Влада Клімова - Кохання без права на помилування, Влада Клімова

– Та запросто! Поїхати на кілька місяців до Варшави? Це ж моя заповітна мрія: відірватись зараз на якійсь тварюці. Давай, татку, дзвони! Буду виходити заміж, – запевнила я розгублених батьків.

Розділ 10. Допоможи запам’ятати щастя

Кінець тижня видався бурхливим. Спочатку колектив поздоровляв одну дівчину зі шлюбом і всі ходили піднесені так, наче їх теж взяли заміж. А от моя посмішка тепер, здавалось, зникла назавжди. Окрім нещастя з Алексом, я мала на сьогодні присмак такої біди, яку раніше навіть не уявляла. Тому тихо постояла в кутку та й пішла до себе у приймальню. Ден зранку ганяв по об’єктах і з’явився в офісі лише ближче до обіду. Він заскочив до мене й, не криючись, поцілував в щічку:

– Привіт! Як ти?

– Нормально, дякую. А як твоя маленька донечка, дочекалась тата? – ввічливо поцікавилась я, бо пам’ятала, що від мене він поспішав до своєї дитини. Ден розцвів, наче мак серед поля, та піднесено відповів:

– Так, Сніжиночко! Ми читали казки, а я весь час думав про те, що ти вчора сказала. Я навіть не знаю, як реагувати, бо від щастя зовсім здурів...

Звичайно мій коханий чоловік говорив зараз про об’єднання родини, разом з його донечкою й справді шаленів від щастя. Адже не кожна дівчина, та ще й з заможної родини, згодиться доглядати за чужою їй крихіткою. Але мені був настільки дорогий її тато, що байдуже – одна в нього донька чи дві. Головне, щоб у мене був Він! От тільки наразі перед очима цієї «святої» жінки висіла така завіса нового суму, що точно було не до веселощів.

– Дене, підеш зі мною в кафе на обід? Нам треба обговорити одну дуже серйозну тему, – пробубніла я й він злякався:

– Ти передумала, щоб ми були родиною? Тебе відговорили?

– Ні. Бути з тобою і Катрусею я хочу понад усе на світі. Та ніхто не зміг би мене від такого відмовити. Тим більше, що я ні в кого про це не питала. Справа зовсім в іншому, але розмова точно невідкладна, – інтригувала я бідолашного.

– То пішли зараз, – глянув на годинника він. – Вже майже обід.

– Але ж хрещеного на місці немає. Не треба подавати іншим приклад недисциплінованості. Ти ж знаєш: я схиблю, а догану може отримати він. Почекаємо кілька хвилин, добре? – попрохала я й Ден згодився на вимоги цієї неймовірно правильної особи.

– Тоді я піду закину звіт у комп’ютер, а потім відразу виходимо, – скомандував він.

– Добре, коханий.

Я була настільки приголомшена ще страшнішими змінами в житті, що просто не мала сил для спротиву. Як же це сталося? Я пережила смерть Алекса, згодилась жити разом з дитиною свого Коханого, але миттю стала нареченою старого діда! Окрім того, він живе в іншій країні й мене чекає невідомий примарний світ, чужі люди та ненависть до тварюки, яка зі мною все це робить.

– ... Я готовий пішли. Офіс вже майже порожній. Всі помчали зі швидкістю світла і я страшенно голодний, після біганини без ліфта серед запилених поверхів, – щиро розповідав мені про свій трудовий ранок коханий архітектор. Я зітхнула, взяла сумочку та побрела за ним.

В кафешці, за рогом, було багатолюдно і ми пішли трішки далі. Тут годували краще та дорожче, але мені було зараз зовсім не до підрахунку грошей. Бо думала я про те, що скоро нам з Деном прийдеться платити розлукою, а не паперовими купюрами? Хоча, як не крути, а все в цьому житті зводиться саме грошей!

– Що з тобою, щастя моє солодке? Я тебе такою розгубленою ще ніколи не бачив. Де та сонячна посмішка, за яку я тебе покохав? Що трапилося за одну ніч? Скажи, я повинен знати. Якщо ти сумуєш за хлопчиком – не треба. Він наразі серед інших світів і хто знає: може там набагато краще?

Ден пестив мої руки у своїх та говорив так лагідно, що я вже хотіла плакати. Звідки ж йому було знати, на що я згодилась піти заради батьків?

– ...Вибач, що ти мені говорив? – прошепотіла я та намагалася стримувати нестерпний біль.

– Ого! Допрацюємо й відразу поїдемо до Савани. Мені треба тебе рятувати, бо ж ніяка зовсім, – поставив діагноз мені коханий та нам вже принесли смачний біфштекс з картопелькою фрі. Офіціантка тільки відійшла від нас і я миттю залилась сльозами.

– Підемо, коханий! Підемо до Савани прощатись...

– Не зрозумів!?! – вибухнули подивом чарівні очі Дена.

– Денчику, доле моя єдина! Нам більше не бути разом. Я виходжу заміж...

– Господи, Сніжиночко, тобі до лікаря треба, – подумав він, що я марю.

– Так, відразу до всіх. Бо я вчора погодилась на таку аферу, що самій страшно. Щоб врятувати бізнес тата я погодилась вийти заміж за старого діда, що живе в іншій країні. Прости, в мене більше немає слів...

Я ридала так, що кілька відвідувачів ресторану вже уважно поглядали в наш бік. Ден тихенько пестив мої руки та хитав головою підказуючи їм, що в нас все нормально. Але ж ненормально! Неможливо! Нащо я тільки народилася на світ?

– Про що ти говориш? Який іще дід? – тепер сам затремтів від моїх слів красивий чоловік і зрозумів, що я не марю.

– Польський, старий, багатий. Я не знала. Виявляється він татову фірму на себе відкрив, а тепер забирає. Я не хочу втратити батька, бо він на межі. І тому вирішила пожертвувати нашим з тобою щастям. Прости, коханий мій...

– Дівчинко моя ріднесенька поясни, бо я нічого не розумію. До чого тут «заміж»? – звісно мій сумлінний архітектор нічого не тямив у підлих схемах. Та й хіба може нормальна людина зрозуміти: як міняють бізнес на доньку?

– А до того, що він мене на татовому ювілею як побачив то прикипів і хоче собі за будь-яку ціну взяти. Коли отримає мене - поверне татові агенцію. Сама кажу й не вірю. Я ж про таку дикість лише в книжках читала, а тепер відчуваю себе ганчіркою, яку міняють на інший товар... – тепер я знову залилась сльозами.

До нас підійшов адміністратор та ввічливо попросив:

– Я перепрошую, шановні, але наш заклад створений, щоб годувати людей. Вони тут відпочивають і не згодні спостерігати за Вашими особистими проблеми. Не треба платити за обід, тільки покиньте заклад, будь ласка.

– Вибачте, ми вже йдемо, – кинув Ден на стіл, все що в нього було і ми пішли на вихід. Сіли під кроною дерев і я пригорнулась до плеча свого коханого.

– А може краще його вбити? – розлючено спитав Ден, бо вже зрозумів, що все це відбувається насправді. – Де ти казала він живе?

– О, Господи! Денчику, не будь захисником знедоленої дівчини зі старої казки. В наш час все відбувається зовсім інакше. Він на ювілей до тата приїхав з такою свитою головорізів, яких я зроду не бачила.

– Тобто ти пропонуєш мені просто взяти й відпустити ту, котру я кохаю більше за життя? Я ж тільки знайшов тебе, а тепер повинен мовчки віддати? Може тебе ще й на потяг провести? – від розбурханих почуттів Ден тремтів і обіймав мене так, наче ніколи не відпустить.

– Не треба, мій любий, нікого вбивати. І на потяг проводжати теж не треба. Той шахрай обіцяв надіслати за нами літак, коли вирішимо прийняти його пропозицію.

– Ах, літак! Ну, тоді він мені зовсім не конкурент, – навіть посміхнувся Ден. – Десь у мене в гаражі валявся старий велик, дуже раритетна річ. Сніжинко, що нам робити?

– Тобі - мене чекати. Денчику, не треба так гостро реагувати. Я поїду, підпишу з ним одні папери, а він з татом підпише інші. Він старий, може загнеться або про мене забуде й тоді я повернуся до тебе. Я ж нічого не кажу, що ти був одружений. Просто рахунок вирівняється й буде: один-один.

Ден подивився на мене якось дуже дивно й промовив:

– Ніколи не міг уявити, що десь у тобі заховано стільки цинізму. Тобто ти наче їдеш у відрядження, а мені пропонуєш тебе почекати? А нічого, що він буде до тебе торкатись і взагалі... О, Господи! Краще б мені цього не знати, – закрив руками своє знедолене прекрасне личко він. А потім знову заговорив: – А як же «єдиний», «найсолодший у світі», «навіки мій»?

– Дене, я думала ти сильний! Підтримаєш мене, пожалієш, а ти зовсім розкис. Дивись: тваринка яку продають і та не плаче. В мене вже просто немає сліз, – зізнавалась я гордо.

– Ніколи не називай себе так! Я з тобою сяйво неземне побачив, а ти його якомусь дідові від мене забираєш, – не міняв свій загробний тон бідолашний Ден.

– Та не буде йому від мене ніякого сяйва! Так поп’ю трохи крові і якщо не вб’є, то сам здихатися захоче. Ти ж не знаєш: яким я можу бути стервом. Тобі мій темний бік не побачити ніколи, бо ти сам наче сяйво серед світів.

– Все одно: не їдь від мене, – шепотів мій коханий Задорожний, а я обійняла його міцно й пояснила:

– Не можна, Дене. Я батькам пообіцяла. Просто допоможи мені запам’ятати наше красиве щастя. Я буду згадувати його в найстрашніші часи.

Розділ 11. Щиро вітаю на польській землі

Ніч я провела без сну, та як належить нареченій – тихо плакала. А ще тремтячими руками заблокувала контакт Дена, бо відчувала, що телефонуватиме він часто. Але ж його голос буде для мене, наче повільна смерть.

