Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

об’єкта в боях і природних катаклізмах, з тим самим успіхом не дозволяла ланцетові медикуса видалити пацієнтові врослий ніготь або розітнути фурункул. Ланцети кришилися й ламалися, медикус лаявся по-матроськи, а невразливий пацієнт урешті-решт вмирав від запалення.

Зіґфрід Дубовий Лист або Ростем Тахамтан, чиє прізвисько хурґською означало «Залізнотілий», скінчили свої дні, страждаючи від сотні болячок і не маючи надії на зцілення.

Завершуючи цикл досліджень, чурихці з метою профілактики почали залишати на тілах невразливців локальне вразливе місце, так званий «Coup de grace» — щоб мати змогу в разі чого милосердно добити бідолаху. І уважно стежили, щоб ходячі статуї не втікали за межі Чуриха. Зазвичай втікач-невразливець починав кришити мирне (і немирне) населення на капусту, просто заради задоволення спостерігати, як більшість має дивовижну якість кришитися — чесноту, якої сам він був відтепер позбавлений.

Тут знову варто згадати регулярні погроми Чуриха, що вчиняли бойові маги різних тронів. Кожен погром ставався після того, як результат чергового експерименту втікав із чурихських лабораторій на волю, несучи з собою купу сумнівних досягнень і безсумнівних проблем. Мистецтво вимагало жертв, родичі жертв здіймали ґвалт, монархи давали цінні вказівки фахівцям з напоумлення…

І «чорна сотня» Ложі Бранних магів понуро кидала жереб: кому випаде сумнівна честь іти громити Чурих? — після чого все починалося заново.

Некроманти хотіли ощасливити світ.

І готові були заради цього терпіти.

«Заморився я, — сказав якось Просперо Кольраун у рідкісну хвилину відвертості. — Прийшов, побачив, розтрощив, прийшов, побачив, розтрощив… Нудьга! Я, може, хочу маргаритки вирощувати, а в них монструози втікають…»

Зілля для загартовування з доопрацюванням ряду обмежень стало зрештою предметом жвавої торгівлі між Чурихом і суміжними державами, неабияк поповнивши скарбницю піднесених некромантів. І дуже вчасно, бо в дослідженнях настав дорогий період зілля, призначеного для вживання всередину.

Всі три вежі наскрізь просмерділися нектаром, амброзією, сомою, аквавітою, бальзамом «Перцар», «spiritus aeternitas» та іншими дорогоцінними рідинами. Добровольці накачувалися зіллям, що обіцяло життя вічне, по саму зав’язку, п’яні вешталися по лабораторіях, виконували народні танці, били вази й посуд, чіплялися до дрейгуриць і грубіянили магам. Виходило замкнуте коло:

— без багатої закуски тіло, стимульоване амброзією, відмовлялося регенерувати з належною швидкістю;

— закушуючи в необхідному обсязі, майбутній вічножитель знижував градус животворящого впливу;

— понизивши градус, він вимагав налити ще, пояснюючи це особливостями зростаючого організму;

— врешті-решт об’єкт втрачав людську подобу, стаючи натуральною худобиною, якій жити і жити, на страх оточення.

Зілля, відчутно розведене заради безпеки, поповнило асортимент зовнішньої торгівлі.

А чурихці перейшли до експериментів зі «здоровим духом».

Перекачування «віталізу» добровольцеві від мага-донора відкинули відразу. Для масового застосування такий метод вимагав неможливого: треба було приставити до кожної людини персонального чарівника у якості вітального костура. Розглядали варіант із глиняними големагами (маномісткий аналог големонстра). Потім хтось запропонував запровадити обов’язкове рабство для власників мани, але ідея не знайшла підтримки…

Вирішили зайти з іншого кінця.

Духотворна залоза, відкрита Симбеліном Смутним і Наамою Шавазі, на жаль, відмовлялася виробляти «віталіз» над міру. Стимульована штучно, залоза запалювалася, розпухала до розмірів великої горошини, об’єкт починав складати довгі поеми верлібром і раптово гинув від виснаження. Розумник Симбелін розробив псевдоживий протез, так званий «біб королівни», здатний виробляти ерзац-дух, за спектром подібний до природного. Підсадка протеза черговому добровольцеві призвела до грандіозного прориву: сповнившись змішаного духу, об’єкт вилікувався від вродженого слабоумства, позводив бородавки, відростив втрачений у дитинстві палець і вивчив напам’ять «Житіє Енріке Рокенроля, шляхетного розбійника і кавалера».

