Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

— Айте, ми розмовляємо з вами востаннє. Хочу вірити, що ви будете переможцем і мені ще доведеться попрацювати над тим, як повернути вам украдену молодість. Але будьмо одвертими: в боротьбі трапляється всяке… Може, ви лишите мені якесь доручення?.. Може, у вас є батько, мати чи кохана дівчина, яким треба буде сказати бодай кілька слів?

— Дякую вам, професоре! — зворушено відповів Айт. — Немає в мене нікого: ні батька, ні матері, ні коханої. Їх забрав містер Кейз-Ол. Були друзі. Та вони ж і продали мене Кейз-Олові, допомогли запроторити на каторгу.

— Жаль, дуже жаль! Ну що ж, Айте, попрощаємося… Йди, сину, і пам'ятай: зараз настав такий час, коли одинак може знищити і врятувати мільйони людей!

Вони обнялись і поцілувались, оці старики, а тоді молодший з виду, але насправді старший втричі, швидко одвернувся і пішов з кімнати.

— Так, — сказав той, що лишився. — Ну, друже Айт, оце ти й попрощався з своїм ім'ям, із своєю юністю, із своїми надіями. Вороття немає… Немає!

Він ліг на канапу, утопив погляд у блискучу білу стелю — дивився довго, напружено, бажаючи викликати в пам'яті образ батька чи матері, щоб хоч цим тіням промовити, що він помститься за них. Але не з'являлися любі образи. Настирливо, нахабно сунувся на очі силует стрункої золотоголової дівчини.

— Згинь, згинь! — шепотів Айт. — Я ненавиджу тебе!

Він застогнав, уткнувся обличчям у подушку. Видіння не зникало, а набувало більшої яскравості. Тепер Айт бачив Мей у рожевому купальнику на високому кришталевому постаменті. До неї підходить товстогубий чолов'яга у золотавому вбранні вищих служників Кейз-Ола і чіпляє їй на плечі пишний вінок з найчудовіших квітів…

Він уже не опирається спогадам, а упивається ними, як отрутою, щоб підсилити жадобу помсти.

…Це почалося другого дня після їхньої подорожі до Синього водоспаду. На побачення Мей прибігла радісна, схвильована. Вона дістала повідомлення, що Головний комітет містера Кейз-Ола розглянув її фотокартки і запрошує взяти участь зразу в останньому турі конкурсу красунь.

— Які фотокартки? Який конкурс? — здивувався Айт.

— Хіба ти не пам'ятаєш? — засміялась Мей. — Адже декаду тому я торочила тобі про це весь вечір.

Ні, він не пам'ятав. Але тепер до нього дійшов страшний зміст почутого: Мей погодилася позувати перед усім світом напівголою, сподіваючись одержати ефемерний титул «цариці краси».

— Навіщо це, Мей?

Вона обвила руками його шию, грайливо притулилася щокою до щоки.

— А хіба ти не хотів би, щоб тебе кохала «цариця краси»?

— Ти для мене й так найкраща в світі! Я люблю тебе без жодних титулів і любитиму завжди!.. Мей, не треба…

Вона жартівливо почала його ляскати долонею по губах:

— Ти — рабовласник-власник-власник! Ти егоїст-їст-їст!.. А я самолюбна-любна-любна. І робитиму, що хочу!

— Мей, облиш! — Айт відсторонився і встав. — Я не дозволю тобі, бо ти сама не знаєш, до чого це приведе!

— Не знаю?.. — Мей глянула на нього дивно, гостро. — Ні, Айте, дуже, дуже добре знаю!.. А втім… — вона посміхнулась і знову стала пустотливим дівчиськом. — Айте, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… Ну, поцілуй мене!

Він, звичайно, не витримав. Решту дня вони провели так чудово, що Айтові ота розмова про конкурс красунь почала здаватися новорічним жартом коханої. Але коли, вже прощаючись, він розповів, що закінчує конструювання автоматичного служника для містера Кейз-Ола, Мей, здавалось, без ніякого логічного зв'язку сказала:

— Так не забудь, Айте: останній тур конкурсу післязавтра. Гадаю, що зумію дістати для тебе квиток.

Він нічого не відповів, похнюпився і пішов геть.

Наступного дня на побачення Мей не прийшла, зате прислала квиток на центральне місце другого ряду партеру Зали конкурсів. Айт зозла зібгав той цупкий папірець, за який не один з багатих стариків заплатив би сотню дайлерів, хотів викинути, але потім передумав: ні, треба піти. Піти, щоб захистити Мей в разі потреби, взяти її сором на свої плечі.

Айт дивився, як одна по одній виходили на кришталевий п'єдестал найкрасивіші дівчата країни. Чорняві, біляві, високі, низенькі — вони були всі різні. На них були різні купальники, їх навіть освітлювали по-різному, щоб показати кожну в найкращому вигляді. Всі вони манірними позами, уривчастим диханням, виразистими поглядами благали, переконували, наказували: «Натисніть на кнопку, що перед кріслом! Визнайте, що я найкрасивіша в світі!»

Тільки рідко хто натискав на ту кнопку. Сорок, п'ятдесят, найбільше шістдесят — такі числа вискакували на табло підрахунку голосів. І суми, які звучали в залі, були невисокими: п'ять тисяч, сім тисяч, десять тисяч.

«Товар» спродувався з аукціону: хто більше дасть. Звісно, в благословенній Монії торгівля людьми заборонялась, і офіційно це звалося «наймом на роботу». Та всі, а насамперед претендентки на звання «цариці краси», знали, що отут, у цьому залі, відбувається найганебніший торг.

«Ця найкрасивіша!» — безмовно кричав Айт, щоразу натискаючи на кнопку. Кожній з дівчат він зичив посісти перше місце, за кожну з них агітував сусідів. Але ті байдуже відмахувались, бо були постійними глядачами конкурсів і знали, що найпривабливіших дівчат покажуть наприкінці.

Проходили дівчина за дівчиною. Ціни перескочили вже за сто тисяч… То де ж Мей?

Коли, нарешті, Мей з'явилась, у залі запала тиша, і Айт зрозумів: це — вона, «цариця краси».

Юнак ледве впізнав кохану. Це була якась чужа, незнайома жінка, горда й холодна, як найдовершеніші мармурові статуї періоду розквіту Пірейї.

Мей так вільно, невимушено йшла довгим просценіумом, ніби в оцьому переповненому залі нікого не було. Легко стрибнула на п'єдестал. Глянула вниз, наче зміряла оком глибину уявної водойми. Неквапно скинула рожевий хітон з напівпрозорого шовку, зібгала його і шпурнула геть. Випросталась і, заклавши руки за голову, задивилась кудись у далечінь, немов побачила там щось дуже