На ранок я мала такий жахливий вигляд, що на роботу вже не пішла. Батько зателефонував хрещеному та змалював ситуацію. Правда він не сказав, що якийсь варшавський дід шантажує його конторою й бажає виторгувати собі мене. Дядя Гоша почув лише, що один багатий польський залицяльник хоче зі мною заручин та весілля.

Не з чуток знаючи про мої стосунки з його підлеглим архітектором, Дорошенко був вкрай здивований почутим. Крім того, він завжди вважав, що буде присутнім на весіллі своєї похресниці й наразі трішки образився на моїх батьків, але нічого не сказав. Він дав Таїсії Павлівні наказ звільнити мене за власним бажанням, заочно. Ось так закінчилась моя коротка кар’єра в будівельному бізнесі хрещеного.

У суботу вранці тато привіз нас в аеропорт Жуляни (нині аеропорт «Київ»). Мама збиралася взяти з собою речей на сто років, але я влаштувала таку істерику, що попхалися ми на літак з кількома маленькими валізами. Зі смертю Алекса вдома в мене з’явилися дивні привілеї. Якщо я на чомусь наполягала – це виконувалося майже миттю. Виходить, загинув мій хлопець не марно. Прости мене, Господи!

Як виявилося, літачок пана вже був тут і стояв на віддаленій смузі. До нас підійшов пілот, десь ровесник Дена. Одягнений в гарну, майже звичайну льотну форму, тільки з нашивками приватної компанії.

На борту, було затишно, навіть якось по-домашньому. Дівчина-стюардеса (для нас трьох) привітно посміхалася та знала українську на зубок. Скоріше за все то була наша землячка, що тепер працювала на Вітольда.

Я мріяла в польоті відірватися від страшних думок про розлуку та помилуватися хмарками й це мені зробити вдалося. Дівчина запропонувала нам коктейлі, але я відмовилась, бо в голові за останні дні, вже був присутній неперевершений коктейль. Мама попросила мартіні з льодом; а мій татусь, що вже неодноразово мандрував приватними літаками - замовив собі «Секс на пляжі». Так ми й провели в повітрі десь годину. Ну, з підйомом та посадкою, максимум – півтори.

Я чекала на посадку в Варшавському аеропорту, але літачок покрутився та й приземлився посеред зеленого поля на території якоїсь вілли. Схоже це й був замок того Вітольда. Вдалині ідеально стрижених безкраїх газонів стояв величезний будинок, десь в стилі бароко. Не встигли ми подякувати команді за чудовий політ, як на машинці для гольфу, щоб зустріти дорогих гостей, примчав сам господар. Місцевий магнат у сфері нерухомості – пан Вітольд Стеловський, зіскочив на траву наче юнак та розкинув щирі обійми:

– Пане Тарасе, шановний, вітаю! Дами, цілую ручки, – широко посміхався в ідеально рівні зуби дід. Він делікатно доторкнувся до наших з мамою рук і знову засяяв: – Щиро вітаю на польській землі!

Здається він говорив українською не гірше, ніж польською. Трохи акценту залишалось, але це навіть віддавало шармом. Вітольд розпорядився щодо нашого багажу, зробив коротку екскурсію садибою та запросив на обід.

Таке застілля я бачила лише в старих фільмах про королів. Величезний стіл, сервірований наче для якогось прийому, з купою квітів по центру. Височенні стільці з різьбою на спинках були такі важкі, що хрін сам піднімеш. Але для цього позаду стояла прислуга та допомагала всістися на ті царські трони. І взагалі все це виглядало якось не по-справжньому. Мабуть, щоб добити нас усіх подавали королівських омарів і колекційне вино. Хоча те пійло було надзвичайно приємне!

Звісно обід пройшов, як кажуть у теплій і дружній атмосфері. Потім нам дали трохи перепочити, а далі закрутилась ота казка польської гостинності, що вже й не зупинити її.

Погода ранньої альпійської осені була чарівною. Перші золотаві дерева заворожували погляд, а день був таким тихим, що здавалося Вітольд зателефонував особисто Богові й замовив найкращу погоду. Щоб усе добре роздивитись він возив нас великим сучасним кабріолетом по Варшаві, зупиняючись в самих відомих, як звучить польською «знакомітих» місцях.

Ми вже побували в неймовірно красивому – королівському парку Лозєнки та відвідали палац. В озерній гладі віддзеркалювалося небо, а на спеціальних платформах посеред води грали музики. Понад усе мене потряс піаніст, що сидів весь в білому, за білим роялем, під вербами й талановито грав Шопена... На якийсь час я навіть забула про смуток і горе та про свій переїзд на чужину.

Непомітно настав вечір і пан привіз нас до мультимедійного парку фонтанів. Там, як і в Києві чи Вінниці, після настання сутінків починалось феєричне дійство води. Може коли цього не бачив, воно й викликає ейфорію, але мені чомусь стало сумно. Зате мама, як музикант, бігала повсюди й тягала за собою тата.

– ...Ну, як панянка Снєжка не проти бачити цю красу вічно? – злякалася я, бо побачила поруч свого старого залицяльника.

– Проше? – вже встигла я навчитися питати: «Якого дідька тобі, діду, треба від мене?»

Та він зовсім не знітився й продовжував роздягати поглядом:

– Ти неймовірно прекрасна і я буду милуватися тобою до кінця життя...

– Вибачте, пане Вітольде, я Вам дуже вдячна за увагу, але Бог свідок: я не розумію про що Ви...

– Розуміє, пані, розуміє, – традиційно ставив наголос поляк на першому складі слова та жадібно зім’яв рукою мій бік. По мені пройшов електричний струм відрази і я автоматично відскочила та він лише посміхнувся й привітно простягнув до мене руку:

– Пішли, моє кохання! Знайдемо в цій купі люду твоїх батьків.

Ввечері, Вітольд вишикував перед нами всю прислугу й почав розповідати, про нову пані та їх обов’язки переді мною. Людей у нього в слугах було багато. Я нарахувала двадцять вісім осіб, але він сказав, що це ще не всі. З рештою інструктажі будуть проводитися окремо. Весь цей люд вже звісно звик до свого самодура й мирно вислухав лекцію, дивлячись у підлогу. Потім він їх відпустив.

Дід відвів нам з батьками окремі спальні, але я попросилась ночувати з мамою й він зрозумів, що так я створюю для себе додаткову безпеку. Я пояснила, що буду дуже сумувати за нею й тому хочу провести разом більше часу. А Вітольд з батьком пішли ще пограти в гольф. Хоч я не знала, що мій татко має навички в таких розвагах. Як на мене, то краще б вони вже підписали папери про татову власність, а завтра в магістраті - про мій перехід у його власність. Але хитрий дід побажав, щоб усе було якраз навпаки.

Вранці Вітольд посадив нас з батьком до свого модерного електрокара та й повіз туди, де я офіційно стала пані Стеловською. Бог свідок: це навіть смішно! Адже папери треба подавати й чекати на погодження цілий місяць, а нас прийняли, як добрих знайомих та узгодили все й відразу. Здавалося, що якби сюди привезли мавпочку з цирку, то їй теж дозволили б стати законною дружиною цього усміхненого пана, без жодних слів. А може Вітольд Стеловський був у них постійним клієнтом та оформлював шлюби доволі часто й тому мав відповідні преференції?

Особисто мені той цирк даром не здався і я страшенно хотіла лише одного: потрапити швидше в душ, щоб змити з себе невидиму гидоту. Така звичка з’явилася у мене зовсім нещодавно, але переслідувала постійно й нав'язливо. Можливо, вже треба було звернутись до психіатра, але які мої роки? Все ще попереду!

Розділ 12. Сімейне життя

Весілля на галявині маєтку було пишним. Гостей понаїхало багато. Вітольда навіть зайшли привітати якісь їхні відомі актори, та мені до того дійства було байдуже. Я просто посміхалась наклеєною посмішкою голлівудської кінозірки та зовсім нічого не відчувала. Не було в мені вже ні страху, ні болю, ні навіть образи на саму себе. Я наче померла, але ще ходила по цьому світу. Ось так я підготувалась до життя в шлюбі, без кохання. Думаю, таких як я на землі більше, ніж багато. Але ж всі вони якось живуть, деякі навіть задоволені й не хочуть повертатись у світ «живих».

В кімнаті, де прожила кілька днів, з радістю зняла з себе фату й дорогущу сукню від кутюр’є, поскладала на столику навішані на мене прислугою коштовності з діамантами й знову пішла змивати з себе гидоту, якої набралась за день. Всі ті лестиві погляди з посмішками, вітання й компліменти – стікали зараз разом з водою в каналізацію і мені ставало дедалі краще...

Батькам відвели одну із гостьових спалень в іншому крилі маєтку, та зараз я почула, що хтось зайшов до моєї кімнати. Миттю виглянула, бо переживала, щоб не вкрали мільйонні коштовності, що лежали на столі. Це пізніше я дізнаюсь, що в маєтку немає крадіїв, бо одного разу за зрізані в саду квіти цей приємний на вигляд дідусь - відшмагав батогом для коней нещасного злодюжку так, що той потрапив до лікарні. Ось такі бувають дві сторони однієї людини. Але наразі я побачила найчарівнішу посмішку, яку тільки могла уявити на лиці того діда. Воно стояло в довгому шовковому халаті й тримало в руках ще один неймовірно набридлий мені за сьогодні букет білих квітів... Що вже він збирався з ними робити, не знаю, але я миттю кинулась назад до ванної та завернулась у свій великий махровий халат, а вже потім з’явилася перед законним чоловіком.

– Не бійся, кохання моє. Я ніколи й нічим тебе не ображу. Ходімо до нашої опочивальні, я подарую тобі свою найщирішу любов...

