Леся Романчук - Місто карликів

Чисто всі — ані єдного не стало. А тогди — пси. З ланцухів си позривали і повтікали. А котрий си не зірвав — то вив, як той вовкулака, фест ми си тогди настрашили, фест…

— Про особливу поведінку тварин перед землетрусом чи іншим природним катаклізмом відомо здавна…

— Котику, то ти що, теж утік через землетрус? — погладила Гатто Софія. — Злякався? Моя бідолашна киця…

Гатто глянув на неї, обливши презирством — і що меле ця жінка? Та щоб він, Гатто Негро, тікав, немов задрипане і безпородне кошеня, від Волькано? Нічого вона не розуміє. Поки що… Гатто потягнувся, випустив кігті, якими можна було й вовка роздерти при потребі, від ситості і вдоволення майже замуркотів — нічого, тепер він удома, він зачекає. Все буде гаразд.

Увечері вже всі телеканали переспівували на різні лади тему землетрусів, вивержень, розпитували фахівців — одних і тих самих, мабуть, не гурт в Україні спеціалістів у цій галузі.

— Давай перемкнемо на щось розважальне, — потягнувся до пульта Орест. — Дивні вони, ці телевізійники.

— Робота така, Оресте, двадцять чотири години на добу потрібно видавати продукт, а тут така соковита тема! Послухай, а ти владнав справи у міністерстві?

— Так, — чомусь зітхнув чоловік.

— Знаєш, це навіть якось дивно: тебе запрошують на престижну роботу в рідне місто, де живе, до речі, твій батько — хворий і немічний, а ти колупаєш піч, наче дівка, і ніяк не складеш собі ціни. А вже серпень. І речі вже спаковані. І все готове… І мені, чесно кажучи, не терпиться знову увійти в аудиторію…

— І сказати — привіт, зайці-кролики!

— Тобі смішки, — розтанула від поцілунку в улюблене місце Софія. Вона зібралася примоститися біля чоловіка і трішки помуркотіти, як раптом виявила, що місце вже зайняте — на дивані зручно влаштувався Гатто.

— Гей ти, кошаро, кошкін син, ти чого тут розлігся? Тут моє місце, — спробувала зігнати чорного, подібного на пантеру приблуду господиня, та кіт навіть вухом не повів — так, наче це вони прийшли до нього додому і попросилися в прийми.

— Був я в міністерстві, Сонечко. Все там гаразд. І Потурайко, до речі, вже подав мої документи на звання професора. Дотримується слова. А твої подасть у вересні. Вже є оголошення про конкурс.

— От бачиш, треба їхати, Оресте.

Розділ XIX

От вона, нарешті, й удома…

Дивно відчувати це у такому дивному місці.

Місто щойно трусило. Щойно загрозливий чорний дим здіймався із горла цієї загадкової істоти, що мешкає в горі, забарвивши сам колір життя у темне. Незатишно стало людям, якоюсь тривогою, непевністю повнився ринок, вулиці, маршрутні таксі, де тільки й мови про небезпеку нових підземних поштовхів, про те, що врожаю винограду в цьому році, мабуть, не буде, чи не вперше за весь час на їхній пам’яті. Щойно сталося незрозуміле й загрозливе, а Софія повна оптимізму і втіхи. Наче все це її не стосується, наче їхня хата й не стоїть в епіцентрі загрози…

Батько зустрів на порозі — виглядав, чекав…

Софія почувалася у подвійному колі тепла і душевного комфорту, оточена турботою не лише чоловіка, а ще й батька. Таке загублене, затерте роками почуття… Навіть не забуте — ніколи не знане.

Аж тепер вона зрозуміла, звідки в Ореста ці манери — подати руку, підтримати під лікоть, неодмінно встати, якщо заходить жінка — незалежно, в лікарні чи в ресторані, звідки ця вроджена елегантність, вміння тримати голову гордо, але схиляти її у пошані, не втрачаючи при цьому себе і не впадаючи в лестощі. Він навчив, старий галицький інтелігент, доктор Смереканич. Маючи перед очима таку свічку постави, таке сяйво чола, чи можна вирости уклінним?

— Татку, як ви? — обняла свекра Софія. — Здорові?

— Нічого, з Божою поміччю… А це хто такий? Коли ж ви кота у господарстві завели? — з подивом обсервував третього пасажира авта, котрий розлігся собі на задньому сидінні, і аж після першої хвилі поцілунків і вітань, коли родинні почуття дали місце увазі до гостей, повагом вибрався. Озирнувся. І пішов привітатися з господарем.

— Гатто Негро! — збирався, мабуть, вимовити. Але вийшло як завжди: — Мяяяяяу!

Але яке це було «Мяяяяу!»

— А це що за з’ява? — батько обдивився кота з усіх боків і, звісно, упізнав: — Та це ж Гатто, кіт покійної пані Аріадни! Як він у вас опинився?

— А це ви у нього, тату, спитайте, — усміхнувся у бік чорного хвоста Орест. — Здається мені, нечиста тут справа. Він на Софію зазіхає! Відбити у мене хоче, чи що?

— Нічого у нього не вийде! — обняла чоловіка за струнку, мов у юнацтві, талію Софія. — У нього паспорта немає, а на віру жити я не згодна!

— А, то лиш у цьому проблема? — хитро примружився батько.

Усі троє зареготали так, що на ганок вийшла Віолетта.

— Ну, привіт веселій компанії! Нарешті дочекалися! — але з її тону особливої радості почути не вдалося. Звісно — додаткові люди в хаті, додатковий клопіт…

— А чому Павлика не привезли? — не вгавав батько. — Нехай би відпочив на свіжому повітрі. Виноград допоміг збирати.

— А ми так і зробимо! Повернеться малий з моря