Іван Семенович Левицький - Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький

до­га­да­лась, що її свек­ру­ха не­доб­ра i що пiд її со­лод­ки­ми сло­ва­ми хо­вається гiр­кий по­лин. Але Мот­ря бу­ла не з та­кiвських, щоб ко­мусь по­ко­ря­тись.

Другого дня Кай­да­ши­ха знов збу­ди­ла ра­но не­вiст­ку, а са­ма вкри­лась з го­ло­вою на пе­чi й за­оха­ла. Мот­ря вже не йня­ла вi­ри то­му охан­ню. Во­на зва­ри­ла обiд, за­мi­си­ла дi­жу. Ро­бо­ти бу­ло ба­га­то. Не­вiст­ка веш­та­лась, на­че му­ха в ок­ро­пi, скрiзь всти­га­ла, а свек­ру­ха, встав­ши з пе­чi, тiльки ха­ту ви­ме­ла, ще й смiт­тя по­ки­ну­ла за­раз за по­ро­гом. Мот­ря вже сер­ди­то пог­ля­да­ла на свек­ру­ху й на­си­лу здер­жу­ва­ла сво­го язи­ка. Вип­лес­ка­ла во­на хлiб, по­сад­жа­ла в пiч i по­да­ла на стiл обiд. Борщ вий­шов нес­мач­ний. Свек­ру­ха тiльки лож­ку вмо­чи­ла й не їла бор­щу.

- Недобрий, доч­ко, сьогод­нi зва­ри­ла борщ. Ма­буть, i сьогод­нi са­ло збiг­ло, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Бо ви, ма­мо, не ду­же по­ма­га­ли ме­нi ва­ри­ти, а в ме­не не де­сять рук, а тiльки двi, - од­рi­за­ла Мот­ря.

- Хто ви­дав так го­во­рить ма­те­рi! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха нав­ча­ючим го­ло­сом. - Ко­ли не вмiєш га­разд, то тре­ба вчи­тись. I я не вмi­ла, але па­ни вив­чи­ли ме­не на еко­но­мiї.

- Я, хва­ли­ти бо­га, пан­щи­ни не ро­би­ла й у па­нiв не вчи­лась, - знов од­ру­ба­ла Мот­ря.

Кайдашиха за­мовк­ла й при­ку­си­ла язи­ка. Во­на до­га­да­лась, що Мот­ря не за­мов­чу­ва­ти­ме.

Настала су­бо­та. Ро­бо­ти бу­ло ще бiльше. Кай­да­ши­ха тiльки ха­ту за­ме­ла та й сi­ла ко­ло вiк­на ста­рi со­роч­ки ла­тать. Мот­ря пiд­ма­за­ла стi­ни, об­ма­за­ла ко­мин, гру­бу, при­пi­чок. Кай­да­ши­ха прий­шла до ко­ми­на, зак­ла­ла ру­ки за спи­ну, на­хи­ли­ла го­ло­ву до ко­ми­на i роз­див­ля­лась, чи доб­ре не­вiст­ка по­ма­за­ла.

- Помаж, моя ди­ти­но, ко­мин ще раз. Як ма­жеш, то не кру­ти ду­же вiх­тем, а так, моє сер­денько, дрiб­ненько та дрiб­ненько пер­ше впо­довж, а по­тiм упо­пе­рек, отак, отак, отак! А то, бач, скрiзь вiх­тi знать, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. Мот­ря гля­ну­ла на ко­мин, а ко­мин був доб­ре об­ма­за­ний i тiльки де-не-де бу­ло знать вi­хоть.

- Матерi бу­ло все вго­диш, а вам не пот­ра­пиш вго­дить, - нес­мi­ли­во обiз­ва­лась не­вiст­ка.

- Я, сер­це, бу­ва­ла в свi­тах i знаю, як що ро­биться. Я, бу­ло, як ма­жу панськi по­кої, то не­на­че ви­ма­люю. А ти, сер­денько, як бу­деш ме­не слу­ха­ти та бу­деш пильну­вать, то й со­бi нав­чиш­ся, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха та й знов сi­ла ко­ло вiк­на ши­ти, ще й пiс­нi за­тяг­ла.

- Чи ти, ста­ра, зду­рi­ла на ста­рiсть, чи що? - обiз­вав­ся Кай­даш. - Сьогод­нi су­бо­та, а во­на пiс­нi за­тяг­ла.

Кайдашиха за­мовк­ла. Їй бу­ло со­ром пе­ред не­вiст­кою.

Минув тиж­день. Кай­да­ши­ха пе­рес­та­ла зва­ти Мот­рю сер­деньком i вже ору­ду­ва­ла нею, на­че най­мич­кою. Во­на прос­то за­га­ду­ва­ла їй ро­би­ти ро­бо­ту, третього тиж­ня вже по­ча­ла на не­вiст­ку кри­чать, а да­лi й до­ко­ря­ти. Мот­ря на­си­лу вдер­жу­ва­ла язи­ка й тiльки пог­ля­да­ла на свек­ру­ху сер­ди­тим оком.

Настала Пи­ли­пiв­ка. По­тяг­ли­ся дов­гi, як мо­ре, но­чi. Мо­ло­ди­цi на се­лi по­ча­ли вста­ва­ти вдос­вi­та пряс­ти.

- Мотре! - кри­ча­ла з пе­чi Кай­да­ши­ха. - Вста­вай пряс­ти. Чи ти не чуєш? Вже тре­тi пiв­нi прос­пi­ва­ли, а ти спиш. Тре­ба пряс­ти на по­лот­но. Мот­ре! Чи ти спиш?