«О, Господи! Яку любов? От і добралася ти, Снєжко, до найстрашнішої миті у своєму житті. Давай, ощаслив діда...» - здригнулась від цих думок я й смиренно відповіла:

– Вибачте, пане Вітольде, я страшенно зморилась. Прошу дозволу: поспати тут.

– Що ти таке кажеш? Який пан? Я раб твій навіки – Вітек. Тільки так і не інакше. Добре, відпочинь, коли хочеш. Я пізніше зайду, – відтермінував мою загибель він. Тоді я зробила дурнувате обличчя, наче не розумію його. А для себе вирішила, що краще здохну, ніж дозволю йому ту щиру любов!

– Пшепрашам бардзо, Віте. Але Бог свідок – не все відразу. Я Вас дуже прошу...

– Та де ж відразу? Коли я жадаю тебе з того часу, як побачив. Нікого в житті так не хотів. Серцем чую, що ти фантастична жінка.

Щоб якось припинити його старечі фантазії, я нагадала:

– Віте, я дуже хвилююся за коштовності. Може їх покласти до сейфа?

– То не твоє хвилювання, Беата сховає. А я буду чекати тебе в ліжку до ранку і дуже сподіваюся, що ти прийдеш.

Нарешті він пішов, а я зітхнула й подумала: «Здається на якийсь час відбилась!» Потім забралась до ліжка та відчувала, що тремчу від страху. Але прошепотіла:

– Доброї ночі тобі, коханий Дене... Мені без тебе дуже страшно. Прошу: приснися вночі!

Ранок був такий же прекрасний, як завжди, в золоту альпійську осінь. Робітники майже прибрали з галявини святкові столи, а на терасі маєтку служниці накривали стіл для вранішньої кави. Мої батьки вийшли такі щасливі, наче це в них сьогодні була шлюбна ніч. Мати безперестанку поглядала на мене допитливими очима й намагалась зрозуміти: як донька провела ніч зі старцем?

Дивно, але Вітольд ввічливо постукав до мене й запропонував допомогу служниці Катажини. Я посміхнулась черговою посмішкою й мовчки пішла за його «невільницею». У величезній гардеробній ми з дівчиною швиденько обрали для мене сукню, потім я причесалась та приготувалась вийти на люди. Хитрий старий дочекався мене біля виходу на терасу, а в петлиці його вранішнього костюма красувався багряний бутон троянди. Я не знаю, що це повинно було означати, та вийшов він на ґанок, ніжно підтримуючи мене під лікоть і сяяв таким щасливим поглядом, що вчорашні актори поняття не мали про настільки талановиту гру.

– Вітаю, шановне панство! Який неймовірно прекрасний ранок! Я навіть трішки захмелів від повітря і сонця, – яскраво посміхався він, щоб усі думали, які ми з ним цієї ночі були щасливі.

Вітольд без упину сипав українськими приколами та анекдотами. Всі весело сміялись, а я сиділа з чашкою кави в руці й тихенько згадувала наш чарівний ранок з Деном, після першої з ним найщасливішої в моєму житті, ночі.

Скоро батьки полетіли додому, а я залишилась сам на сам зі своїм страшним дідом. Папери на татову агенцію він чесно підписав і за це я була йому неймовірно вдячна.

Кілька днів пройшли тихо-мирно. Вітольд щедро прикріпив до мене обслугу: дав зі свого чисельного парку надійне Вольво, з водієм, та трьох служниць. Навіщо так багато – не знаю? Одягатись я можу сама, подавати улюблені страви в ліжко мені не обов’язково. Стелити постіль, то нехай уже стелять, адже дівчатам треба старанно відробляти кожен злотий.

Дуже скоро я побачила: наскільки старанно! Якось принесла з саду букет свіжих троянд та й пішла шукати пристойну вазу. Але з сусідньої кімнати почула дивні звуки. Ну, не такі вже вони й дивні. Просто хтось посеред робочого дня, в покоях хазяїна, займався бурхливим сексом. На правах хазяйки дому, щоб припинити акт розпусти, я різко відчинила двері й від несподіванки просто заклякла на місці...

Перед моїми очима відкрилась яскрава картина, як дідуган ще може бути корисним жінці. Вітольд тримав симпатичну служницю Беату руками за обидва боки, а та стояла навшпиньки та безсоромно віддавалась хазяїну. Наразі на обличчях розпусників застиг звичайний вираз «кота, який злизав сметану», а я гірко посміхнулась і сказала:

– Не звертайте на мене уваги, продовжуйте. Не буду вам заважати...

Потім закрила важкі дубові двері так, що вони ледве не злетіли з петель та й пішла до себе в кімнату. Дивно, але зараз у мене зовсім не було бажання плакати. Навпаки, дуже хотілося когось вбити, або хоч покалічити. Тому я схопила щось фарфорове та з усієї сили жбурнула об стіну. Куски розлетілись у всі боки, а на прекрасній обшивці з’явилась перша зарубка від «щасливого сімейного життя».

Через секунду, наче застуканий на списуванні школяр, в моїй кімнаті вже стояв Вітольд і винувато промовляв:

– Вибач мені, кохана Снєжко! Не розумію: як це сталося. Але ж ти не допускаєш мене до себе, а я звичайний чоловік, зі звичайними потребами. Тим більше коли я дивлюся на тебе, то хочу кохатись безперестанку...

Мені стало так гидко, що якби не знала, що наразі ні від кого не вагітна – подумала б саме про токсикоз. Я схопилась з ліжка й кинулась до ванної кімнати, бо мене страшенно знудило. А цей старий розпусник вже забув про свій гріх й миттю запитав про мій:

– То може пані від когось понесла й тому вийшла за мене?

Я закінчила неприємну процедуру, добре прополоскала рота й вийшла до нього.

– Поїхали! – скрикнула я й тільки зараз доперла свою найбільшу помилку в житті. Чому я не завагітніла від Дена? Зараз носила б під серцем його дитинку та була найщасливішою у світі. Біда з цими чесними дівчатами!

– Куди? – не зрозумів мене Вітольд.

– До лікаря, який обслуговує твоїх шльондр. Хочу перевірки й негайно!

Він чомусь посміхнувся та лагідно сказав:

– Ну, тебе буде обслуговувати інший лікар, найвищого рангу, але якщо хочеш – бардзо проше!

І ми поїхали. Зазвичай будь-який похід до гінеколога, то не тільки неприємна процедура, а ще й неймовірне приниження. Бо в жінку входить не коханий всім серцем чоловік, а медична залізяка та ще й абсолютно незнайома стороння людина заглядає тобі в самі нутрощі. Але зараз я була така злюща, що до подібних тонкощів мені було байдуже.

Розділ 13. Удосконалення краси

В дорозі Вітольд весь час посміхався, наче його нагодували чимось солодким і смачним. Він мчав Варшавою на своєму улюбленому Мерседесі, та виглядав наче хлопчисько, що вперше взяв татову машину, щоб покатати дівчину. Я не звертала на його піднесений настрій ніякої уваги, адже розуміла, що він просто демонструє людям нову іграшку, тобто мене.

Ми заїхали до старого міста й він припаркувався під якимось, стерильного вигляду, триповерховим будинком. Всередині приватного медичного центру було багато квітів та усміхнених працівників. Вітольд залишив мене у м’якому кріслі, а сам зник за одними з дверей. Повернувся він у супроводі людини, що могла б позувати художникові при написанні картини «кращий лікар століття». Він був у тонких золотавих окулярах, з чарівною сивою борідкою, в милій шапочці та стильному медичному вбранні. Притримуючи мене за кінчики пальців так, наче ми будемо танцювати, медик провів до свого кабінету й виконав неприємну процедуру дуже лагідно та обережно. Як тільки я звільнилась, Вітольд прожогом кинувся всередину, а вийшов з таким гордим виразом обличчя, наче я вже народила йому купу дітей.

– Дякую тобі, кохане серце, що так ненароком ми заїхали сюди. Взагалі-то цю процедуру жінки-іноземки повинні проходити до реєстрації шлюбу, але твоїй родині я безмежно довіряю, тому не став дарма принижувати. Наразі я неймовірно щасливий. Адже мій великий друг-професор сказав, що такої здорової жінки він не бачив давно і в нас будуть прекрасні діточки...

При цих його словах, навіть після огляду у професора, я знову відчула позиви токсикозу, але стрималась.

– Вітольде, прошу тебе, поїхали звідси кудись, – щиро попросила я його.

– Так, моя дівчинко! А куди ти хочеш?

Я хотіла лише в обійми Дена до кінця життя, але туди мій шлях перервався і я панічно шукала, що йому запропонувати. Адже повертатися в кубло розпусти наразі я точно не бажала. Що ж вигадати?

– Вітольде, а можна мені до якогось салону краси? У цього лікаря я зрозуміла, що запустила себе до неможливості...

Як на свій вік, дід аж занадто швидко обробляв інформацію в голові й від моєї пропозиції просто розквітнув:

– Яка ж ти в мене розумниця! Так, негайно їдемо в салон краси. Я теж давно хочу зробити собі інтимну зачіску.

Зараз мене точно знудить! Я вхопила в рот жуйку, попросила більше опустити вікно та прикрила очі, щоб не бачити поряд цього хтивого збоченця. «Яка ж це страшна річ – буди поряд з нелюбом. І скільки я ще витримаю такі тортури?» думала я, коли він заїхав на стоянку якогось хмарочоса.

Весь перший поверх, дійсно займав величезний салон краси, з найрізноманітнішими послугами. Ясно було, що старець тут крутиться часто. Адже коли ми зайшли в галерею, дівчата-адміністраторки за столиками, кланялись йому так, наче ми зараз перенеслись до Японії.

Спочатку Вітольд познайомив мене зі своїм стилістом-перукарем і ми обновили зачіски. А вже потім нас провели до інших фахівців. Він лагідно поцілував мені руку й попрохав, щоб я не боялась. Оце дивина! Я не побоялась вийти за нього заміж, а тут злякаюсь якогось воску?

