Тенебріс - Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс

    Нічне життя за стінами госпіталю, з його бойовими залпами та віддаленими криками, стало моїм єдиним зв'язком із зовнішнім світом, чи може, це були лише химери моєї уяви, виткані з болю та роздумів про самотність. Оповитий слабким, ледь вловимим світлом ліхтарів лазарету, я крок за кроком набирався сил, кожен новий день витягав мене з безодні між буттям та небуттям, кожен момент ставав випробуванням для моєї волі до життя. Ліжко біля вікна стало моїм вікном у світ, де ранкове сонце іноді дарувало мені хвилини ілюзорної безпеки та тепла, коли його промені малювали на стінах відбитки минулих битв, що тепер жили лише у моїх спогадах.

    Спостерігаючи за ритмом лікарні, що невпинно било, я вислуховував шепіт медсестер, які ділилися оповідями про жорстокість війни, про героїв, що впали в бою, про родини, які втратили всіх своїх. Їхні слова, сповнені скорботи та співчуття, відлунювали у коридорах, як реквієм за втраченим миром. Але справжнє випробування починалося з настанням ночі, коли мої сни перетворювалися на поле бою, де жоден воїн не знає спокою. У цих безкрайніх мареннях я бачив, як друзі, один за одним, втрачають обличчя, перетворюючись на тіні, що розсипаються у попіл.

    Проте, серед цих кошмарів з'явилася постать — старець, загадковий король лісу, чия присутність принесла дивний спокій. Він стояв непорушно, велично, обіцяючи незбагненне розуміння та захист, ніби запрошуючи мене до свого царства тиші. Його відхід з моїх снів поклав кінець нічним боям з власною душею, дозволяючи знову знайти втіху в сні, навіть у цьому холодному, стерильному світі лазарету, де кожен день ставав свідченням не лише боротьби за життя, але й непохитності духу, здатного пережити будь-які випробування.

   З плином часу, моє серце починало наповнюватись темним бажанням знищити богів, що дозволяли цій війні розростатися, і згодом остаточно заполонило мою душу, неначе чорна отрута, що поширюється венами. Мої роздуми про їхню зайвість і відсутність будь-якої користі для людства лише підживлювали мою рішучість перевернути світ навиворіт. В ті моменти, коли мій розум танцював на межі злому, я відчував, як грань між буттям і безумством стає невловимою, майже прозорою, наче вказівка на те, що моя справжня доля — це не кінець, а початок шляху в глибини темряви за відповідями. 

    Кожен новий день у стінах госпіталю відкривав мені невідомі раніше куточки мого внутрішнього світу, надихаючи на вибори, про які я раніше навіть не міг мріяти. Я відчував, що попереду мене очікує не лише боротьба з власними демонами, а й протистояння з тими, хто наважився назвати себе охоронцями людських доль.

    З кожним пробудженням я знаходив свої кулаки міцно стиснутими, а тіло, наче настроєне на бій, готове вдарити. Нічні бурі, що приносили з собою громові удари, змушували моє серце битися швидше, відгукуючись на кожен звук. День за днем, я відчував, як моя сила повертається, мої думки стають яснішими, як сонце подорожує по небу, змінюючи відтінки за вікном, вказуючи на неперервний цикл життя. Шрами на моєму тілі я сприймав як розділи своєї історії, кожен з яких носив в собі свою неповторну оповідь.

    Час у лікарні став не лише періодом фізичного одужання, а й часом глибокого самопізнання. Відновлення дало мені зрозуміти, наскільки тонкою є грань між життям і смертю. Якщо медицина Йорльфа і справді витягнула мене з тіней, то за це моя вдячність перепліталася з гіркотою розуміння — війна залишила глибокий слід у моїй душі, спогади про яку не випускали мене навіть у моменти перед сном.

   Вночі, коли лікарня занурювалася в морок, мої мрії перетворювалися на полотно, на якому розмальовувалися сцени битв, а образи загиблих товаришів вимальовувалися на стінах мого уявного світу. Ці нічні мандри були моїм єдиним зв'язком із минулим, яке, попри всі зусилля, не хотіло мене відпускати.

   Життя в госпіталі нагадувало мені про ціну, яку ми всі платимо за конфлікти, що охопили наш світ. Відновлення моїх ран було повільним і болісним процесом, який, проте не міг загоїти рани душі. Розмови з медичним персоналом та іншими пацієнтами відкривали мені різні аспекти війни та її вплив на кожного з нас. Слова про нову загрозу, що виростала з руїн минулого, нагадували, що мир ще далеко. З кожним днем, що я проводив у лікарняній палаті, я вчився жити знову, але водночас усвідомлював, що минуле нікуди не зникло. Воно лишалося зі мною, нагадуючи про те, що ми всі — лише частки великої історії, що пишеться кожного дня.

   Через деякий час мене повернули до строю палацової варти, де моя роль зводилася до захисника припасів, здавалося мені марною "величною честю". Саркастично посміхаючись долі, я проводив свої дні, обмежені монотонністю величних коридорів та залів фортеці, де кожна статуя і візерунок на стінах оповідали про минулу славу Йорльфа. Іронія долі полягала в тому, що історії, які колись надихали мене, тепер лише викликали скептицизм. Моєю єдиною розвагою було спостерігати, як проміння світла грає на кам'яних обличчях героїв минулого, викликаючи сумніви щодо їхньої реальності.

   Ця рутина тривала наче вічність, поки одного дня все не змінилося. За наказом Альвіра всі воїни учасники перших битв мали прибути у величний зал. Під склепіннями Залу Героїв, де зібралися ветерани "Нічних війн", вібрувала напружена атмосфера. Спільні страхи та сумніви, мов невидимі птахи, кружляли над нами, торкаючись кожного погляду, кожного мовчазного зітхання. Альвір стояв перед нами, як командир перед своїм загоном, готовим оголосити новий маршрут нашої долі. Його слова про майбутню експедицію за гори, у королівство чаклунів, ім'я якого він утаємничив, сприймалися як відлуння надії. Розповідь про відродження боєздатності армії та оборони міста, про відкриття шахт і знахідку нових матеріалів для зброї, викликала у серці змішані почуття. Вчені, що присвятили свої знання створенню нових методів боротьби з темрявою, змусили мене задуматися про зміст нашої боротьби.

   Наше призначення — фортеця стримування Норіч, розташована на порозі гірських лабіринтів і забута часом протягом двохсот п'ятдесяти років, ці слова стали символом нового виклику. Ця місія, що звучала як смертний вирок, водночас стала шансом на відкуплення, моментом, коли ми, ветерани, могли довести, що наші рани та болі не були марними.