Іван Семенович Левицький - Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький

го­дi. От не­хай ме­нi Кар­по од­рi­же на два ар­ши­ни зем­лi з гру­шею та й од­го­ро­дить. От на це я прис­та­ну.

- Авжеж! В ме­не й так ого­ро­ду об­маль, ще й од­рiж йо­му на два ар­ши­ни. Я на це не прис­та­ну, - ска­зав Кар­по. - Про ме­не, Лав­рi­не, бе­ри гру­шу та пе­ре­са­ди в свiй го­род.

- То дi­лiться що­ро­ку гру­ша­ми по­по­ло­ви­нi, - ска­зав свя­ще­ник.

- Коли ж, ба­тюш­ко, Лав­рi­но­вi дi­ти ла­зять у го­род, ви­ба­чай­те, як сви­нi, й то­ло­чать ого­ро­ди­ну, а ста­ра ма­ти ще й на­мов­ля­ють їх, - ска­зав Кар­по.

- Бо твоя жiн­ка та­ки га­дю­ка, ви­ба­чай­те в цiм сло­вi, ба­тюш­ко. Твою жiн­ку тiльки по­са­дить в клiт­ку та по­ка­зу­ва­ти за гро­шi, як звi­рю­ку, на яр­мар­ках. Во­на крив­ди­ла, ба­тюш­ко, й на­шу ма­тiр, ви­би­ла їй око, й моїх дi­тей так i лу­пить ло­ма­кою по чо­му влу­чить, - жа­лiв­ся Лав­рiн.

- Ну, то як же во­но бу­де? - спи­тав свя­ще­ник.

- Нехай так бу­де, ба­тюш­ко, як ви ска­же­те. Так, як ви при­су­ди­те, так во­но вже не­хай i бу­де! - ска­за­ли бра­ти.

- То я ж ка­жу, щоб Кар­по зап­ла­тив то­бi три або чо­ти­ри кар­бо­ван­цi, та й не­хай бу­де гру­ша йо­го, то й свар­ки бiльше не бу­де мiж ва­ми, - знов ска­зав свя­ще­ник.

- Зроду на це не згод­жусь! - ска­зав Лав­рiн. - Там ба­тюш­ко, гру­шi, ви­ба­чай­те, ко­ли лас­ка, як ва­шi ку­ла­ки. Я що­ро­ку про­дам груш два або й три мiш­ки за три або й за чо­ти­ри кар­бо­ван­цi.

- Ну, то ти, Кар­пе, од­рiж йо­му зем­лю з гру­шею.

- Хiба я та­ки ска­зив­ся чи з глуз­ду з'їхав, щоб од­рi­зу­вать зем­лю, - ска­зав Кар­по.

- То йдiть со­бi та, про ме­не, вда­вiться ти­ми гру­ша­ми ра­зом з своїми жiн­ка­ми, - ска­зав свя­ще­ник, пi­шов у кiм­на­ту та й за­чи­нив две­рi.

Карпо i Лав­рiн пос­то­яли й пiш­ли до­до­му та все ла­ялись. Лав­рiн кри­чав, що вiз­ме со­ки­ру та й зру­бає гру­шу.Во­ни зас­та­ли на дво­рi ко­ло гру­шi ко­лот­не­чу: Мот­ря лу­пи­ла ко­цю­бою Лав­рi­но­вих дi­тей, Ме­лаш­ка з ба­бою одг­ри­за­лись од Мот­рi i не­на­че гав­ка­ли че­рез тин. Лю­ди з кут­ка по­ча­ли збi­гаться. При­бiг­ли й ба­ба Па­лаж­ка Со­лов'їха, а за нею ба­ба Па­рас­ка Гри­ши­ха.

- Ой гос­по­ди! Як­би хто взяв Лав­рi­но­ву ха­ту та одiпх­нув її, - ска­за­ла пре­муд­ра ба­ба Па­лаж­ка, - геть-геть на го­ру або й за го­ру, а Кар­по­ву ха­ту од­су­нув ген-ген за ста­вок, аж у дiб­ро­ву, то во­ни б по­ми­ри­лись.

- Навчай, нав­чай! Яка пре­муд­ра! - не втер­пi­ла ба­ба Па­рас­ка. - По­ди­вись, ли­шень, на се­бе! Ко­ли б тво­го чо­ло­вi­ка хто по­су­нув за дiб­ро­ву, а твою доч­ку аж за Рось, а те­бе аж у са­ме пек­ло, то, мо­же б, i мiж ва­ми був мир.

Дiло з гру­шею скiн­чи­лось нес­по­дi­ва­но. Гру­ша всох­ла, i двi сiм'ї по­ми­ри­лись. В обох са­ди­бах нас­та­ла мир­но­та й ти­ша.

1878