В кріслі, чимось схожому на гінекологічне, молода жінка оглянула «робочу поверхню» й запропонувала подивитись каталог. Такого я ще не робила. Ну, як нормальна дівчина я звичайно влітку ходила на пляж і «в тому місці» була абсолютно голенька, але ж взимку залишала на лобку невеличку доріжку.

Варіанти в каталозі були різні. Я дивилась на сторінки й думала: яких тільки професій не вигадало життя? Це ж треба бути «стилістом» саме оцих зачісок та цілісінькими днями заглядати й нюхати інтимні місця клієнтів! Залишається сподіватись, що заробляє ця дівчина достатньо.

Після знайомства з чудо-книгою я обрала скромну «зачіску», виключно для гігієни, адже була абсолютно впевнена, що бачитиму її лише я. Звичайно, мені дуже сподобалося «сердечко». Саме ним я марила спокушати найчарівнішого чоловіка на землі. Але мій коханий був тепер недосяжний, тому розслабилась та дозволила професіоналу зробити свою справу.

Коли ми вийшли з салону був вже полудень. Мій «оновлений дід» виглядав дійсно чудово.

– Яка ж ти в мене красуня! – хотів вчепитися за мій стан він, але я різко нахилилась й почала поправляли лямочку на туфлі. Він зрозумів, але не образився та посміхнувся:

– Хочу сьогодні ж побачити твою зачіску й похвастатися своєю...

«Боже, зроби щось!» - благала я в голові й розуміла, що до цих його вибриків прийдеться якось звикати, інакше я посаджу рвотою власний шлунок.

– Що скажеш, кохана? – не відставав старий.

– Вітольде, але ж ще не вечір! – знайшлася я, а дід щиро розсміявся:

– Чарівнице моя, ти права. Їдемо по крамницях! Нам треба поповнити гардероб для шлюбної подорожі.

– Для чого?.. – скрикнула я, не стримавшись.

– Так моє децко, аякже! Фацети вже закінчують готувати мого «Вар’ята» до медової подорожі.

– Хто кого готує? – сильно плавала я в польській мові.

– Мою прекрасну бригантину під назвою «Божевільна», а фацети – це хлопці. Тобі неодмінно треба найняти вчителя мови і якнайшвидше, – спокійно констатував він.

Я посміхнулась та хотіла заперечити, що я знаю дослівний переклад назви його бригантини. Може для нього вона й «божевільна», а для мене скоріше «дурнувата», чи «безмозка». Та нехай собі вважає мене дурепою, так навіть краще.

Насправді зараз мене добивало те, що ми попливемо на яхті лише вдвох, або ще гірше з обслугою й цей збоченець, на обмеженому просторі, буде задовольняти якусь курку. «Це що ревнощі?» - почула я в голові своїх чортиків та послала їх до пекла.

– Вітольде, а скажи мені, будь ласка: ми попливемо самі, чи з персоналом?

– Коточку мій, звичайно з обслугою. Я не зможу стояти за штурвалом день і ніч, адже буду кохати мою незрівнянну красуню...

Тепер мені знову захотілося смерті!

– Тоді в мене буде до тебе єдине прохання, – розійшлася я в бажаннях.

– Все, що захочеш! – шалів в передчуттях старий. – Зірку назвати твоїм іменем? Це запросто!

– Ні, нехай собі зірки сяють без мене. Я тільки хочу, щоб у подорож з нами попрямувала дівчина, що тобі зовсім не до вподоби...

– Клянуся, зіронько моя! – загорілись хтивими вогнями його очі. – Я візьму найстарішу, товсту Зосю. Ніхто, крім тебе, не буде задовольняти мої апетити. І вибач мені, будь ласка, за ранок. Просто я страшенно тебе кохаю й хочу...

Я слухала цю гидоту й починала допускати, що він дійсно в мене закоханий. Але від подібних припущень мені ставало ще гірше! Не знаю: про яке щастя він мріяв зі мною, але порядним точно був. Адже законний чоловік міг будь-якої миті та де завгодно оволодіти мною й ніхто слова не промовив би на мій захист. Та він стійко тримався й чекав невідомо чого, а я жахалась кожного погляду та тремтіла у передчутті невідворотного.

Розділ 14. Ти - моя жінка

Наша кухарка – Зося, дійсно, була пухка й добра. Інші молоді служниці, підбурені ревнивою Беатою, дивились на мене косо та зловісно, а ця жінка тільки мудро посміхалась та стверджувала, що зроду не бачила пана Вітольда таким щасливим.

Вірите, вдома я не дуже ходила до церкви, навіть з однолітками на Великдень, щоб просто повеселитись та побити кольорові яйця. А тут раптом зіткнулась з таким життям, що захотілося Божої підтримки. Поцікавилась у пані Зосі: де можна знайти православну церкву? Вона уважно подивилась на мене, наче мовчки питала, що сталося? Але такого права жінка не мала й тому лише гучно покликала мого водія - свого молодшого сина:

– Зденек, чорти б тебе вхопили! Де ти бродиш, коли потрібен хазяйці?

Двері на задній двір були відчинені й хлопчина миттю примчав на виклик.

– Тут я, проше пані. Лише трішки задрімав... Вибачте мені, будь ласка!

– Та чого ти перепрошуєш, Зденеку? Я просто хочу поїхати до нашої церкви. Знаєш таку?

– Чому ж ні? Знаю. Зараз поїдемо, будьте ласкаві, – ввічливо відповів він.

– Їдьте-їдьте, знає. Воно в мене теж наполовину православне. Тато у нас не католиком був, – доповнила Зося та перехрестила вслід.

Я сиділа на задньому сидінні та розмірковувала, що в Києві завжди відчувала себе, як риба у воді. Там я народилась, ходила до школи й навчалася в МАУП. Друзів і знайомих у мене було багато. Та й батьки - нормальні самодостатні, зі звичайними турботами та житлом. Але тут Вітольд змусив усіх поводитися зі мною, наче з царицею. Інколи це страшенно діставало, але жити якось треба було!

Мій юний водій, не дивлячись на своє прищаве личко, був доволі кваліфікованим. Водив він вправно, адже розповідав, що батько посадив його за кермо, як тільки він зміг діставати до руля та педалей. У нас ще було кілька водіїв, але ревнивий Вітольд призначив мені саме цього малого. Так здавалося навіть прикольніше!

Ось ми зупинилися на околиці Варшави, біля невеличкої православної церкви, з золотавим куполом нагорі. Я залишила хлопчину чекати в машині й накинула на голову тоненький шарф. Біля входу перехрестилася тричі та розуміла, що це мій перший самостійний похід до Божого храму.

Тут мені стало якось на диво спокійно, бо відчувала, що ніхто не образить. Взяла кілька свічечок та першу запалила зліва, за упокій душі бідолашного Алекса. Потім поставила справа свічки за здоров’я батьків і мого коханого Дена.

Після цього я підійшла до великої ікони Божої матері та довго дивилася в її мудрі очі. Я мовчки питала в неї поради: як мені вижити тут і не втратити розуму? А вона тільки приємно посміхалась і нічого не казала. Тому я прочитала в голові «Отче наш», наперед попросила прощення, перехрестилася й пішла на вихід, задкуючи. Зараз мені здавалося, що я не маю права повертатися до Бога спиною... Ось що робить з дурною дівчиною чужий край!

На вечерю була дуже смачна заливна риба. Взагалі, пані Зося готувала неймовірні смаколики, вона знала масу рецептів та завжди урізноманітнювала добове меню. Думаю, її з радістю прийняв би на роботу будь-який столичний ресторан, але жінка віддано служила господарю й навіть не думала про таке.

Після вечері я пішла до себе та відчувала, що страшенно хочу спати. З горем пополам прийняла душ і кинулася на постіль, навіть не вкрившись. В домі завжди було тепло та затишно. Прекрасна альпійська осінь ніжила й зачаровувала...

Мені снився мій коханий Ден! Він пестив все моє тіло, а особливо нову «зачіску» і все, що нижче. Раніше він ніколи такого зі мною не робив. Та наразі глибоко входив язиком туди, а потім обережно грався зі збудженим пухирцем і додавав насолоди пальцями всередині мене... Від блаженно гострих відчуттів та неймовірної вдячності Коханому – я гаряче кінчила уві сні... Збуджено пульсувала й схлипувала, а по щічках стікали сльози. З усмішкою на щасливому лиці я шепотіла: «Кохаю тебе, єдиний мій». Він обіймав мене лагідно й звабливо, досконало пестив груди, а потім увійшов плавно та рухався неймовірно солодко. Довго дозволяв насолоджуватися тим божевіллям, а я танула та ще кілька разів скорено тремтіла під ним...

Прокинулась я поруч з Вітольдом! Він лежав біля мене на подушці, а його немолоді очі сяяли зараз юнацьким щастям.

– Матір Божа, яка ж ти прекрасна, – сказав він і я відкрила для себе, що то був не сон та зовсім не Ден...

– Господи, що ти тут робиш? – спитала я несусвітну дурницю.

– Кохаю тебе, більше за жиче... Я ще ні з ким на світі не був таким... Ти дійсно фантастична жінка, ти – моя жінка. Більше ніколи не доторкнуся до іншої, клянусь! – якось дивно, навіть приємно, прошепотів він.

– Боже, так це ти був у моєму сні? – сором’язливо потягнула на себе я шовкову ковдру.

– Чому Боже? Я не хочу бути Богом, а лише тим, кого ти називатимеш «єдиний у світі».

Він знову відкинув ковдру й лагідно пройшовся рукою по мені. Це збуджувало...

– Не ховай від мене господні дари! Я хочу знову тебе відчути, – прошепотів Вітольд та продовжив мене дивувати. Він був досконалим коханцем і в ліжку зовсім не старим, а ще вмів задовольнити жінку просто розкішно.

Так і сталося те, чого я страшенно боялася, ненавиділа та уявляла близькість з ним нестерпною й жахливою. Але я так довго була без чоловічої ніжності та сумувала за Деном, що дід виявився зовсім непоганим. Звісно, я ніколи не зможу його покохати, але якийсь час витримаю.

