Кассандра Клер - Місто кісток

– Ми не приводили ніяких людських хлопців додому з Магнусової вечірки. Це було б порушенням Завіту.

– Його перетворили на пацюка. Невеликого сірого пацюка, – сказала Клері. – Хтось міг подумати, що він домашня тваринка.

Вона затихла. Вампіри дивилися на неї, як на божевільну. Її огорнув холодний відчай.

– Наскільки я зрозуміла, – сказала Лілі. – Ви пропонуєте обміняти життя Рафаеля на пацюка?

Клері безпорадно оглянулася на Джейса. Він подивився на неї, ніби говорячи: «Це була твоя ідея. Думай сама».

– Так, – сказала вона, повертаючись до вампірів. – Саме це ми пропонуємо.

Їхні білі обличчя, що витріщилися на неї, майже нічого не виражали. Хоча за інших умов Клері сказала б, що вони виглядали спантеличеними. Вона відчувала важке дихання Джейса позаду. Юнак, напевне, сушив собі голову, намагаючись зрозуміти, чому він дозволив їй затягнути себе сюди. Здавалося, що він починав ненавидіти її.

– Ти про цього пацюка?

Клері кліпнула. Інший вампір, худенький темношкірий хлопчина з дредами, проштовхнувся наперед. Він тримав у руках щось коричневе, що слабо вовтузилося.

– Саймоне? – прошепотіла вона.

Пацюк пискнув і почав дико видиратися з рук хлопця. Той з відразою подивився на полоненого гризуна.

– А я подумав, що це Зік. Ще дивувався, чому він так поводився. – Коли хлопчина похитав головою, дреди загойдалися. – Хай забирають собі, чуваки. Той щур укусив мене вже п’ять разів.

Клері потягнулася до Саймона, хотіла хутчій взяти його на руки. Але перш ніж вона зробила крок у його бік, перед нею стала Лілі.

– Почекай, – сказала Лілі. – Чим доведеш, що ви не вб’єте Рафаеля, коли отримаєте свого пацюка?

– Ми дамо слово, – сказала Клері й відразу напружилася, очікуючи, що вони сміятимуться.

Ніхто не засміявся. Рафаель тихо вилаявся іспанською. Лілі з цікавістю подивилася на Джейса.

– Клері, – сказав він з погано прихованим роздратуванням у голосі. – Ну навіщо ти…

– Немає клятви, немає обміну, – сказала Лілі, відразу вловивши його невпевненість. – Елліоте, притримай пацюка.

Хлопець з дредами стиснув Саймона, який знову несамовито вкусив його.

– Гей, – сказав він хмуро. – Це боляче.

Клері скористалася можливістю шепнути Джейсу:

– Просто поклянись! Що тут такого?

– Клятва для нас – це не те ж саме, що для вас, приземлених, – огризнувся він сердито. – Я буду назавжди пов’язаний клятвою, яку дам.

– Справді? А що станеться, якщо ти зламаєш її?

– У тому-то й справа, що я не зламаю її.

– Лілі має рацію, – сказав Джейкоб. – Клятва потрібна. Поклянись, що не зашкодиш Рафаелю. Навіть коли ми повернемо вам пацюка.

– Я не зашкоджу Рафаелю, – відразу сказала Клері. – Хай там що…

Лілі прихильно всміхнулася.

– Ми не через тебе турбуємося.

Вона різко поглянула на Джейса, який так міцно тримав Рафаеля, що аж кісточки пальців побіліли. Між лопатками на його сорочці темніла пляма поту.

– Добре. Клянуся, – сказав Джейс.

– Промов клятву повністю, – швидко сказала Лілі. – Поклянись Ангелом. Давай, кажи.

Джейс заперечно похитав головою.

– Ви перші.

Його слова, кинуті каменями в тишу, відбилися хвилями невдоволення в натовпі. Джейкоб виглядав стурбованим; Лілі розлюченою.

– В жодному разі, Мисливче.

– У нас – ваш лідер. – Кінчик Джейсового ножа врізався в горло Рафаеля. – А що у вас? Пацюк.

Саймон, затиснутий у руках Елліота, люто пискнув. Клері хотілося вирвати його, але вона стрималася.

– Джейсе!

Лілі подивилася в сторону Рафаеля.

– Хазяїне?

Рафаель стояв з опущеною головою, темні кучері спадали, приховуючи обличчя. Кров забарвила комір його сорочки й цівкою стікала по смаглявій шиї.

– Дуже важливий пацюк, – сказав він, – якщо ви прийшли за ним аж сюди. Тобі першому клястися, Мисливче.

Джейс мимоволі посилив хватку. По випнутих під шкірою м’язах, побілілих пальцях і кутиках його рота Клері побачила, як Джейс боровся зі своїм гнівом.

– Пацюк – приземлений, – відрізав він. – Якщо вб’єте його, будете відповідати за законом.

– Він – на нашій території. Як вам відомо, порушники закону не захищені Завітом.

– Ви принесли його сюди, – перебила Клері. – Він не вчиняв злочину.

– Це формальності, – відказав Рафаель, посміхаючись до неї, незважаючи на ніж у горлі. –