Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

собою і всім світом повертався Горленко додому. Мжичило. Пронизлива осіння вогкість проймала тіло крізь камзол і кунтуш з вильотами. Але не заставленої шуби шкодував Горленко. Скажена лють, кипіла в грудях. Спалити б їх разом з їх палацом, що сяяв на горі барвистим китайським ліхтарем. Покришити б їх шаблею і з насолодою бачити, як полотніють із жаху ці гордовиті випещені обличчя!

Якщо Потоцький вижене його від себе, він замкнеться на своєму хуторі і більш ніколи не повернеться до цього клятого палацу. Треба тільки якнайшвидше розшукати сто п'ятдесят червінців і викрутитися з лабет Доліви-Ясенського.

Але де їх узяти? Поїхати до матері на Волинь або продати воли?

Але, на жаль, минули осінні ярмарки, де легко позбутися їх за хорошу ціну. З хлопів нема чого взяти. От хіба збіжжя… Де це дають за нього таку дивовижну ціну? Проклятий звичай! Спитати б просто Ружинського. Так ні, стій, як бовдур, як гайдук біля ридвана.

І уривалися думки, перескакували на інше…

Проклятий ксьондз. Це він вигадав і полк, і службу. A тепер Горленка вигнано, як лакея, як ланцюгового собаку, що забіг до покою. Певно, там тепер глузують із нього, його слів, з рухів, з вимови… О, хоча б знов повстання… Тоді б він показав, що таке Горленко!

Горленко рвучко смикнув повід, коли. раптом пекучий біль прохопив порубане плече.

— Ні, рано ще воювати. Ще нагадує про себе ця клята рана.

Кінь ішов рівною однохіддю. Грязюка летіла з-під його копит. Навколо стояла глибока темрява. Зник променистий палац. Холод заповзав у рукави, обсипав спину льодовими комахами. Заклякли руки. Хотілося дістатися додому, лягти, вкритися з головою, заховатися від самого себе і від своїх думок, забутися глибоким сном без снів, розтанути в небутті…

— Вйо, холеро, щоб тобі подавитися, як тому шахраєві моїми грішми! — люто стьобнув він коня, немов то був не кінь, а Фалієро і Доліва-Ясенський, усі разом.

І раптом упіймав себе на тому, що заговорив рідною, звичною з дитинства мовою, забутою задля вишуканої і вигадливої мови магнатських покоїв.

Жіноче серце

Як ластівчине кубельце, притулилася сакля Нур'ялі до скелі над морем. З одного боку — прямовисний стрімчак. З другого — безодня, прірва. Ходять під нею зеленими горбами хвилі, дихають важко і б'ються об скелі десь під прискалками скелястого мису. Глянути на них — туманіє незвикла голова і потягне у смарагдову безодню. І тільки позаду саклі милується зір зеленим садком і городом, що східчасто здіймається вгору. Облямовує садок вузька доріжка, де ледве проїде широка татарська мажара, запряжена двома буйволами. А в глибині бухти розсипалися на узбіччі гори білі саклі Чабан-Таша. Якби просто — рукою б до них кинути, а обійти гадючками-стежками — буде з півмилі. В бухті стоїть і ялик Нур'ялі, добре захищений скелями від прибою. А в скелях під горою чимало масних устриць і мідій, якими можна прогодуватися під скрутну годину.

Горпина лежала в саклі й помалу одужувала. І ніяк не могла зрозуміти, що з нею. Її купили — це ясно. Але невже належить вона цьому засмаглому, худорлявому рибалці, який цнотливо спускає очі додолу, ніби соромно йому дивитися на жінку без серпанку? Хоч як погано знала Горпина татар, але розуміла, що він бідний. Нащо ж йому невільниця? Кого йому треба: робітницю? Господиню? Коханку? І хто вона, ця жінка в білому, яка щовечора й щоранку приходить доїти козу й перев'язувати їй хвору ногу? Дружина? Сестра? Чи коханка? Шафіге… А що це означає Ша-фі-ге? Чому вона лікує її, як рідну, а не б'є, не змушує працювати? А сам рибалка? Запалить він огонь у кабиці, закип'ятить воду, зварить юшки з рибою або кашу, заправить її козячим молоком, розділить на дві частини і подасть їй полумисок, відводячи очі.

Відповіді не було. І найважче було те, що не було в кого спитати, з ким перекинутися звичайнісіньким словом. У Сафара хоч бранки козачки. А тут лежи, мовчи, наче похована живцем. Хотілося кричати, кликати на поміч, щоб чути звук власного голосу. Ще коли Нур'ялі дома, не так моторошно. А забере він свій невід і піде — тоді цілий день не чути нічого, крім гуркоту прибою та цвіркунів.

Багато передумала Горпина, лежачи в порожній саклі. Нога загоювалася швидко. Горпина відіспалася, відгодувалася, відпочила. Зійшла темна бронза засмаги, і тому коси її здавалися ще чорнішими й розкішнішими на чистій білій сорочці, подарунку Шафіге.

Якось на самоті Горпина підвелася з ліжка, спробувала стати на хвору ногу і радісно відчула, що рана їй не болить. Вона замотала ногу чистою ганчіркою і тихо вийшла з хати.

Смарагдове море переливалося перед нею вогняною дорогою сонячних іскор. Горпина обережно підійшла до кручі, зазирнула в безодню і, пополотнівши, відсахнулася.

Повітря було пряне від невідомих пахощів. Небо безхмарне, далечінь прозора й ніжна. Але все воно було якесь чуже, далеке, незрозуміле. Ані знайомого кущика, ані дерева. Дзюрчать незримі цвіркуни, переливаються срібними голосами, і здається: дзвенять бубонцями дрібні шишечки кипарисів під запашним і теплим подихом вітерця. Яка барвиста, яка пишна краса! Але як холодно на душі, як самотньо! І, опустившись на кам'яний поріг, Горпина гірко заплакала.

Так застав її Нур'ялі, повернувшись з рибальства. Мовчки поставив він на камінь сапет, повний тріпотливої риби, похитав головою і зник у саклі. Горпина розгубилася, змахнула сльози й низько схилила голову, удаючи, ніби витирає посуд. А Нур'ялі вийшов, наблизився до неї і простягнув їй пару дешевих срібних кульчиків, пам'ять померлої Есме. Вона звела на нього очі, не розуміючи. Він усміхнувся ніжно й ніяково, вказуючи на уші і пестливо провів долонею по її голові, поквапливо сунувши їй кільчики у руку. І Горпина зрозуміла. Від несподіваної ласки й жалості їй стало солодко й боляче. І нові рясні сльози покотилися з вій.

Цієї ночі Горпина не зімкнула очей. Думки мчали в голові, плутаючись, переганяючи одна одну строкатими переплутаними уривками.

«Сафар — татарин, Сафар забив її маленького Івасика… Татари продали її, як річ, як вівцю на заріз. Так, це татари, поганці, кровопивці, людожери, що розлучають подружжя, відривають дітей від батьків, братів від сестер».

І уривалася стрічка думок, і випливала постать Коржа, що понуро йшов із зв'язаними за спиною руками.

— Ой Даниле! Даниле мій, — шепотіли пересохлі вуста.

І ввижалася галера, і Корж, закутий у кайдани, і спина його в кривавих шрамах. Посередині, ходить наглядач, брязкає ключами від кайданів, потурчинець-невільник, жорстокий, як усі перекинчики… А чому це звуть таволгу червоною?..