– Скажи, а що ти наказав підсипати мені у страви? – здогадалась розумна дівчинка. Вітольд таємниче посміхнувся й визнав:

– Зовсім трішечки снодійного. Ну, не міг я більше просто дивитися на тебе. А ти ж нізащо сама не здалася б. Я обожнюю твій норовливий характер, квітко моя остання. Ти неймовірно солодка і я хочу кохати тебе всі ночі, до ранку...

– Віте, прошу, давай спати, – попросила я доволі ніжно.

– Ти назвала мене, як жінка? Не як невільниця? Дякую, маленька богине! – ще радісніше прошепотів він і я відчула, що зможу мати владу над ним.

Коли вранці у своєму довгому шовковому халаті він переможно вийшов з моєї кімнати – очі старого розпусника сяяли, наче сонце на небі. А я думала про те, як погано, що сьогодні зміна Катажини, а не Беати. Маленькій стервозі страшенно хотілося, щоб господар наказав саме тій шльондрі змінити наші наповнені гріхом простирадла й вона зрозуміла, що більше непотрібна йому.

За сніданком досвідчена пані Зося не витримала й ляпнула:

– Вітаю, пане Вітольде!

Я думала він накричить, але хазяїн ще більше засяяв і відповів служниці:

– Дякую, Зосю! Готуйся, поїдеш з нами в кругосвітню подорож.

– Та куди мені? А хто годуватиме тут усіх? – красиво викладала чисті серветки жінка.

– Нічого, поголодують. А ти дійсно попливеш з нами на яхті у шлюбну подорож, щоб допомагати палати нашому з дружинонькою щастю...

– Слухаюсь, пане Вітольде! Це я виконаю з радістю, – весело сказала товстушка й доповнила: – Якого кольору сьогодні нести квітку?

– Такого червоного, як моя гаряча кров і кохання, – зізнався він та лагідно поцілував мене в лоб.

Тепер я зрозуміла, що означає бутон троянди в петлиці його костюма. Але ж минулого разу, перед моїми батьками, старий розпусник злукавив! Та сьогодні мав на червоний бутон беззаперечне право.

Розділ 15. Я буду боротись

А в Києві до приймальні Дорошенка знову припхалась Христина Задорожна. Одному Богу відомо: хто й навіщо розповів їй подробиці палкого роману її колишнього чоловіка Дениса з красунею-секретаркою Сніжаною, але де-факто, інформація дійшла до жінки дещо з запізненням...

Мабуть, спираючись на своє виховання, вона дуже хотіла «видерти коси» суперниці, та коли побачила за широким столом офіс-менеджера молоденьке дитя з косичкою, здивовано спитала:

– А де?..

– Ви когось шукаєте? – приємно посміхнулась новенька.

– Оцю, що тут сиділа, – обмежено висловлювала свої думки жінка та якось невпевнено трималась на ногах.

– Але це моє робоче місце. Ви маєте на увазі мою попередницю? – проявила кмітливість дівчинка.

– Так, попередницю! Ту шалаву розмальовану, – скрикнула Задорожна.

– Зайдіть до мене, будь ласка, – тихо запросив її до себе Дорошенко, що вийшов зі свого кабінету.

Христя здивовано подивилася на незнайомого дядька й жваво поцікавилась:

– Куди зайти? Навіщо? Де взагалі той козел? Чому він від мене ховається? – зараз Дорошенка осяяла думка, що жінка п’яна... А на годиннику була лише десята ранку!

– Дуже прошу Вас зайти до мого кабінету, – більш настирливо промовив хрещений і, мабуть, згадав яскраву картину, коли Ден навколішки заспокоював мене тут у приймальні. Христя зайшла.

– Сідайте, будь ласка та розповідайте, що не так з Денисом? Як керівник я повинен реагувати на будь-які виклики.

– Та нікого я не викликала. Просто тут у вас завелась одна шльондра й відбиває у мене чоловіка. А в нас дитина... – традиційно для жінки її рівня, шантажувала всіх спадкоємицею Христя.

– Заспокойтесь, прошу Вас, – терпляче сказав хрещений, наповнив стакан водою і поставив перед стражденною на стіл. А сам був неймовірно щасливий, що ця особа вже не причинить мені шкоди.

– Не хочу я води. Хочу бачити ту тварюку! – репетувала Задорожна, а шеф тяжко зітхнув від думки: як розумний і дотепний Денис знайшов собі таку дружину, а вголос сказав: – Послухайте мене уважно. Як Вас звати?

– Христя...

– Христино! Ваш колишній чоловік гарний спеціаліст та відповідальна людина. Я впевнений, що всі плітки про нього повна вигадка. Ви ж бачили мого офіс-менеджера. Вона ще дитина, навіщо їй Ваш чоловік? Тому заспокойтесь і живіть собі заради дочки. Ви повинні бути задоволені вже тим, що Денис Миколайович виплачує кредит по Вашій квартирі, хоч сам там не проживає. Зараз, перепрошую, у мене скоро нарада і я повинен підготуватись. Марино, проведіть гостю, будь ласка, – натиснув перемовник Дорошенко.

Але Христя все ще сиділа і, відкривши рота, дивилась на спокійного дядька за столом. У дверях з’явилась моя юна наступниця й сказала:

– Прошу, будь ласка, на вихід! Вас проведуть...

– Що це вже все? Ви того паскудника так і не знайдете? – спитала п’яничка й Дорошенку здалося, що день сьогодні буде довгим.

Ввечері Денис Задорожний сидів перед шефом і докладно звітував про об’єкти. А Дорошенко дивився на нього з сумом і знову задавав собі питання, на яке не знаходив відповіді. Тому сказав:

– Денисе, сьогодні у мене була твоя Христина. Жалілася, лаялася. От скажи мені, бо я ніяк не втямлю: як ти додумався на ній одружитись? Питання риторичне, можеш не відповідати. А ось полікувати її треба.

Бідний, кинутий мною красунчик скривився так, наче в нього заболіли відразу всі зуби й відповів:

– Не моя вона. А як додумався? Мабуть, доля покарала, Георгію Олексійовичу. І на лікування в мене вже немає ні сил, ні засобів. Ви ж знаєте: на мені аліменти й кредит, а ще Катруся живе з нами. На мамину пенсію лікувати ту ханигу я не буду. Це все були відповіді на Ваші запитання, а не вимога фінансової допомоги. Я справлюсь!

– Ой, Дене! І чому ти раніше не зустрів Сніжану? Така гарна пара була б... А тепер вона десь блукає по світу і ти не живеш, а виживаєш. Я б хотів, але не знаю, як допомогти.

На це запитання прекрасні сумні очі Дениса Задорожного спалахнули вогнем:

– Дуже просто, шефе. Дайте мені контакт Сніжинки! Мені вкрай необхідно з нею поговорити.

– А от звідником мене робити не треба, хлопче! Сніжана була поруч, але ти тоді питання не вирішив. Тепер вона заміжня жінка й нічого вам з нею обговорювати. Все, йди. Тебе дитина вдома чекає.

Денис тяжко зітхнув, підвівся та й пішов на вихід. Він давно знав свого боса й розумів, що «ні» для Дорошенка – це «ні». Наразі Ден відчував таку тугу й безвихідь, що не вигадав нічого кращого, як поїхати до моїх батьків. Він розповів їм, звісно у пристойній формі, про НАС і просив того ж самого: зв’язку зі мною. Все, що він сказав було для моїх предків повним відкриттям. Мама ввічливо вислухала дивного незнайомця, а потім повідомила, що я неймовірно щаслива та знаходжусь зі своїм чоловіком у кругосвітній подорожі. Саме тому зв’язку зі мною немає. Звісно це була брехня й Ден пішов ні з чим.

До кредитної квартири він зайшов страшенно злий. Христя була вдома, зовсім п’яна та Ден уже звик до її такого стану.

– Якого ти поперлася через все місто до мене на роботу? – без привітання, надривно кричав він.

– Ту тварюку провчити, що тебе у мене відбирає! – відверто ляпнула Христя.

Почувши, що я "тварюка", Ден замахнувся на те нещастя, але не вдарив.

– А, горить шапка на злодюзі! Давай бий, я просаджу тебе, зраднику...

– Дурна ти по саме нікуди. Навіщо я тільки пожалів тебе колись, а про себе забув? Та Вона ж, як зіронька - підморгнула з неба й зникла, а я бачу її слід і молюся на нього.

Зараз п’яненькі очиці Христі збільшилися вдвічі й вона намагалась усвідомити почуте:

– Напився чи що? Добавки хочеш? У мене є...

– Краще б про дитину спитала, нещасна! – зітхнув Задорожний. – До речі, гарна ідея, піду нап’юсь. Може легше стане?

Денис дійсно пішов до бару. Мабуть, вперше в житті він пив та не міг сп’яніти. Перед ним весь час стояли прекрасні кохані очі, а душа розривалась на шматки, бо моя мати йому сказала: «Снєжичка така щаслива з Вітольдом! Вони мандрують морями та відключились від усього світу...»

«Невже й справді це так, Сніжинко? Хіба можна забути нашу невагомість? Знайти так швидко інше щастя після того, як ми дихали одне одним і намилуватись не могли... Ти ж говорила, що він нелюб! Чому доля так нещадно подарувала нам незабутню мить та й відібрала назавжди?»

Його буйну голову зараз роздирав несамовитий біль і він попросив бармена:

– Шановний, ще налий!

– Тяжко тобі, хлопче? Що, день не задався? – підійшов з випивкою якийсь чоловік і сів поруч.

– Життя не задалось. Богом, мабуть, прокляте, – зізнався Ден, не звертаючи уваги: хто спитав і навіщо. Йому просто треба було вивільнити зсередини хоч трохи горя, щоб не розірвало.

