емігрантам, на випадок воєнного конфлікту й програшу в ньому СРСР, доведеться в’їжджати із сформованим на чужині українським урядом в стольний город Київ на білих конях… Що ж, ставити такі наміри в провину нашим єдинокровним було б несправедливо, гірше те, що охочих приїжджати для праці в Україну нині не так уже й багато. Та все ж рідна земля дякує справжнім українським патріотам Богданові Гаврилишину, Романові Воронці, Тарасові Гунчакові та багатьом іншим культурним і науковим діячам, котрі покинули свій добробут у Швейцарії, Америці, Канаді і вчать українців державного ремесла в Україні.

Ми ж можемо тішитися, що в найтяжчій ситуації, в якій опинилася останніми десятиліттями Україна, зберегли себе для державотворчої роботи; хай і не були чистоплюями, хай і забруднювались, що хтось гидував і руку подати, дарма: українська інтелігенція стала кременем, в якому затаїлася стиснута терором до стану плазми національна енергія, і вибухнула вона багаттям у слушний час.

Перші сигнали неминучого спалаху національного відродження були більш ніж скромні. Готувалася, щоправда, Гельсінська Спілка до виступу, виходив підпільно машинописний журнал «Український вісник», а на поверхні зазвучали коляда та гаївки. Дехто посмішкується нині з нашого національного нахилу до етнографізму і має, зрештою, рацію: ми сьогодні повинні зняти нарешті шаровари, а якщо й треба одягати традиційну ношу на противагу «русскому казачеству», то віддаймо дітям бутафорні булави й шаблі і споряджаймося справжньою зброєю у справжніх бойових структурах – для можливого захисту.

Але тоді… Коли на Різдвяні свята не закривалися перед колядниками двері, старше покоління з полегшею переконалося, що молодь зберегла себе в пісні, – а незабаром побачило своїх дітей в наметах голодуючих на майдані Незалежності в Києві.

Нині я можу поблажливо посміхнутися, згадуючи тодішні свої «подвиги», але і для того треба було відваги… 1988 року на пленумі Спілки письменників у Харкові я згадав ім’я Михайла Грушевського – і мій виступ був надрукований в «Літературній Україні»… Десь у цей час на зустрічі у Львівському ветеринарному інституті дуже обережно назвав гетьмана Мазепу зрадником Петра І, а не України, знаючи добре, що Петра Мазепа не зраджував, а боровся з ним, як з найлютішим ворогом, – який же гнів викликав мій виступ у партократів: що він собі дозволяє! А незабаром я дав інтерв’ю журналістці Ганні Стеців для львівської газети «Ленінська молодь», виступивши проти російськомовних вивісок у Львові: тріщав телефон, погрожували мені розправою аноніми, а дехто й прізвище своє називав, обіцяючи донести на мене в КГБ; інтерв’ю читали вголос у трамваях та установах – хоч би сота часточка такої читацької уваги випала для цих моїх записок!

Не насмілюючись назвати національним синьо-жовтий колір, я прославив у пресі малиновий, чим викликав гнів Ігоря Калинця (а даремно, малиновий прапор нині став знаменом Української Армії!), а потім ще й заклад програв Богданові Гориневі, який прорік зовсім, як на мене, нездійсненне: до року у Львові замайорять жовто-сині прапори. А їх винесли на жовтневу демонстрацію за півроку члени Товариства української мови – не було для мене кращого програшу в житті!

Такі ми були тоді – на світанку.

Навесні 1988 року в «Літературній Україні» з’явилася невелика стаття академіка В. Русанівського, в якій він як лінгвіст висловив думку про доцільність створення Товариства захисту рідної мови з метою повернення їй втрачених соціальних функцій.

Чи знав шановний учений, що підпалив, можливо й ненароком, бікфордів шнур? Напевне, ні… Чи шкодував потім за своїм вчинком? Не думаю. Проте активної участі в роботі Товариства української мови ім. Т. Шевченка, хрещеним батьком якого став, не брав ніколи.

Стаття В. Русанівського пройшла повз мою увагу. Громадською роботою я не цікавився ніколи, бо як можна було нею займатися, живучи в комуністичній системі? Я залишився чистим літератором…

Одного літнього дня 1988 року зайшов до мене в редакцію журналу «Жовтень» височенний, лисуватий, з кучерявою борідкою молодий мужчина. Я подумав – початківець, попросив його сісти і простягнув руку: мовляв, давай, чоловіче, свої рукописи, будемо з ними знайомитися. Проте він не сів, зігнувся наді мною, і проказав довірливо:

«Я не пишу, не з тим прийшов… Хотів просити, щоб ви очолили Товариство української мови…»

Тепер підвівся я, нічого не розуміючи: яке товариство, хто його заснував, скільки воно налічує членів і чому цей чоловік думає, що я маю час для подібних справ?

Все це я разом випалив, але відвідувач нітрохи не знітився, він почав переконувати мене, що таке Товариство створити необхідно, оскільки русифікація вже, так би мовити, пустилася берега; покликався на академіка Русанівського.

«Питаєте, скільки Товариство налічує членів? Я перший, а ви будете другий, якшо погодитеся… Але є багато прихильників. Досить вам сказати „так“ – і завтра ми наберемо достатньо людей, щоб обрати Раду».

Він переконував мене, що тільки я можу очолити Товариство, бо маю серед людей відповідну опінію, а якщо відмовлюся, то всі