Ще за тиждень об’єкт утік у болота Майтрака.

Так почалася трагічна історія Майтракського людожера, який протягом багатьох років тероризував околиці. Гіперболізований дух втікача, підсилюючись із кожним днем, і справді зміцнював фізичне тіло — навіть над міру. Виник резонанс: здоровому духові було потрібно здорове тіло, ще більш здоровому духові — ще здоровіше, занадто здоровому — неймовірно здорове… Складними шляхами Майтракський людожер дійшов кінцевого умовиводу: на той час, коли обсяг його персонального духу зрівняється із загальносвітовим, він повинен об’єднати все людство в єдиному тілі, за основу взявши своє.

Після цього, відповідно до висновків людожера, передбачалося настання золотого віку.

Об’єднуючи невдячне людство, що всіма силами пручалося, болотяний кошмар досяг неабияких успіхів — коли зусиллями Ложі Бранних магів його вдалося ліквідувати, тіло людожера за розмірами було співставив зі скелею Кракатук, а землі навколо боліт, раніше густонаселені, стали безлюдними.

Чурих вибачився, вислухав нотацію, відбудувався і продовжив пошук.

За дев’ять років Ефраїм Клофелінг за участі Наами Шавазі створив революційну методику розчленування посмертної структури особистості. Зміцнення тіла шляхом зміцнення його долі — розширення персональної умбри за рахунок трансплантантів — стало реальністю. Питання впиралося в кількісний бар’єр, тобто в подолання механізму відторгнення при критичній масі трансплантації.

Тіні пішли в діло.

Спершу — по частинах.

CAPUT XVII

«Я ТІНЬ ДАВЕН НЕ ЗАБУВАЮ, БЕРЕЖУ — КОЛИСЬ ВІЗЬМУ Й ДО СЬОГОДЕННЯ ПРИВ’ЯЖУ…»

Раніше Анрі ніколи не підозрювала, що працювати буває так цікаво.

Напевно, треба прослужити роки в Тихому Трибуналі, по вуха загрузнути у «Справі про зниклих квесторів», вчинити божевільну авантюру, пробратися обманним шляхом у гніздо орлів істинної некромантури і так далі, щоб цілий день насолоджуватися найскладнішими мантуаліями, перебираючи комбінації знамень, і згоряти від нетерпіння в передчутті результату.

Вежі Чуриха зводили геніальні зодчі-архітектонти, добре обізнані на будівельних чарах. Інакше нічим не можна було пояснити відсутність сходів. Але вігіла підозрювала, що в будівництві таємно брали участь і старовіри-хронарі з підданої анафемі секти Тих-Хто-Часу-не-Помічає. Час тут летів зовсім непомітно. Після демонстрації гросмейстером досягнень «тіньової» магії, Анрі до глибокої ночі творила багатофігурні дивінації, намагаючись вичленити прикмети, здатні кинути відтермінований відблиск на приживлення додаткової тіні — частини чи цілої. Здоровані-близнюки Растіньйоль і Растіньяк виявилися чудовими хлопцями, слухняними і працьовитими. Вони всоте повторювали одне й те саме, відтворюючи на пупсі-великомученику, зробленому Мускулюсом з воску, попелу та слини Фернана Терца (герой ризикнув плюнути заради прогресу Високої Науки!), всі фази:

— розчленування посмертної особистості;

— приборкання тіні;

— ампутацію умбра-фрагментів;

— і, нарешті, трансплантацію їх живій людині.

Експеримент базувався на принципах формальної подібності, моделюючи процес відповідно до аксіоми Пасльона Фріксиля, батька мануальної симуляції: «Similia — similibus». Але цього цілком вистачало для ряду висновків.

— Розпад псевдо-особистості пройшов успішно! — доповідали брати хором.

— Туман я-а-а-ром… — бурмотіла Анрі, визираючи у вікно лабораторії, з якого на її прохання зняли ефірну штору-пейзаж з морем, вітрилом і буревісниками. Озеро Тітікурамба зараз і справді огортав туман, сизий, як похмільний п’яничка, — …туман долино-о-ю.

— Консервацію ерзац-умбри завершено!

— За туманом… — оцінювала Анрі спектральну ауру мороку, що обіцяла успіх у суді, виліковування ячменя на оці й зустріч з несподіваними