– А, може, Бог тут ні до чого? От я, наприклад, пішов на війну, бо інакше не міг. А вона взяла й кинула. Я ж повернувся, здоровий і сильний. Ну так, трішки страшний, але ж кохав її неймовірно...

Тепер Ден розвернувся на стільці й побачив молодого чоловіка: з руками, з ногами, але з обпеченим обличчям і лівого ока не було. Мабуть, на фоні чужих страждань йому повинно було стати легше, але Денис Задорожний – людина на диво співчутлива. Тому він спитав:

– Що відразу кинула?

– Ні, не відразу. Коли побачила, що скалічений...

Здається, на сьогоднішній вечір, Ден знайшов собі співрозмовника, адже цим обом треба було виговоритись.

– Хлопці, ще по одній? – радів такій компанії за стійкою підприємливий бармен.

– Не спіши! – відрізав йому Денис і ще уважніше спитав у чоловіка:

– Так кажеш: Бог ні до чого? Виходить я сам винен? Покохав, як душу та й вона мене шалено кохала. Батьків виручала, за нелюба пішла, а тепер кажуть: у них все добре. А я не вірю! – відчайдушно стукнув по стійці Ден.

– Тобто ти навіть не хочеш у неї запитати? – не розумів його мудрий воїн.

– Не можу. Далеко вона. Спеціально так зробила, щоб не рвати одне одному душу. Вона прекрасна й дуже сильна...

– Бачу, брате, біда в тебе точно велика. Тоді борись! Ми ж не для того Богом зроблені, щоб відступати від мети. От я, наприклад, ще думаю знайти свою «красуню». Може подібну собі знайду? Дівчата на війні відчайдушні.

– Дякую за пораду, друже! Обіцяю: я буду за Неї боротися. Тепер давай ще по одній! – скомандував Ден бармену й певно вже щось задумав.

Розділ 16. Непроханий гість

Коли ми з Вітольдом повернулися з подорожі в маєток – на нас чекав дивний непроханий гість. Пан Вітольд Стеловський так швидко намагався привласнити мене, що забув розповісти деякі подробиці про себе та колишню родину.

Як виявилося у нього був дорослий син, від першого шлюбу. Правда, молодий чоловік давно проживав у Лос-Анджелесі, а до тата в гості прилітав за грошима, адже він жив у місті, що рясніло розвагами на всі смаки. Жінку, яка народила Стеловському спадкоємця – звали Ельжбета, та вона багато років назад померла. А пан Вітольд накопичував статки та міняв коханок, аж доки одного разу, в Києві, не побачив мене. Події наступних місяців уже всім відомі, от тільки спадкоємця наразі батько зовсім не чекав.

Вітольд повернувся в піднесеному настрої, бо подорож ми провели доволі цікаво. Побували в багатьох місцях і кругом він носився зі мною так, наче вчора вперше переспав. Скрізь намагався купувати вишукані речі та прикраси, водив по ресторанах і взагалі виглядав неймовірно щасливим.

А тепер, коли син без попередження звалився, як сніг на голову - Вітольд скипів гнівом. Він знав, що потрібен синові лише як товстий гаманець і не більше. Я не розбещувала пана Стеловського особливою щирістю, але підсвідомо зі мною, він став набагато м'якішим та доброзичливішим. Тому сприйняв синову жадобу дуже негативно.

Звісно я поки про все це поняття не мала й перше знайомство відбулося в холі. Хлопець біг вниз по широких сходах маєтку, майже голим. На ньому були лише плавки й накинутий на плечі махровий халат.

– Привіт, тату! У тебе нова іграшка? Гарну купив, хоча міг би й крашу, – весело скрикнув він та зневажливо глянув на мене.

– Кохана, не слухай мого дурника. Це він від радощів такий. Янош Стеловський! Негайно попроси вибачення у моєї ластівки, бо грошей не дам! – грізно скрикнув Вітольд.

– О, ясновельможна пані, вибачте мені будь ласка за те, що мій батько ніяк не заспокоїться та купує собі все більш витончені й прекрасні іграшки... Тату, так годиться?

Він талановито поклонився мені, як у старих фільмах про королів та навіть не намагався завернутись у халат. Я розгубилася й не встигла нічого відповісти, а хлопець уже плавав надворі в басейні.

Тепер Вітольд кинув тяжким поглядом на управителя маєтку, пана Войцеха, та прошипів:

– Що тут з Вами відбувається, дозвольте поцікавитись? Пане Войцеху, хіба не можна було мені зателефонувати та попередити про це нещастя?

Але наш відмінний та хазяйновитий управитель лише сумирно опустив очі додолу й відповів:

– Перепрошую, мій пане! Я лише хотів як краще. Навіщо Вам було псувати приємну подорож? Ми ж не вперше переживаємо цей наліт, тому самі справлялись. Та я готовий понести покарання...

– Дякую, пане Войцеху! Про це я не подумав. Ви все зробили правильно. Дійсно: навіщо було нас з коханою Сніжичкою турбувати? Ось так, моя люба, ми й живемо. Мабуть, саме тому я тобі раніше не говорив. Набрався мудрості у пана Войцеха. Занесіть наші валізи, а потім приготуйте святковий обід. Син все-таки приїхав та й ми дуже сумували за домом, – легенько притис він мене за плече і я побігла, як завжди, в душ. А після приємної води розвалилась на ліжку та відразу зв’язалась з мамою по Skype.

– Привіт, мамуню! Як життя, рідненька? – страшенно зраділа я мамі на екрані.

– Сніжинко! Господи, яка ти розкішна! Вся така загоріла й щаслива, – отими своїми лестощами відразу зіпсувала мені настрій мама. Це вона вміла робити талановито.

– Дякую, мамо. Все добре. Подорож і море мені обридли і я рада, що хоч тут вдома. Але страшенно хочу до Києва! Вас побачити, каштани, новини дізнатись. Є ж у вас хоч щось новеньке? – так сподівалась я вивідати у неї про Дена. Але мама, наче партизанка, нічогісінько про нього не сказала.

– Дякуючи тобі, дитинко, у нас тепер все добре. Агенція тільки татова. Люди звертаються, грошики капають. Доню, може тобі щось потрібно. Ти тільки скажи.

Я іронічно розсміялась та відповіла:

– Мамочко, це ти про гроші? Так вони мені наразі абсолютно байдужі. Навіть не думала, що колись таке скажу. Я ж тепер живу на повному забезпеченні. Є король, палац, слуги. Але інколи все це страшенно бісить, мамо! Я скучила за криками у маршрутці, за штовханиною у метро. Все це мені й досі часто сниться...

На очі навернулись сльози і я зовсім не хотіла ховати їх, бо саме батьки були причиною мого смутку й перебування на чужій землі.

– Доню! Ну, чого ти? Там же у вас рай, а тут – звичайні будні...

– Вітам, шановна пані Ташо! – з розгону, наче хлопчисько, кинувся на живіт перед ноутом Вітольд і обійняв мене за плече.

– Вітаю, шановний пане Вітольде! Ви прекрасно виглядаєте, такий загорілий та статний, – знову взялася за улюблені лестощі мама.

– Dziękuję bardzo! Все це завдяки нашій неймовірній красуні! Пані, Ташо, я найщасливіший чоловік на землі, – засяяв він та знову притис мене до себе. А я відчувала, що від їх нещирості мене наразі знудить.

Ні, я не завагітніла в подорожі! Ще коли ми підписували контракт, я взяла з майбутнього чоловіка слово: завести дітей лише з моєї згоди й він пообіцяв. Поки Вітольд обіцянку тримав сумлінно.

Після святкової вечері я пішла до спальні, а Вітольд - попрацювати зі звітами в кабінеті. Адже на час подорожі він забув про всі справи й поринув у відпочинок. Тепер треба було надолужити згаяне. Його спадкоємець трохи посидів з нами за столом, а потім подався в місто. Він, звичайно був напідпитку, але ніхто не зупинив його. Можливо, це було його нормою? А може всі просто чекали, що станеться диво і цей неврівноважений суб’єкт уб’ється десь на теренах рідної країни.

Вночі нас розбудив дивний шум. Це повернувся до татка його дорогий син: живий, але смертельно п’яний. Він ганяв маєтком в одних плавках, з величезною пляшкою віскі в руках, співав пісні польською та англійською мовами, а ще періодично кидався до басейну. Та ніхто не звертав на «дитину» жодної уваги. Звісно ображений за це – тридцятирічний спадкоємець увірвався до нашої спальні й закричав:

– Тату, тобі допомога потрібна? Ти тільки скажи: я миттю оприходую цю лярву!

Ось тепер мені стало страшно, бо таким Вітольда я ще ніколи не бачила. Він зірвався з ліжка й кинувся до Янека, вхопив за горло та почав душити. Я спала в тоненькому нічному вбранні, що сильно просвічувалось, але зараз було вже не до етикету. Я схопилась на ноги та почала відривати Вітольда від сина.

– Вітеку, коханий, що ти робиш? Відпусти цього блаженного! Нехай собі йде спати. Ти ж бачиш: він від випивки не при собі.

Вітольд ще кілька секунд здавлював сину горло, але коли до нього дійшли мої слова – миттю відпустив та навіть попестив хлопця по щоці:

– Йди спати, синку. Ранком поговоримо!

Янек перелякано потер свою шию й миттю зник з очей, а Вітольд повернувся до мене і його погляд просто сяяв щастям.

– Як ти мене назвала? – лагідно спитав він, наче й не був наразі у страшному гніві. Я знизала плечима й посміхнулась:

– А ти маєш щось проти?

– Господи, ні! Сьогодні найщасливіший день у моєму житті, квітко моя остання. Я б його сто разів задушив, аби тільки чути від тебе це щоразу. Хочу кохати...

– Віте, перестань! Тобі треба поспати. Це все від змін у часі. Ти зморений і збуджений, – хотіла я його заспокоїти, але ляпнула не те. Дідуган ще більше зрадів та гаряче зізнався:

– Страшенно збуджений. Не хочу я спати. Хочу одну тебе!

