Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

була досить великою в діаметрі, її вагота приємно відчувалась у руці. Вона заворожувала своїм малюнком і блиском. Вона стала моєю першою монетою в колекції: я обміняв її на 80 круглих карток із покемонами.

Мене охопила жага колекціонера, але з’ясувалося, що цей захват був доволі дорогим, і довелося напружити свою голову у міркуваннях, як можна заробити гроші.

Почав із підробки іграшок. Себто я підробляв своїми руками популярні на той час іграшки і продавав їх своїм однокласникам, видаючи за оригінальні. Пам’ятаю, продавалася тоді на базарі така штука: повітряна кулька діаметром сантиметрів дванадцять з надрукованою мордочкою і набита якимось порошком, завдяки чому вона зберігала ту форму, в яку її зліпиш. У моєї прабабусі вдома було багато продовгуватих кульок, які вона використовувала, коли торгувала квітами. Так ось… я брав ці кульки, набивав їх звичайнісіньким борошном, зав’язував у потрібному місці, відрізав зайве, заклеював акуратненько, малював на них різноманітні пики, навіть щось приклеював, а потім продавав. Цей витвір дійсно був схожий на те, що продавали на базарі, і за фізичними характеристиками також зовсім не поступався. Але! У мене було дешевше. Продукований асортимент складався з 2–3 виробів. Собівартість — нуль, прибуток стовідсотковий.

Ще я вигравав в однокласників наклейки з картками, потім їм же продавав. Загалом крутився як міг. Але справжній бізнес почався, коли я став дещо дорослішим.

— Ото я вчора тьолочку завалив! — казав мій однокласник, закочуючи очі, а всі навколо з розумінням підтакували і зубоскалили, типу «я знаю толк у тому, про що мовиш». Ніхрєна вони не знали, звісно. Потрібно сказати, що високий рівень інтелекту не вважався у нашому містечку чеснотою. З-поміж восьми- та дев’ятикласників модним було «ботати по фені» і випендрюватися. Приміром, хизуватися своїми уявними перемогами над представницями слабкої статі, причому в дуже брутальній манері.

У такі моменти я почувався не у своїй тарілці. Чудово розуміючи, що ніхто тут нікого не «завалив», я, втім, не ризикував руйнувати цю ідилію жлобства.

Саме тоді вкотре сидів на перерві в подібній компанії і, по-дурному посміхаючись, думав про своє. Мені було огидно все це чути, але іншої компанії не було. Бац — і в голову прийшла геніальна ідея. Я змушу їх заплатити за свої безпідставні вихваляння й хамство! Причому у прямому сенсі цього слова — грошима.

Увечері побіг до свого товариша, що жив поблизу і навчався у паралельному класі.

— Слухай, я придумав, як нам заробити!

Він недовірливо скривився.

— Знову свої іграшки пропонуватимеш?

— Та ні! Будемо продавати презервативи!

— Шо!!!??? — він ошелешено вирячив очі.

— Ну, ти цих красунчиків, наших однокласників, на перервах чув? «Я з тьолкою те, я з тьолкою се…»

— Ну, чув, так це ж чешуть. Брешуть вони.

— Отож! Вони купуватимуть у нас презики, щоб гідно триматися! Адже якщо не купиш — значить, ти тріпло.

— Ух ти… може спрацювати, — товариш замислено почухав потилицю.

Отак і народився наш стартап. Звісно, був ризик, що моє припущення виявиться хибним, і ніхто у нас нічого купувати не буде. Але який же стартап без ризику. Насамперед нашкребли початковий капітал. Це було нескладно — мали заощадження. Та це ще не все — прийшов час закуповувати товар. Ось тут і вигулькнула проблема. Нам по тринадцять, ми ніколи не купували презервативи. Було страшно навіть подумати про самий процес закупівлі. Душевні муки продовжувалися два-три дні, але знаменний час настав. Ми зібралися із силами і наважились: як кажуть «пацан сказал — пацан сделал». На ватяних неслухняних ногах дошкандибали до центральної аптеки міста. На вулиці викинули на камінь-ножиці… купувати першим випало мені. За двері я ступив, як в ополонку: швидше б усе закінчилося. В аптеці стояв шкіряний диванчик, ми сіли, чекаючи моменту, коли людей у торговій залі не буде. Народ розсмоктався, і, відчуваючи, що червонію, я підійшов до прилавку.

— Що тобі, хлопчику? — запитала добра тітка-аптекар.

— Ось це, — я тицьнув пальцем у скло прилавку.

— Що саме? — і дійсно, під склом було багато всього.

Аааа, була не була:

— Презервативи, — тихо так, не по-чоловічому.

Тітка-аптекар із розумінням посміхнулась. Я відчув, що позаду хтось підійшов. Кутовим зором побачив жінку з дитиною.

— Скільки тобі? — блін, ну що ж так багато запитань…

— П’ятдесят, — як відрізав.

— Скільки?!! — тітка перестала посміхатися. Мій друг катався від сміху по шкіряному диванчику.

Я відчував, що просто згораю. Обличчя, вуха, шия, здавалося, навіть руки у мене стали буряковими. Своєю відповіддю я привернув до себе увагу і жінки з дитиною, і ще якогось пенсіонера, що встиг підійти під час діалогу.

— П’ятдесят, — я говорив тихо, але уперто.

Здавалося, цілу вічність ця тітка зі здивовано-поважним виразом обличчя відраховувала п’ятдесят презервативів. Доки вона рахувала, я плавився від сорому, боячись підняти очі на глядачів цієї мізансцени. Схопивши твердою рукою пакетик із жаданим товаром, я поспішив вийти з аптеки. За мною викотився і товариш, тримаючись за боки від судомного реготу. Наступні процедури пройшли значно легше: ми втяглись у процес. Натомість як пішла справа!

— Блін, як я з цією тьолочкою! Вона мені і… і… А я чотири рази поспіль. Сьогодні знову потрібно буде сходити на здибанку. Ги-ги, — заливався мій однокласник на кличку Себір.

— Слухай, тут у мене саме прези зайві є, якщо треба — можу продати.

Як і передбачалося, усі погляди учасників бесіди запитально перенеслися на Себіра. І він не зміг відмовитись.

— Звісно, чувак, оце ти виручив, оце ти підігнав вчасно! — рахуючи в умі збитки, Себір відлистав мені належну суму за чотири презервативи. А як же? Адже чотири рази поспіль.

Ми одразу накрутили 100 відсотків до ціни. Незабаром уже вся школа знала, що презики можна купити в мене. Вважалось особливим шиком підійти на перерві за скупчення народу і купити одразу штук п’ять — десять, після чого багатозначно оглянути свідків угоди. А потім я знаходив ці презервативи на подвір’ї школи, розірваними після різноманітних експериментів на кшталт наповнення водою.

Усі мої бізнес-проекти приносили достатній дохід для улюбленої справи — нумізматики. Перегодом усі на районі дізналися про те, що я готовий платити гроші за якісь нікому не потрібні монетки, і мені їх несли ледь не з усього міста, а я купував за копійки. За радянський полтинник 1926 року я заплатив одному хлопцю 5 гривень, а його ціна навіть на тоді була значно вищою. Інколи до мене приходили люди, яких я взагалі не знав. Колекція зростала.

Якось потрапив до рук п’ятак Катерини Великої 1787 року. На ньому була велика глибока подряпина, що проходила через усю