Шиян Анатолій - Де тирса шуміла, Шиян Анатолій

Молодий стає до танцю з молодою. Бояри—з дружками та світилками. Іван Сірко з друзями дивиться на гостей. Включаються до танців

запорожці й Дальгат.

Іван Сірко (підходить до Софії). Ходімо, чи що?

З'являється Оксана, дивиться на Сірчиху. Софія припиняє танець, стривожено підходить до дівчини.

Оксана (нещадно). Танцюєте?.. Вам плакати... ридати треба!

Іван Сірко. Отямся! С о ф і я. Не приїде... Роман... Оксана. Ніколи... Ніколи не приїде! Софія. Іване!.. (Хитнулася).

До неї підбігають Максим і Марія, садовлять на стілець.

Оксана (відчайдушно). Люди, вбийте мене! Я не хочу без нього жити на світі. Не хочу мучитись...

З риданням вибігає.

Іван Сірко. Доженіть її.

Софія (знесилено). Нема... Романа... Синочка мого... Іван Сірко. Слаба ти... Не міг сказати правди... Боявся за твоє здоров'я.

Софія. Маленьким його колисала...

Іван Сірко. Тяжко тобі, Софіє, бачу... Та не тільки ж наш... Багато синів... полягло.

С о ф і я. А то ще траву жала, а він у річці купався... Здоровенький такий, смуглявий... Підплив до берега...

Марія. Мамо! Заспокойтеся!

Софія. Додому... В Мерефу... Там житиму... (Підвелась, дивиться чоловікові в очі). Не можу тут...

Іван Сірко (не витримав погляду). Розумію...

Софія. Зараз хочу вирушати. Прощай, Іване... Навіки!..

Іван Сірко. Прощай, Софіє! (Стає навколішки, кланяється їй).

Софія йде. Хитнулась, вхопилася за тин. До неї кидається Марія.

Марія. Мамо! Ма-а-а!.. (Веде її до хати).

Максим (до Сірка). Батьку! А може, повернемося до Ме-рефи? Там хата добра, і садок, і пасіка.

Іван Сірко. Лишаюсь тут... Біля великої води свій вік доживатиму!

Перепелиця вносить квітчасту Оксанину хустку, розстеляє на ослоні.

З атемнення

КАРТИНА ДЕВ'ЯТА

Та ж декорація.

Роз'їхались гості. Тихо й сумно на подвір'ї. Світить місяць, сріблить Дніпро.

Де-не-де горять по ньому далекі рибальські вогники. В сяйві місяця сидить Іван Сірко у вишиваній сорочці — тій самій, що подарувала йому колись Ярина Кардані.

Іван Сірко (співає).

Ой чого ти, дубе, На яр похилився? Ой чого, козаче, Не спиш, зажурився? Гей, мене чарують Зорі серед ночі, Не дають заснути Серцю карі очі. Гей, лети, мій коню, Степом і ярами, Розбий мою тугу В бою з ворогами!

От і лишився сам... Як уві сні. Та ще Дніпро зі мною... осяяний... І хвиля не грає. І чайки мовчать. Знову ти, Ярино, в думках моїх. Мила моя, дорога! Кожна стежка, кожний горбик, і скелі оці, і Дніпро — все тут нагадує про тебе. Та я, мабуть, одразу б і помер, коли б виїхав звідси... Чуєш, Ярино? Зіркою променистою ввійшла ти в моє життя, і світ мені розкрився ясний, радісний, невідомий... Шкода тільки, що так мало довелося нам пожити разом... І голос твій пам'ятаю. Я б одразу його пізнав серед тисяч голосів... Я любив тебе, Ярино. Думав, і думаю, і жду тебе... жду... жду...

В сяйві місяця біля могутнього явора з'являється образ Ярини.

(Не відриваючи очей, дивиться на неї). Прийшла... Отак і стій. Дивитимусь на тебе. (Кілька секунд не зводить з неї очей). Бач, ти, мабуть, і не знаєш, що в нашій хаті справляли весілля... Були мої друзі — Шевчик, Щербак, Перепелиця. Ти їх знаєш. Друзі мене навіщатимуть. І курінні отамани, і прості воїни-за-порожці гостюватимуть у мене, як повернуться з турецької землі. Тільки хто знає, скільки їх поляже у поході. Люльку мені обіцяв Шевчик... Султанську... А ще хочу тобі сказати, Ярино, як мені було боляче, коли від'їздили в Мерефу Софія і дочка моя. Кликали й мене, та хіба ж я міг звідси... Але чому ти мовчиш? Чому мовчиш?

Ярина зникає. Схиляється Іван Сірко на бандуру, застигає в горі великому... Потім підводить голову. Стоять його друзі, стоять воїни запорозькі. В одного перев'язана голова, у другого — рука, у третього визирає скривавлена пов'язка на грудях.

Вдивляється в обличчя воїнів кошовий, гадаючи, що перед ним іще одне видіння. Та запорожці не зникають. Ось підходить до нього давній і вірний друг Шевчик, розмотує шовкову тканину, виймає з неї оздоблену різьбою і дорогоцінним камінням люльку.

Шевчик. Султанська!..

І обнялися друзі бойові...

Іван Сірко. Браття мої дорогі! Рицарі хоробрі! Діждався... Та який же я радий бачити вас після важкого походу. Хоч і прибивсь я тепер до хатнього берега, але душа моя, думи мої з вами! Знаю, вірю, згадають колись нас потомки добрим словом. І Січ Запорозьку згадають, і товариство наше... І як любили ми землю рідну, як захищали її від ворогів.

Стоять бойові друзі, а пісня все ще звучить, лине, наростає, як біль змученого серця, як зойк і стогін зраненої, але все ще живої душі.

Завіса

Листопад, 1956—1962 рр.