Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Валько, ну ти ж і ненормальний! – вереснула Зоряна. – Ти що, «Дванадцять стільців» надто багато дивився?! Подвиги Миронова[7] тобі спокійно спати не дають?!
– Якщо спати, то тільки з тобою, причому багато, активно і аж ніяк не спокійно! – запевнив він, вправно кидаючи молоду дружину на м’яке ліжко. – Чим ми з тобою зараз і займемося…
– Валь-ко-о-о!.. Ненор-ма-а-аль-ни-и-ий-й!.. – простогнала вона, з нестримним реготом хапаючись за голову.
– А чого це раптом?! – Валентин картинно впав перед ліжком на коліна. – Сьогодні наша шлюбна ніч, між іншим, тому приготуйся, моя кохана, витримати нестримну атаку… можна сказати – потужну навалу, за силою не меншу, ніж тропічний ураган. От коли ми з тобою станемо старими й ні на що не здатними ветеранами шлюбу – от тоді, можливо, й дам тобі спокій.
– Добре, що твої учні тебе зараз не бачать.
Зоряна запустила розчепірені пальці правої руки в його розпатлані кучері й заходилася пестити їх, знов і знов пропускаючи крізь пальці.
– А чого тебе непокоять мої учні?.. Невже не може вчитель молодших класів… Хіба ж я не чоловік?
– Чоловік, звісно, чоловік, – охоче підтвердила Зоряна, продовжуючи бавитися з його кучерями.
– А тоді припини свої мудрування. І давай нарешті займемося тим, для чого ми тут, у цій кімнаті усамітнилися.
– Давай, – і загадково посміхнувшись, вона додала: – Іди до мене…
Десь в кафе продовжувало гудіти бундючне весілля, але вже без двох головних героїв цього дійства. Бо принаймні на початок сьогоднішньої ночі вся ця квартира, розташована на верхньому поверсі цього двоповерхового будиночка, була віддана у повне кількагодинне розпорядження щасливих молодят. І нехай на ранок зовнішні стіни будиночка червоніють – бо таким насправді є колір цегли, з якої зведено споруду. На ранок можна! Але вночі кольору стін не видно. Бо сьогоднішня ніч належить їм двом.
І нікому більше!..
Село Княжичі, Київщина, вечір 28 грудня 1991 року
– Федько-о-о!.. – покликала Тетяна Михайлівна слабким голосом. І знов: – Федько-о-о…
– Так, мамо, я тут.
77-річна жінка не бачила вже геть нічого, тільки відчувала, що відходить у позасвіти. Туди, де на неї давно вже чекає Костянтин Кирилович. Її любий Кость… Нелегке життя прожили вони обоє. Ясна річ, особливо багато випробувань перепало чоловікові: спочатку на фронті, потім у колгоспі – коли скаліченому довелося працювати нарівні зі здоровими. Зате жили вони достойно! Діточок підняли, господарство…
Діточки.
Які ж вони у них чудові – справжня окраса і гордість життя! Що дівчатка, що хлоп’ятка. Особливо хлопці… З Івана вийшов справжній науковець, а з Феодосія – знатний живописець.
Ой, до чого ж чудову ікону намалював колись Федько! Намалював, коли ще малим був і тільки вчився. Ту ікону навіть благословив один київський батюшка, якого всі поважали і до якого Тетяна Михайлівна кілька разів возила молодшенького синочка: спочатку з його хворою ніженькою, а потім – з отією саморобною іконкою…
– Федь-ко-о-о! – знов покликала вона.
– Кажу ж вам, мамо, я тутечки.
Його долоня м’яко лягла на її схрещені на сонячному сплетінні руки.
– Федько, дай мені Бога, будь ласка!
– Іконку?
– Так-так. Ту саму, що ти намалював колись.
Хоча вона нічого вже не бачила, проте знала напевно, що дорогоцінна ікона, прикрашена власноруч вишитим рушником, і досі висить в красному кутку їхньої хати.
– Навіщо вам ікона тая, мамо?
– Хочу тебе поблагословити перед смертю, синочку. Тебе й усіх вас.
– Мамо, ви про що?! З якого це дива ви помирати зібралися?! Та за кілька днів Новий Рік настане, тоді ми з вами…
– Не дожити мені вже до Нового року. Помру як не сьогодні ввечері чи вночі, то завтра вже точно.
– Мамо, та ви!..
– Я так відчуваю, Федько. Мені вже час відходити, а тому дай свою ікону, будь ласка. І не сперечайся.
Проте оскільки Феодосій продовжував сидіти біля неї нерухомо, не віднімаючи своєї долоні від її рук, Тетяна Михайлівна повторила:
– Прошу, синочку, дай твою ікону, будь ласка! Не сперечайся і не пручайся. Все гаразд, бо все так і має бути.
1992
Незручні кордони
Залізничний вокзал, Житомир, вечір 21 лютого 1992 року
Зійшовши на платформу з київської електрички, уся трійця прослідувала всередину станційної будівлі. Тут один з них – найвищий на зріст, який тримався найупевненіше, явно по-командирськи, – зробив іншим долонею знак зупинитися, потім уважно огледів ряди фанерних крісел в кутку зали очікування. Намітивши підходяще, заклично мотнув головою. Коли ж наблизилися до наміченого місця, «командир» розбудив юнака, який мирно дрімав на одному з пошарпаних, розписаних похабними слівцями сидінь, постукавши носком свого чобота по підошві його облупленої кросівки:
– А нумо очисти місце!
– А шо таке-е-е?.. – в погляді юнака читалося щире здивування. Тоді «командир» видобув з внутрішньої кишені теплої куртки-«аляски» солідну на вигляд червону корочку і не розкриваючи її, процідив крізь зуби:
– Піш-ш-шов звідси, й хутко! Бо як я покажу, що там написано – тобі ж це боком вилізе!..
– Нумо, кому сказано?! Пш-ш-шов!.. – грізним тоном додав другий, трохи нижчий за «командира», але такий самий здоровань. Скрушно зітхнувши, юнак підхопив з сусіднього сидіння доволі містку сумку на довгій лямці, відійшов трохи убік, зупинився й озирнувся в пошуках вільного місця. Не знайшовши нічого, подивився запитально на трійцю, яка між тим влаштовувалася на двох звільнених місцях та ще й на третьому, розташованому поруч. А потім попрямував чомусь не до вихідних дверей, а до касових віконечок. Втім, новоприбульці не звернули на те уваги.
– Ну й навіщо ви хлопця зігнали? – звернувся Назар Амосович до своїх супроводжувачів. – Він тут дрімав, нікого не займав…
– Не твоє собаче діло, – пробубонів «командир». – Ти б краще про себе подумав, телепню, а не про якогось там…
– А ви мене що?.. Невже хочете тут полишити?
– Не просто хочемо, а таки полишимо, – впевнено підтвердив другий «конвоїр». – Втім, ти сам нарвався, старий хряк.
– Хлопці, ну навіщо ви так?..
– Це ми?! Це точно ми, а не ти?! – аж сіпнувся «командир».
– Але ж Валя – моя дружина, а ви – її брати!..
– Розпуснику, га, розпуснику?.. – спитав другий «конвоїр»: – Тобі як було молоденьку м*ндусю дрючити? Мабуть, солоденько, га?..
– Хлопці, хлопці, ви ж її брати! Як ви можете…
– Брати, ну то й що?! – «командир» з «конвоїром» змовницьки перезирнулися. – Але ж ми також і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