Розділ 17. Нові дива

Ранок приніс нам нові дива. Спадкоємець пана Стеловського зник по-англійськи, а разом з ним з сімейного сховища зникла й чимала сума грошей. Шифру від сховку Янек точно не знав, а от одна з давнішніх коханок Вітольда – знала. Раніше вона вважалась поміж його куртизанок номером один і мала доступ до сейфа.

Пам’ятаю, як після весілля він доручив саме Беаті сховати коштовності, що були на мені. Але після нашого з ним першого знайомства в ліжку – Вітольд її навіть бачити не хотів. Дівчина затаїла злість і мабуть, таким чином вирішила помститися колишньому коханцю. Після крадіжки вона зникла з маєтку в невідомому напрямку. Звичайно, Вітольд зі своїми охоронцями міг запросто відшукати злодійку, але він пообіцяв мені не шукати. А притягувати до відповідальності власного сина – теж було якось незручно.

Дивно, але коштовності, що красувались на мені в день весілля – залишилися на місці. Скоріше за все дівчина була не зовсім дурною й розуміла, що взяти грошей - це одне, а мільйонні родинні прикраси - зовсім інше. За них Вітольд міг не лише відправити за ґрати, а й щось гірше. Так мені здалося!

Тепер розповім про свою біду. Кажуть, що людське життя смугасте, але ж не горбате? Спочатку Вітольд бушував через крадіїв, а потім «життєві пригоди» перекинулись на мене. Буквально наступного дня, ми з маленьким Зденеком, поїхали до Варшави. Мені потрібно було отримати готовий дозвіл на тимчасове перебування у зв’язку зі шлюбом, та дещо купити в аптеці. Звичайно, Вітольд з радістю поїхав би зі мною й сам, але в нього з’явились якісь невідкладні справи, тому я помчала з водієм.

Спочатку все було добре, але раптом хлопчина почав мінятися в личку й частіше прокачувати гальмівну педаль. Автомобіль Вольво не Жигулі, тому несподіванок під час руху не припускає, але зараз досвідчена малеча вже майже не контролювала авто. Зденек не придумав нічого ліпшого, як скерувати його з траси в поле, де лежали великі валики соломи. Швидка машина захиталась по вибоїнах і трішки перевернулась. Та малий, що відповідав за моє життя, миттю відстебнув свій пасок і накрив собою, щоб убезпечити господиню від синців. Це було зайвим, але виглядало благородно.

Скоро на автопригоду з’їхалося стільки екстрених служб, що більше могло б бути хіба при посадці на цьому полі НЛО. Вітольд бігав поміж спецавто з перекошеною фізіономією та кричав на всіх. Таким переляканим свого врівноваженого дідугана я навіть уявити не могла. Ось він заскочив до мене у швидку та ніжно взяв у свої мою руку.

– Як ти, кохане децко? – прошепотів він і доповнив: – Я дуже злякався, коли сказали... Більше ніколи тебе від себе не відпущу. Пропади вони пропадом ті справи.

Потім він гримнув на лікаря:

– То може вже поїдемо до центру, докторе? Скільки можна тримати тут мою поранену дружину?

Мені було ще й досі трохи страшно та боляче. Бік опух і посинів, а перед очима все крутилося й підступно нудило. Але бачити таким багатого польського діда було незвично й навіть сумно. Звісно, спочатку він повівся негідно та виміняв мене на спокій батьків. Але ж зараз я розуміла, що він мене щиро кохає. Тільки нічим не могла зарадити! Так, фізично я жила з ним, але в моєму серці навіки поселився лише один і витравити чарівного Дена з мене не вийде ні в кого!

– Віте, а де наш Зденек? – спитала я, щоб відволіктись.

– Лежи, не рухайся, люба моя. З ним усе буде добре, – запевнив мене Вітольд.

– Як це добре? Він же мене собою прикрив. Бідна дитина тепер, мабуть, вся покалічена...

– Та нормально з ним все, доле моя кохана! Відразу до лікарні повезли. Заживе на малому, наче на собаці. Тобі болить, а ти про інших дбаєш. Господи, за що ти мене так нагородив? Я навіть не мріяв про таку прекрасну жінку, – весь час пестив Вітольд мою руку, коли їхали в медичний центр до Варшави.

Там на мене вже чекала окрема VIP-палата. Лікарі приходили та щось шукали на мені й це починало набридати. Я ж не космонавт, що повернувся з орбіти. Скоро ми з Вітольдом припинили той нестримний медичний потік ніжностей. Мій схвильований дідуган замовив до палати квітів та все запитував: чим мене пригощати? Коли принесли замовлення, він спочатку все спробував сам, а потім хотів годувати зі своїх рук. Це більше нагадувало старечий маразм, але коли я дізналася правду – теж стало доволі моторошно.

Виявилося, що наше Вольво без стороннього втручання, було б у повному порядку. Працелюбний Зденек слідкував за авто, як за коханою дівчиною. Але ж рідний батьків син, з ненависті до юної мачухи та за ганебне ставлення тата – вирішив здихатися мене. Він обережно підрізав гальмівний шланг та не став чекати невідворотного й зник. В дорозі машина якийсь час ще трималась, але потім здалася й ми опинились посеред поля, на боку. На наше щастя, маленький Зденек миттю зорієнтувався та скерував авто до м’якого поля, не чекаючи поки вріжемося в зустрічний бензовоз або завантажений MAN.

Вдома за мною теж дивились, наче за інвалідом. Я нормально ходила та й бік уже майже не болів, а хитати мене перестало ще в лікарні. Тому я не витримала та й дала команду слугам: не поводитися зі мною так, наче я помираю. Вони посміялись з веселої вдачі молодої господині та погодилися відчепитись. Польську мову я вже знала досконало. Вона не набагато відрізнялась від української, по-перше. А ще я повинна була чути й розуміти все, що навколо відбувається.

Якось вночі, Вітольд вирішив порушити дуже важливу для нього тему. Після аварії я вже повністю одужала, дурнуватий Янек покинув наш дім, тому дідові не терпілося з’ясувати найжаданіше. Він лежав, підперши голову рукою та милувався придбаним скарбом.

– Навіщо Бог дав тобі одній стільки краси? Не можна все так залишати. Я хочу, щоб у нас з'явилося повторення твоєї вроди, – здалеку почав він. Та я не збиралася здаватись:

– Віте, чому б тобі не лягти відпочивати? Хіба наразі час для з’ясування: як твій Янек вийшов саме таким? І скільки ще може народитися йому подібних?

– Ти неповторна, квітко моя! Ніколи не криєшся та б’єш по найболючішому. Ну так, мій син гидко вихований. Але ж ти – ідеальна жінка і в нас можуть бути такі ж ідеальні дітки. Прошу: зніми з мене закляття! Я дуже хочу малесеньких Сніжиночок, як ти...

Зараз він виглядав, наче медовий пряник. Але ж я ще й досі мріяла про те, що ця подорож до чужого краю завершиться і в нас з Деном буде купка дітей. Навіщо мені спадкоємці від цього польського дідугана? Як добре, що вибираючись сюди, я випросила у подруги-фармацевта цілу упаковку протизаплідних пігулок й тихенько приймала їх тоді, коли Вітольд був особливо активним та невблаганним.

Він тут щось намудрував собі, а мені треба лише одне: бачити чудесні карі оченята діточок, котрі народяться у нас з Коханим... Я божевільно хочу лише цього! Щоб у наших спадкоємців був ніжний і щирий характер, як у Дена. Тільки тоді я зможу впевнено сказати, що найщасливіша серед людей!

Розділ 18. Три зірочки

На вулиці було вже темно, коли Денис Задорожний повертався додому. Він завжди поспішав, щоб встигнути почитати на ніч казку Катрусі. А коли це робив, серце обливалось кров’ю, бо не міг забути, як ми з ним мріяли робити це разом. Навіть для такого доброго створіння як Ден, моя згода стати мамою для його доньки, була дивиною. Але ж наше величне кохання не знало кордонів і я щиро пообіцяла те, чого він хотів. Що тут такого незвичайного?

Але сьогодні він запізнився й тихенько, щоб не розбудити доньку, відкрив замок своїм ключем та пішов на кухню, щось перехопити. Він попив молочка й відчув, що позаду стоїть мама.

– Привіт! Як справи у моїх дорогих жінок? – лагідно поцілував матусю в лоб.

– Та наче добре, синку, а в тебе? – спитала мати просто так, адже наскрізь бачила свого сина і точно знала, через які муки проходить її дитя. – Катруся трішки чухає ручку, наче щось вкусило. Я дивилась, але нічого не бачу...

– Добре, я ранком сам подивлюсь. А температури немає? – лагідно спитав уже досвідчений тато.

– Ні-ні! Я мірила. Все добре. Який же ти став у мене дорослий, синочку. Все знаєш, про всіх піклуєшся. Я піду, ти їж.

Ось така розмова відбулася ближче до ночі в невеличкому рідному домі Дениса Задорожного у Фастові, де він уже кілька місяців жив з донькою та мамою. Адже його, не дай Боже нікому такого горя, дружина стала пити частіше та все підряд. Тому Ден, боячись за дівчинку, відвіз її до матері. Звичайно, ми планували все змінити на краще, але жартівниця-доля вирішила розірвати наше щастя на шматки та й підкинути мене старому дідові у Варшаву. А Денису залишила клопоти про дитину та нескінченні страждання через втрату тієї, котру безмежно кохає.

Ден поїв маминих пиріжків, допив молоко й на душі трохи відлягло. В цьому домі йому завжди було затишно. Тут пахло медом та сухими квітами, а значить дитинством. Скільки мрій було в нього на доросле життя! Він добре навчався в школі й легко вступив на архітектурний факультет. Та ось одного разу на танцях зустрів веселу, просту дівчину. Вони почали зустрічатись і він, по недосвідченості, зробив її вагітною. Скоро вони одружились. Денис взяв квартиру в кредит, завжди допомагав з новонародженою донечкою і спочатку дуже любив свою родину. Але молода мама почала попивати навіть під час годування й Ден зрозумів, що сама вона не зупиниться. Почав возити по клініках, намагався перевиховувати. Жити ставало все тяжче, бо гроші заробляв лише він, а витрати були неймовірні. Кредит, памперси, їжа та бездумні покупки дружини. Сварились вони з Христиною день і ніч, аж поки вона сама не зажадала розлучення.

