Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Насправді, це — гроші і становище. Це світ, який у тобі.

— А хіба в мені немає ніжності? — вона запитала сумно.

Він подивився на неї потемнілими, відчуженими очима.

— А це, як і в мені, приходить і відходить.

— І ти не можеш повірити в її існування між тобою й мною? — вона занепокоєно дивилася на нього і побачила, як його обличчя враз пом'якшилося, скинуло свій панцир.

— Можливо! — сказав він. Обоє мовчали.

— Я хочу, щоб ти обняв мене, — сказала вона. — Я хочу почути від тебе слова радості, що ти матимеш дитину.

Вона була така приязна, така тепла й тужлива, що в нього все перевернулося всередині від потягу до неї.

— Може, підемо в мою кімнату, — сказав він. — Хоча це знову скандал.

Та вона помітила, як він знову забуває про світ, а на його обличчі з'являється м'який, чистий вираз ніжної пристрасті.

Вибираючи малолюдні вулиці, вони пройшли до площі Кобурґ, де він наймав кімнату на самому верху будинку, майже на горищі, в якій сам готував собі їжу на газовій плитці. Кімната була маленька, але пристойна й прибрана.

Вона роздягнулася догола і примусила його зробити те ж саме. Вона була така чарівна в першому м'якому розквіті своєї вагітності.

— Може, не треба тебе займати, — сказав він.

— Ні, — відповіла вона. — Люби мене. — Люби мене! Люби мене і скажи, що не розлучишся зі мною! Скажи, що ніколи не відпустиш мене нікуди й ні до кого!

Вона пригорнулася до нього, міцно притиснувшись до його стрункого дужого голого тіла, єдиного дому, який будь-коли знала.

— То я не відпущу тебе, — сказав він. — Якщо ти хочеш, я не відпущу тебе.

Він міцно обхопив її руками.

— І скажи, що ти радий дитині, — повторювала вона. — Поцілуй! Поцілуй мій живіт і скажи, ти радий, що вона там.

Але це для нього було важче.

— Мені страшно приводити на цей світ дітей, — сказав він. — Я так боюся за їхнє майбутнє.

— Але ти зачав її в мені. Будь до неї ніжний, і це стане її майбутнім. Поцілуй її!

Він здригнувся, адже почув правду. «Будь до неї ніжний, і це стане її майбутнім». Цієї миті він відчував гостру любов до цієї жінки. Він поцілував її живіт і пагорб Венери, щоб дістатися ближче до плоду в утробі.

— О, ти любиш мене! Ти любиш мене! — вона скрикнула, як колись, сліпо, невиразно, скрикнула в пориві кохання. І він м'яко занурився в неї, відчуваючи, як з нього в неї з полегшенням переливається потік ніжності, утворюючи між ними зв'язок співчуття.

І, занурившись у неї, він збагнув, що саме так він мусив зробити — звершити цей ніжний дотик, не втрачаючи своєї гордості, чи гідності, чи чоловічої цілісності. Зрештою, якщо у неї є гроші й засоби існування, а в нього їх немає, він мав би бути надто гордим і самозакоханим, щоб з цієї причини вбити свою ніжність до неї. «Я стою за тілесний зв'язок між людськими істотами, — він говорив собі, — і за ніжність. А вона моя пара. І це битва проти грошей, і машин, і мавпячої досконалої мертвотності світу. І в цій битві вона стоятиме коло мене. Богу дякувати, я знайшов жінку, котра зі мною, котра ніжна до мене й відчуває мене. Богу дякувати, вона не нахаба і не дурепа. Богу дякувати, вона лагідна, обізнана жінка». І, вивергаючи своє сім'я, він одночасно полинув до неї душею у ще пліднішому творчому діянні.

Тепер вона зовсім пересвідчилася, що вони не розлучаться. Але зоставалося визначити, як вони здійснять своє єднання.

— Ти ненавидиш Берту Коутс? — вона його запитала.

— Не нагадуй про неї.

— Ні! Дозволь мені говорити. Тому що колись ти любив її. І колись ти був таким же близьким з нею, як і зі мною. Тому ти повинен сказати мені. Хіба не жахливо так її ненавидіти, якщо колись ви були близькими? Чому так трапилося?

— Не знаю. Вона виставляла проти мене свою волю завжди, завжди, свою жахливу жіночу волю, свою свободу! Жахливу жіночу свободу, яка веде до скаженого бажання тероризувати когось! О, вона завжди виставляла проти мене свою свободу, немов бризкала в лице сірчаною кислотою.

— Але вона не вільна від тебе навіть тепер. Вона досі тебе любить?

— Ні, ні! Якщо вона не вільна від мене, то тільки тому, що в ній живе ця божевільна злість, вона мусить тероризувати мене.

— Та вона, мабуть, любить тебе.

— Ні! Ну, трохи любила, її тягло до мене. І, думаю, вона ненавиділа навіть цей потяг. Моментами вона любила мене. Але завжди повертала все назад і починала тероризувати мене. Її найглибше бажання було тероризувати мене, і ніщо не могло її змінити. З самого початку її воля була зловорожа.

— Але, можливо, вона відчувала, що ти не любиш її по-справжньому, і хотіла примусити тебе.

— О Боже, цей примус був зловорожий.

— Але ж ти не любив її по-справжньому? Ти вселив у неї цю зловорожість.

— Яким чином? Я почав. Почав її любити. Та вона завжди все це псувала. Ні, не варто про це говорити. Це був фатум, от що. І це була фатальна жінка. Цього останнього разу я мав би застрелити її, як стріляв горностая, якби таке дозволялося — шалена, навіжена фурія в образі жінки! Якби я міг її застрелити і припинити цей жах! Треба було б це узаконити. Коли жінка піддається власній волі, власній волі, спрямованій проти нього, тоді це страшно, тоді її зрештою треба застрелити.

— А чоловіків так само треба стріляти, якщо вони піддаються власній волі?

— Еге ж, так само! Та я маю спекатися її, інакше вона знову на мені повисне. Я хотів тобі сказати ось що. Мені треба розлучитися, коли це взагалі можливо. Отож нам треба поводитись обачно. Нас, тебе й мене, не повинні бачити разом. Я ніколи, ніколи не переживу, якщо вона застукає нас із тобою.

Коні поміркувала над його словами.

— Тоді ми не зможемо бути разом? — спитала вона.

— Тільки шість місяців чи біля того. Але, думаю, суд відбудеться у вересні, і тоді треба чекати до березня.

— Але ж дитина, мабуть, народиться в кінці лютого, — сказала вона.

Він мовчав.

— Хотів би я, щоб усі Кліфорди й Берти вимерли, — сказав він.

— Ти не надто до них доброзичливий, — сказала вона.

— Доброзичливий до них? Так, але найдоброзичливіше для них, мабуть, дати їм умерти. Вони не здатні жити. Вони тільки нищать