Маркус Зузак - Крадійка книжок

жінка майже завжди дивилася у вікно. Її слова лунали тихо, майже нечутно. З її обличчя здерли всі грубощі і докори. Зазвичай з дівчинкою прощався Міхаель, а також давав їй каву чи дякував. А тепер іще й це.

Роза кинулася на допомогу.

Вона перевальцем минула хвіртку і зупинилася на порозі відчинених дверей.

— Гольцапфель! — Нічого, тільки сирени і Роза. — Гольцапфель, ану виходь, нещасна стара свиня. — Розі ніколи не могла похвалитися надмірною тактовністю. — Якщо ти зараз же не вийдеш, ми всі помремо тут на вулиці! — Вона озирнулась і глянула на безпорадні постаті, що застигли на стежці. Щойно затихла сирена. — І що нам з нею робити?

Міхаель стенув плечима, приголомшений і розгублений. Лізель впустила сумку з книжками і подивилась на нього. Вигукнула під чергове завивання сирени.

— Можна я спробую? — Та вона не чекала на відповідь. Пробігла короткою стежкою і промчала повз маму.

Пані Гольцапфель нерухомо сиділа за столом.

Що їй сказати, подумала дівчинка.

Як примусити її вийти?

Коли сирена ще раз перевела подих, вона почула голос Рози.

— Та облиш її, Лізель, нам треба йти! Якщо хоче померти, це її справа, — але тут знову втрутились сирени. Простягнули свої руки і порозкидали голоси.

Залишились тільки шум, дівчинка і дротяна жінка.

— Пані Гольцапфель, будь ласка!

Скидалося на її розмову з Ільзою Германн того дня, коли вона поцупила печиво, — безліч слів і речень вертілися на язиці. Але сьогодні були ще й бомби. Сьогодні потреба в словах була трохи нагальнішою.

ВАРІАНТИ

— Пані Гольцапфель, нам треба йти.

— Пані Гольцапфель, ми помремо, якщо ви не вийдете.

— У вас є ще один син.

— Усі чекають на вас.

— Бомби відірвуть вам голову.

— Якщо ви не вийдете, я більш не читатиму вам, а це означає, що ви втратите єдиного друга.

Лізель обрала останній варіант і прокричала слова прямісінько крізь сирени. Долоні шо є сили вперлися в поверхню столу.

Жінка підвела на неї очі і прийняла рішення. Вона нікуди не піде.

Лізель пішла. Вона відірвалася від столу і вибігла з будинку.

Роза притримала для неї хвіртку, і обоє помчали до будинку під номером тридцять п’ять. Міхаель Гольцапфель самотньо стояв посеред вулиці.

— Ходімо! — просила його Роза, та колишній солдат вагався. Він вже збирався зайти всередину, коли це щось розвернуло його. До хвіртки чіплялася лише його скалічена рука, та ось він присоромлено відчепив її і поплентався за ними.

Вони кілька разів озиралися, але пані Гольцапфель так і не було.

Дорога здавалася широченною, і, щойно випарувалась остання сирена, до Фідлерового підвалу спустилося троє останніх людей.

— Де тебе так довго носило? — запитав Руді. Він тримав свою скриньку.

Лізель поклала на підлогу сумку з книжками і сіла зверху.

— Ми намагалися витягти пані Гольцапфель.

Хлопець озирнувся.

- І де ж вона?

— Вдома. На кухні.

У дальньому кутку бомбосховища Міхаеля Гольцапфеля сіпало і трусило.

— Я мав залишитися, — повторював він. — Я мав залишитися, я мав залишитися… — Його голос був майже беззвучним, але очі кричали голосніше, ніж будь-коли до того. Вони нестямно билися в очницях, а Міхаель стискав свою поранену руку, і кров просочувалась через пов’язку.

Його зупинила Роза.

— Не треба, Міхаелю, ти ні в чому не винен.

Та молодий чоловік без кількох пальців на правій руці був безутішним. У Рози на очах він зіщулився.

— Поясніть мені, - промовив він, — бо я чогось не розумію… Він випростався і прихилився до стіни. — Поясніть, Розо, як вона може сидіти там і чекати смерті, коли я досі хочу жити? — Кров загусла. — Чому я хочу жити? Я не мав би, але хочу.

Він кілька хвилин нестримно плакав, а Роза обіймала його за плече. Інші дивилися. Він не зміг заспокоїтись навіть тоді, коли двері до підвалу прочинилися і зачинилися й до них спустилася пані Гольцапфель.

Син підвів на неї очі.

Роза відійшла.

Коли вона підійшла до нього, чоловік вибачився:

— Мамо, пробач мені, я мав залишитися з тобою.

Пані Гольцапфель не чула його слів. Вона сіла біля сина і підняла його перев’язану руку.

— Знову тече кров, — сказала вона, і разом зі всіма вони сиділи у підвалі і чекали.

Лізель сягнула до сумки й обнишпорила книжки.

БОМБАРДУВАННЯ МЮНХЕНА 9 І 10 БЕРЕЗНЯ

То була довга ніч з бомбами і читанням.

У неї пересохло в горлі, та крадійка книжок подолала п’ятдесят чотири сторінки.

Більшість дітей позасинали і не чули голосу сирен, що сповіщали про відновлення спокою. Батьки будили їх або виносили з підвалу в огорнутий темрявою світ.

Десь далеко вирували пожежі, а я підібрав близько двох сотень полеглих душ.

Я прямував до Молькінґа, щоб забрати ще одну.

На Небесній вулиці було чисто.

Після завершення атаки сирени ще кілька годин не вмикали, на випадок якщо з’явиться нова загроза та й для того, щоб дим піднявся в атмосферу.

Першою пожежу в сірому тумані запримітила Беттіна Штайнер. Горіло за містом, поблизу річки Ампер. Дим звивався до неба, і дівчинка показала на нього пальцем:

— Дивіться.

Беттіна побачила першою, але всіх обігнав Руді. Кваплячись, він все-таки не випускав з рук свого ящичка. Хлопець промчав Небесною вулицею, пробіг завулками і влетів до лісу. За ним поспішала Лізель (свої книжки вона залишила вельми незадоволеній Розі), а за ними групками стікалися люди, що повиходили з інших бомбосховищ.

Руді, зачекай!

Руді не чекав.

Лізель бачила тільки його червоний ящичок, що проблискував у просвітах між деревами, а хлопець продирався до все тьмянішого вогника і задимленого літака. Він курився на галявині біля річки. Пілот намагався його там посадити.

За двадцять метрів Руді зупинився.

Я прибув якраз тієї миті і побачив його — хлопець стояв і переводив подих.

У темряві валялися поламані гілки.

Голки і галузки розсипалися навколо літака, як пожива для вогню. Ліворуч землю зранили три глибокі опіки. Щоразу тихіше цокання металу, який холонув, прискорювало хвилини і секунди, доки їм здалося, що вони стоять отак вже кілька годин. Позаду наростала юрба. Їхнє дихання і слова налипало дівчинці на спину.

— Може, — сказав Руді, - підійдемо і подивимось?

Він виступив з окраїни лісу і наблизився до того місця, де в землю вгрузло тіло літака. Його ніс занурювався у воду, а позаду стриміли вигнуті крила.

Руді повільно обійшов його, від хвоста і до правого борту.

— Тут скло, — сказав він. — Всюди уламки вітрового скла.

Тоді він побачив тіло.

Руді Штайнер ніколи не бачив такого блідого обличчя.

— Лізель, не підходь. — Але дівчинка підійшла.

Вона розглядала