А трохи згодом на одному з об’єктів, де шеф доручив проконтролювати злам старого дому, Ден випадково побачив дівчину неймовірної краси. Вона запала йому в душу миттю й навіки, хоча він розумів: наскільки вони різні. Секретарка генерального виявилась його похресницею, тому прірва між їх світами здавалась Дену непереборною. Але він відчував, що дуже подобається синьоокій красуні. І одного разу вона запросила його додому. Її батьки були на дачі й між ними сталося диво. Неймовірне, неземне, нездоланне... З того дня вони тягнулись одне до одного, наче дві краплинки однієї води та скоро вже не могли дихати нарізно.

Дівчина виявилась не тільки гарною, а мала щиру душу та добре серце. Він навіть ще не дарував їй обручку, та вони вже знали, що завжди будуть разом. А коли вона погодилась прийняти його доньку, Дену здалося, що світ помилував його і подарував найкраще. Але потім кохана сповістила, що має рятувати батьків, а для цього повинна вийти заміж за старого багатого діда в Польщі. Розгублений і ображений, він намагався зупинити її й не вірив у таке страхіття. Та вона, крім великого серця і красивого тіла, мала ще й нездоланне сумління. Тому виконала обіцянку й зникла з його життя. Ден намагався її забути, але це неможливо! Немає у світі такої амнезії, щоб забути те, що між ними було. Їх кохання жило й досі, тому він шукатиме її серед світів, аж доки не поверне собі.

Замріяний чоловік подивився на годинника й зрозумів, що скоро ранок. Він влігся та заснув. Рано-вранці наносив води та прийняв душ, в саду під вишнею. Тепер стало трохи легше. Потім одягнув свіжевипрасовану сорочку та й поїхав на роботу.

Сьогодні Денис був на одному з відкладених об’єктів, де працювала бригада старих знайомих. Виконроб привітався з начальством і пожартував:

– Що Денисе Миколайовичу, не спиться ночами? Книжки читаєш чи дівчата не дають?

– Дівчата, Семеновичу. Їх у мене аж дві: одній три, іншій шістдесят три, але вони найкращі, – відповів на жарт Денис.

– І все одно оті чорні кола біля очей треба кудись дівати, начальнику.

– Дякую, я врахую твої побажання, – сумно відповів Ден і раптом його наче осяяло. – Семеновичу, а в тебе часом немає контакту Віри Павлівни, з планового? Вона ж твоя кума, здається.

– Денисе, ну де ти таке бачив: щоб у кума не було номера куми? Звичайно є. А тобі навіщо? – чомусь примружився будівельник.

– Та думав спитати: як справи у її дочки. Вони ж, здається, в Польщі лікувались? А потім далі поїхали кудись.

– Було таке, – ще хитріше подивився на архітектора дядько. – А ще було, я пам’ятаю, що наша Сніжана Тарасівна, через свого багатого чоловіка їм дуже допомогла. От вже золота дівчина! Поїхала собі по світах, нащо б ми їх грішні здалися? А її попросили – миттю відгукнулась. А що не дає спокою тобі, Денчику, душевна рана?

Денис наразі навіть дихати перестав. От звідкіля у цього старого чоловіка такий ясний розум, щоб ставити запитання, на які він сам собі боїться відповідати? Задорожний хотів віджартуватись, але не зміг. На кону стояла його доля.

– Не дає, Семеновичу. Ні вдень, ні вночі, – зізнався він.

– Тоді пиши. Думаю, у куми є контакт твоєї Сніжани...

На це Ден нічого не відповів виконробу, а лише уважно перевірив цифри та й побіг до авто. Миттю набрав номер жінки, представився та почув у відповідь:

– Вітаю, Денисе Миколайовичу! Що змусило Вас згадати про мене? Я ж давно у відпустці.

– Як донька, Віро Павлівно?

– Дякувати Богу й добрим людям уже встає. Скоро приїдемо додому! – захлиналась від щастя жінка.

– А я якраз телефоную Вам саме з подібного питання. Чув, що Ви знайшли мецената, а в мене друг дуже хворий. Може і йому допоможуть добрі люди? – злукавив Денис, говорячи про себе, як про «хворого друга».

– Правильно, в нашій ситуації треба хапатись за будь-яку соломинку. Так Ви ж, мабуть, знаєте, що нам Сніжана Тарасівна допомогла. Її чоловік... От знайшла, пишіть.

Тепер Ден сидів у своїй Шкоді та тримав у записнику мій особистий номер. Руки його тремтіли й він навіть попестив папір та миттю переніс контакт до телефона. Сьогодні щастя було на його боці, бо правдою чи неправдою, а він все одно здобув зв’язок зі мною! Спочатку бідолашний готував якусь промову, а потім махнув рукою, зібрався з духом та просто натиснув виклик:

– Вітаю, Сніжиночко! Будь ласка, не кидай слухавку.

– Дене?.. Як ти мене знайшов? Я ж просила маму...

– Це не вона. Я через Віру Павлівну тебе знайшов. Не можу я більше терпіти цю тишу. Вона вбиває. Поговори зі мною, прошу, – благав найрідніший у світі, а в мене тремтіли ноги і я пішла кудись далі до троянд та сказала:

– Добре. Я дуже рада тебе чути. Так дивно, наче ціле життя пройшло.

– Чому ти заблокувала зв’язок? Хіба ця тиша краща? – прошепотів він, а я стояла у панському саду, слухала його голос і не знала: чи жива взагалі?

– Дене, навіщо ти телефонуєш? Як ти не розумієш: НАС не стало, а жити треба.

– Чому ж не стало? Я й зараз відчуваю, що МИ є і точно будемо, якщо обом так погано. Ти ж обіцяла ненадовго, я й відпустив. Повертайся вже до мене. Я без тебе тихо помираю, – він сидів у своєму старенькому автомобілі поряд з гамірним будівництвом, але чув лише шалений стукіт свого збентеженого серця та витирав на щоках сльози.

– Звідки ти знаєш, що я й досі кохаю тебе єдиного у світі? Невже відчуваєш? – випалила я те, що понад усе хотіла.

– Так. А ще тому, що я кохаю тебе більше за життя і ніколи не перестану. Сніжиночко, я хочу бачити тебе. Все відразу хочу. Боже, я не знав зранку, що буде такий неймовірно щасливий день!

– Денчику, приїдь до мене. Що хочеш роби, але тепер приїдь. Обіцяєш? – взялась я рукою за якийсь кущ, бо відчувала, що ноги зовсім не тримають і вкололась.

– Обіцяю! Тільки більше не зникай. Ще раз я цього не витримаю, – шепотів він і мені було байдуже, що з пальця тече кров. Я посміхалась і зараз боялася відразу за все, тому попередила:

– Але давай домовимося: перед тим, як набирати – присилай мені три зірочки, я буду знати, що то ти.

– Три? А хіба на п’ять я вже не тягну? – пожартував Коханий і в мою душу повернулося життя.

Розділ 19. Зустріч з коханим та лігво змії

День за днем ніс різні події та в маєтку всі давно забули про гарненьку на личку й підлу в душі служницю Беату, що була коханкою Вітольда. Коли вона вже мріяла про роль дружини, п’ятдесятирічний польський пан, в Києві, на ювілеї колеги побачив його доньку. Він миттю закохався в мене та придумав: як оженити на собі. Старий, як світ, шантаж допоміг.

І ось вже моя родина летить його літаком до Варшавського маєтку, а я стаю його законною дружиною. Достаток повертається в мою київську родину, але для мене починаються страшні часи. Розлука з батьками та рідним домом, а ще з чоловіком, якого я встигла божевільно покохати й готова була на все лише з Ним.

Поки мій законний старець спарювався зі служницею Беатою, а я ховалась від нього під будь-яким приводом - всім було байдуже. Але коли Вітольд обманом пізнав мене, то забув відразу всіх жінок на землі. Таке він говорив й Беата йому цього не пробачила.

Потім вони з дурнуватим синком пана Вітольда, викрали зі сховку чверть мільйона євро і Янек полетів до Штатів, а злодійка зникла. Наразі вона сиділа, в передмісті в старій хаті, разом з братом-близнюком, який нещодавно повернувся з місць позбавлення волі та вигадувала шлях помсти.

Ще коли Янек підрізав в моїй машині гальма – Беата сходила до церкви та поставила мені свічку «за упокій». Я завжди хотіла спитати у таких людей: невже вони не бояться Бога? Ну, нехай вона дуже любила легкі гроші, але ж іти до Божого храму та просити чиєїсь смерті, я б точно не наважилась. А цій нещасній все марились багатства маєтку і вона підбивала брата-рецидивіста «відновити справедливість». Звичайно колишня служниця знала будинок напам’ять та думала, що це легко. Але всі коди та шифри вже давно були змінені, тому зайти до садиби стало зовсім непросто. Порадившись, сестра й брат вирішили діяти інакше.

Та повернімося до приємнішого. Буквально через кілька днів, після відновлення нашого телефонного зв'язку, Ден прилетів до Варшави. Тепер мені необхідно було мотивувати поїздку до міста. Я зовсім не вміла брехати, але ж побачити Дена хотіла навіть ціною власного життя. Варіантів було декілька: салон, магазини, навіть лікар. У всі ті місця мене міг завезти й дід, але я обрала Зденека. Навіщо відволікати серйозну людину від її справ? А так ми з водієм, без поспіху, проїдемось по магазинах та нікому не завдамо клопотів. Такою була моя офіційна версія для Вітольда.