Ю. Несбе - Леопард

— Чи є звістки?

— Боюся, немає.

— Як я зрозумів, побалакавши з донькою, Тоні часто щезає з очей.

Харрі здалося, що Галтунг промовив ім’я майбутнього зятя з певним зусиллям. Сидячи напроти у розмальованому у народних мотивах кріслі, судновласник важко дихав.

— Чи ви маєте… Точніше, особисто ви маєте якісь припущення, пане Галтунг?

— Припущення? — перепитав чоловік і так трусонув головою, що навіть щелепи клацнули. — Я замало знаю його, щоб мати хоч якісь припущення. Поїхав він у гори чи в Африку, хіба я знаю?

— М-м-м… Відверто кажучи, я приїхав поговорити з вашою дочкою…

— Лене зараз прийде, — не дав доказати Галтунг. — Власне, я хотів сам спитати…

— Спитати про що?

— Дізнатись, чи є новини. І… і ще, чи ви певні, що хлопець нічого не приховує?

Харрі завважив, що «Тоні» став «хлопцем», і зрозумів, що його перше враження не підвело: батько не схвалює доньчиного вибору.

— А ви, пане Галтунг?

— Я? Та-а, я ставлюся до нього з довірою. Хай там як, а я маю намір вкласти у його проект у Конго солідну суму. Дуже солідну.

— Отже, голодранець Еспен Аскелад[104], заледве постукавши у двері, отримає королівську дочку та півцарства на додачу?

У вітальні запала тиша, Галтунг німо дивився на Харрі.

— Можливо… — мовив він.

— А може, це дочка переконує вас вкладати такі кошти? Адже саме від них залежить, що буде з проектом, хіба ні?

Галтунг розвів руками.

— Я судновласник. Ризик невід’ємний від мого життя.

— Ризик часом буває смертельний.

— Дві сторони однієї медалі. Дехто багатіє там, де решта знаходить смерть. Поки що гинуть інші, сподіваюсь, так буде й надалі.

— Тобто вмиратимуть інші?

— Судноплавство — сімейна справа, й якщо Тоні Лейке стане членом родини, ми маємо подбати, щоб… — Він замовк, бо двері у вітальню розчинилися.

На порозі з’явилася висока світловолоса дівчина з грубуватими рисами обличчя від батька й бірюзовими очима від матері. Але вона не мала батьківської скромної величі багатого селянина й аристократичної пихатості матері. Вона горбилася, ніби прагнула видаватися меншою, щоб не кидатись в очі, й більше дивилася на свої черевики, аніж на Харрі, коли вони віталися. Вона назвалася: Лене Габріеле Галтунг.

Їй було нічого сказати. Відповідаючи на запитання, вона повсякчас зіщулювалась, кидаючи погляди на батька, й Харрі спало на думку, що він, найпевніше, помилився, коли гадав, що це вона переконує батька вкладати гроші у проект Лейке.

Через двадцять хвилин Харрі, подякувавши, підвівся, і враз, ніби за непомітним сигналом, знову з’явилася пані з бірюзовими очима.

Вона прочинила перед ним вхідні двері, і в будинок увірвався холод. Харрі зупинився, щоб застебнути плаща, й глянув на неї:

— А як ви вважаєте, фру Галтунг, де може бути Тоні Лейке?

— Я нічого не вважаю, — мовила вона.

Може, відповідь пролунала похапцем, чи щось промайнуло в її очах, а може, то Харрі прагнув видивитися якусь дивину, але він не повірив, що вона каже правду. Зате те, що вона додала, не лишало жодних сумнівів:

— І я не фру Галтунг. Вона нагорі.

Мікаель Бельман підправив мікрофона, який стояв перед ним, і глянув на присутніх. Було чути шепіт, але всі погляди прикувала сцена — щоб нічого не проґавити. У вщерть заповненій залі він упізнав журналіста зі «Ставангер афтенблад» і Рогера Єндема з «Афтенпостен». Поруч з ними чувся голос Нінні, яка, як завжди, була зодягнена в ідеально випрасувану форму. Дехто у зворотному порядку відраховував секунди до початку — буденна річ для прес-конференції, яку передають наживо. Згодом у динаміках залунав голос Нінні:

— Ласкаво просимо! Ми скликали прес-конференцію, щоб розповісти вам про заходи, яких вживаємо. Якщо виникнуть питання…

Пожвавлення навколо.

— …можете поставити їх наприкінці. Передаю слово керівникові слідчої групи, комісарові Мікаелю Бельману.

Бельман кахикнув. Прийшли абсолютно всі, без винятку. Телеканалам дозволили поставити свої мікрофони на столі просто на сцені.

— Дякую. Почну з того, що, можливо, розчарую вас. Я зауважив, скільки зібралося людей, бачу ваші обличчя й боюся не виправдати ваших сподівань. Наразі ми не можемо сказати, що у справі є прорив. — Бельман побачив на обличчях розчарування, почув навіть чийсь розпачливий вигук. — Ми зібрали вас, оскільки ви просили, щоб ми вас повсякчас тримали у курсі. Мені прикро, якщо ми порушили ваші більш нагальні плани на сьогодні.

Бельман посміхнувся, почув, як кілька газетярів засміялися, й зрозумів, що йому вибачили.

Мікаель Бельман коротко розповів, над чим вони наразі працюють. Тобто ще раз переповів усі ті нечисленні досягнення, які вони мають: наприклад, як за допомогою мотузки вони визначили майстерню у Люсерені, про те, що знайшли труп Аделе Ветлесен, і про так зване леопольдове яблуко, знаряддя убивства, яке використали у перших двох убивствах. Уже відомі факти. Він помітив, як дехто з журналістів стримав позіх. Мікаель Бельман кинув погляд на аркуш паперу, що лежав перед ним. На сценарій. Позаяк то був саме сценарій, докладний сценарій невеликої вистави. Ретельно зважений і продуманий. Не надто багато, але й не замало, наживка має пахнути, а не смердіти.

— І нарешті, скажу кілька слів про свідків, — мовив він і завважив, як нашорошилися журналісти. — Як ви знаєте, ми просили прийти у поліцію усіх, хто був тієї ночі у хатинці в горах разом з жертвами убивств. До нас звернулася така собі Іска Пеллер. Сьогодні вона прилетить із Сіднея й завтра поїде у Ховасхютту з одним із наших співробітників. Там вони спробують реконструювати події якомога точніше.

Певна річ, зазвичай вони не називали свідків, але за таких обставин без цього обійтися не можна було, адже той, кого вони насправді пильнували, себто убивця, має зрозуміти, що поліція дійсно натрапила на когось, хто ночував у хатинці. Бельман не підкреслював слова «один», але саме у цьому сенс. Їх усього двоє: свідок і звичайний слідчий. У хатинці. Далеко від людей.

— Ми, звичайно, сподіваємося, що фрекен Пеллер дасть нам детальніший опис решти туристів, які ночували у хатинці того вечора.

Вони заздалегідь обміркували вирази, якими будуть послуговуватись. Прагнули пробудити враження, що свідок спроможний викрити убивцю. Разом з тим, як вважав Харрі, не можна допустити, щоб те, що свідка супроводжує лише один слідчий, видалось дивним. Небагатослівний вступ «нарешті, скажу кілька слів про свідків», а потому «ми, певна річ, сподіваємося», що послаблює драматичність, мали на меті натякнути, що наразі поліція не вважає цю жінку важливим свідком, а отже, вона не потребує надзвичайних заходів безпеки.

— А що вона бачила, як ви гадаєте? Якщо ваша ласка, прокажіть ім’я свідка чіткіше.

За вимовою