Мотря вста­ла, зас­вi­ти­ла свiт­ло, роз­па­ли­ла в че­люс­тях трiс­ки й сi­ла ко­ло пе­чi пряс­ти. Кар­по й Лав­рiн повс­та­ва­ли й ста­ли ко­ло при­пiч­ка но­га­ми м'яти ко­ноп­лi, а Кай­да­ши­ха вкри­лась з го­ло­вою й знов зас­ну­ла. Вже Мот­ря нап­ря­ла пiв­по­чин­ка й по­ча­ла прис­тав­лять до пе­чi обiд, як Кай­да­ши­ха злiз­ла з пе­чi й сi­ла за гре­бiнь. Вже над­во­рi ста­ло свi­та­ти. Мот­ря ста­ла од­жи­мать со­роч­ки з вiд­мо­ки, а Кай­да­ши­ха на­вiть ха­ти не ви­ме­ла.

Дiло нi­би го­рi­ло в Мот­ри­них ру­ках. Во­на од­жи­ма­ла плат­тя й ра­зом по­ра­лась ко­ло пе­чi. Кай­да­ши­ха ра­зiв зо два од­су­ну­ла гор­щик од жа­ру, ви­мi­ша­ла ка­шу, а ха­ти все-та­ки не за­ме­ла. Мот­рю взя­ла злiсть. "Не бу­ду за­мi­тать ха­ти, - по­ду­ма­ла во­на, - ану, чи ви­ме­те свек­ру­ха".

Вже сi­ли за обiд, а ха­та бу­ла не­за­ме­те­на.

- Чом це ти, Мот­ре, ха­ти й до­сi не за­ме­ла? - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - Чи ти хо­чеш, щоб з нас лю­ди смi­ялись?

Мотря на­то­ми­лась ко­ло ро­бо­ти, її взя­ла злiсть. Во­на ви­ли­ла з но­чо­вок у по­мий­ни­цю луг i так ки­ну­ла но­чов­ки на ос­лiн, що во­ни пос­ковз­ну­лись i по­ле­тi­ли на зем­лю.

- Легеньку ру­ку маєш! Ле­генько ста­виш, не­вiст­ко! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на Мот­рю. - Од­нi ноч­ви маємо, а ти й тi роз­бий.

- Як ро­зiб' ю, то ку­пи­те дру­гi, - од­ру­ба­ла Мот­ря.

Кайдашиха по­ба­чи­ла, що не­вiст­ка сер­диться на неї. Її са­му взя­ла злiсть.

Настав ве­чiр, а в ха­тi бу­ло смiт­тя тро­хи не по кiс­точ­ки. Кай­да­ши­ха ста­ла й со­бi од­жи­мать со­роч­ки, а ха­ти не за­ме­ла.

- Чому це у вас i до­сi ха­та не ме­те­на? - спи­тав Кар­по, увiй­шов­ши в ха­ту.

- Бо твою жiн­ку сьогод­нi пе­ре­ло­ги на­па­ли, - ска­за­ла вже сер­ди­то Кай­да­ши­ха.

- Не знаю, ко­го на­па­ли пе­ре­ло­ги, - лед­ве обiз­ва­лась Мот­ря й так скру­ти­ла со­роч­ку в ру­ках, що во­на чвак­ну­ла, нi­би зак­ри­ча­ла, а бриз­ки хлюп­ну­ли Кай­да­ши­сi в очi.

- Якого це ти не­чис­то­го так ля­паєш? Ще ма­ло смiт­тя в ха­тi, то не­хай бу­де грязь, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Чом ти своїй жiн­цi нi­чо­го не ска­жеш? - ска­за­ла Кай­да­ши­ха до Кар­па. - Хi­ба ти не ба­чиш, що во­на ме­не не слу­хає та дi­ла не ро­бить.

- А це хi­ба ж не дi­ло? Не в пiж­мур­ки ж граю, - крик­ну­ла й со­бi Мот­ря.

- Чому ти, Мот­ре, i до­сi не за­ме­ла ха­ти? - про­мо­вив Кар­по до жiн­ки.

- Не за­ме­ла, бо гу­ляю од са­мої пiв­но­чi. Ось уже й рук i нiг не чую, так на­тан­цю­ва­лась, - про­мо­ви­ла Мот­ря.

- Та чо­го це ти кри­чиш, як на батька! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Ме­нi вух не по­зак­ла­да­ло: чую.

- Я на батька не кри­ча­ла нi­ко­ли, а в вас му­сиш кри­чать, ко­ли ро­биш на всю сiм'ю са­ма.

- А хi­ба ж ти ро­биш са­ма? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- А хто ж ме­нi по­ма­гає, ко­ли ха­та й до­сi не за­ме­те­на, - крик­ну­ла Мот­ря.

- Чого це ти, Мот­ре, кри­чиш на ма­тiр? Ма­ти те­бе не на­во­дить на злий ро­зум, а на доб­рий, - обiз­вав­ся Кар­по.

Мала ро­зум, а в вас, ма­буть, оце за­гу­би­ла, - ска­за­ла че­рез зу­би Мот­ря. Во­на од­жи­ма­ла так здо­ро­во, що аж на­мис­то бряж­ча­ло i ду­ка­чi ко­ли­ва­лись.

Мотря поск­ла­да­ла плат­тя на ко­ро­мис­ло й пiш­ла пра­ти на ста­вок. В ха­тi ста­ло ти­хо. Кай­да­ши­ха взя­ла вi­ник i ви­ме­ла ха­ту й сi­ни.

- Ти, Кар­пе, не по­ту­рай своїй жiн­цi, а то во­на ме­не не слу­хає, ще й лає. Во­на ме­не зов­сiм не має за ма­тiр. Що з то­го, що во­на ро­бо­ча, ко­ли ха­та три днi стоїть не­ме­те­на?

- Не три днi-бо, а тiльки один день, - ска­зав