Олена Пчілка - Фольклорні записи - ч. 2, Олена Пчілка

- А, добре, коли так! І справді, ти прийдешній,- каже жінка, та пішла, принесла сала й віддала подорожньому. Їсть він, а жінка стала його розпитувати:

- Звідкіля ж ти, з якого села?

- Та я,- каже той,- не тутешній! Я з іншого краю, з іншого світу.

- А! Ти з «того світу»? - перепитує жінка.

Бачить подорожній, що жінка не при великому розумі, та й каже:

- Еге ж, еге ж, я з «того світу»!

- Ох, боже ж мій! - каже молодиця.- Оце ж і добре! Я ще ніколи не бачила людей з того світу! Ти ж мені розкажи... Може, ти бачив там мого першого чоловіка?

- А який же він,- пита подорожній,- може, я його й бачив!

- Та такий собі: трохи лисенький, трохи косенький, трохи кривенький...

- Бачив, бачив, такого бачив! Ще казав мені: «Як побачиш там мою дружину, то дай їй чолом, уклонися низьким поклоном!»

- Чи ти бач! - каже жінка.- Таки ж не забувається за мене!.. А що він там робить? Чи добре йому там?

Бачить подорожній, що жінку зовсім можна дурити, та й каже:

- Та яке ж там добро? Більш того, що погано: бо якби він у раю був, а то у пеклі.

- Ох, боже мій! - гукнула жінка.- Так отсе він у казані кипить?!

Поміркував собі знов подорожній та й каже:

- Та ні, він у казані не кипить, а при казанах знаходиться - все дрова возить під казани: отак запряжуть його тії - не при хаті згадуючи,- та й поженуть по дрова! Так усе й возить!..

- Ох, лишенько! Чи воно ж там тепло? Бо в його ж і одежі теплої нема на таку роботу! Ні кожуха, нічого...

- Та в пеклі то, звісно, тепло, а надворі, то всякого бува: як зимою, то й велика холоднеча інколи випаде. Дуже бідкається, сердега! Казав: «Ото якби моя колишня дружина змилувалася та передала через тебе яку кожушину та й свитину добряченьку: не мерз би я так з тими дровами, та й канчуки не так би дошкуляли, як по плечах шмагають!»

- Ох, лишко тяжке! - мовить, розжалівшись, господиня.- Треба дати.

Та й пішла до комори.

- Може, там і чоботята якісь дасте, паніматко? - гукає наздогін подорожній.- Бо нема в його й чобіт, босоніж ходить!

Принесла жінка свитку, й кожух, і шапку смушеву, таки вже свого хазяїна, й чоботи добрячі. Дає й сорочку.

- На,- каже,- чоловіче добрий, віддай там йому, коли просить. Нехай знає мою добрість! Бо й він до мене добрий був, ніколи мене не бив, не кривдив!

- Гаразд,- каже подорожній,- тільки ж ви, паніматко, стільки мені надавали, що на мене вже й тяжко буде нести: коли вже так, то дайте мені й коняку,- може, в вас є якась там...

- Є, є! - каже жінка,- є кобильчина лиса... Тільки ж ти швидко справишся? А то мій чоловік, ніби сей, що тепер є, буде сваритися, як довго кобили не буде. Він оце пішов на торг, смушка продавать, увечері вернеться... Чи далеко воно на той світ?

- Не так, щоб дуже далеко, не так, щоб і дуже близько!.. Та за тиждень справлюся...

- Ну, то добре,- каже жінка. Вивела кобилу, склав подорожній на неї всю одежу та й каже господині:

- Може б, ви, паніматко, дали мені й пшонця та якогось там горщика? То я б собі десь у дорозі зварив кулешику з тим сальцем, що ви мені дали з ласки своєї...

- Добре,- каже господиня і винесла йому пшона в новенькому горщикові, що купила недавно на ярмарку. Хлопець сів на кобилу, умостився й поїхав.

Надвечір приходить чоловік. А жінка йому й каже:

- Ну! Таки ж наше сало долежалось! Приходив уже прийдешній, і я йому віддала сало!

- Який прийдешній? - пита чоловік.

- Та такий собі, ще молодий хлопець... такий моторний і таке добре серце має!

- Що ти верзеш? - гукнув чоловік.- То ж я тобі казав, щоб ти для «прийдешнього часу» сховала, на дальшу пору, що надійде, а ти взяла й оддала якомусь пройдисвітові!

- Е ні, чоловіченьку, не кажи так! Він не пройдисвіт, а дуже добра людина. Отак і так,- розказала молодиця все, що говорив подорожній і як вона йому дала одежу і кобилу.- За кобилу не журись! - додала жінка.- За тиждень буде дома!

Як скипить тоді чоловік, як почне лаяти жінку!

- Чи ти дурна, чи ти скажена? Хто ж таки чув, щоб з того світу люде приходили! Хто туди гостинці передає?! Се тебе якийсь дурисвіт обдурив! Як-таки можна такою дурноверхою бути! Треба зараз бігти, доганяти,- може, в людей допитаюся, куди він подався. А з тобою більш не хочу бути, покину тебе! Бо як маю з такою дурною дружиною вік вікувати, то краще піду світ за очі!

Плаче жінка, перепрошує чоловіка, нічого не вдіє! «Піду,- каже він,- кобили й одежі шукать, а до тебе не вернуся! Не подоба мені з такою дурною жінкою бути!»

Пішов. Іде та й іде, швидко, аж біжить часом: розпитується в людей, чи не бачив хто такого й такого хлопця, на лисій кобилі? Ні, ніхто не бачив.

А той подорожній тим часом їхав, їхав, далі став на спочивок під ліском. Кобилу й мішок з одежею сховав у чагарах, а сам сів у холодку, край доріжки, й кашу варить.

Надбігає той чоловік і питає:

- Гей, хлопче, що ти тут робиш?

- Товар пасу! - каже хлопець.- Менший пастушок погнав до води, а я отеє тим часом кашу варю.

- А чи не бачив ти,- каже чоловік,- отакого й такого хлопця,- з мішком, на лисій кобилі?

- Бачив,- каже.- Їхав!

- А де ж він, у який бік поїхав?

- Он туди,- каже хлопець, та й показав зовсім у другий бік.

- От проклятий! - каже чоловік, та й почав розповідати хлопцеві, що отак і так було.

-