Андраш Беркеші - Списоносці

Трохи натиснувши, Марія вставила його в замок. Спробувала повернути… Але що це? Ключ не повертається… Хотіла витягти його — не витягається… Чоло вкрилося рясним потом. Клятий Вехтер! Ще раз натиснула на ключ, і радість заклекотіла в грудях… Вехтеру таки немає ціни. Ключ ледве чутно заскреготав і повернувся. Двері тихо клацнули і, легенько скрипнувши, відчинилися.

Марія затамувала подих, прислухаючись. Навколо мертва тиша. Довгасте кружальце світла кишенькового ліхтарика обережно почало обмацувати середину сейфа. Документи, папки, картотеки, гроші, дорогоцінності в оксамитових шкатулках. Тут багато цінних документів, але зараз не до них.

Де ж мемуари? Ні примірника, надрукованого на машинці, ні рукопису!

«Не можна нервувати, — намагалася взяти себе в руки Марія. — Все треба оглянути спокійно».

Вона перегорнула папери, але потрібної папки не знайшла. По тілу забігали мурашки, струмками стікав піт. Дівчина мало не заплакала з розпачу. Напружено працювала думка: де можуть бути мемуари, де їх шукати, куди Райнаї подів папери? Якщо немає в сейфі, то вони можуть бути тільки в столі. Тихо, навшпиньках прокралася до письмового стола. Дві крайні шухляди були незамкнені, але промінь ліхтарика наткнувся лише на олівці, чистий папір, квитанції та інший непотрібний мотлох. Середня шухляда була замкнена: лише тепер пригадала Марія, що Райнаї завжди замикав її на ключ. Дівчина знала, що всі ключі, нанизані на кільце, Райнаї носив у кишені штанів, прикріпивши кільце ланцюжком до одного з ґудзиків. Що ж робити? Отак через якусь дрібницю може провалитися добре обміркований план. Очевидно, Райнаї працював над рукописом, замкнувшись після обіду в кабінеті, а коли приїхав Бехер, він не поклав папери в сейф, а похапцем згріб і замкнув їх у середній шухляді.

Марія не мала часу для роздуму. Треба було вирішувати негайно. Шлях назад відрізано. Якщо вона сьогодні не добуде паперів, уранці помітять сліди її нічної роботи, і тоді вже слушної нагоди для нових спроб не трапиться.

Марія скинула повстяні капці і рішуче, стиснувши в руці пістолет, попрямувала до дверей спальні Райнаї. Нервовість наче рукою зняло. Мозок працював чітко, як ніколи. Марія подумала, що вся вигадка з ключем була марною, і гірко посміхнулася. Найбільше не хотілося мати справу з спальнею Райнаї. Тепер, що б там не було, треба спробувати. А прокинеться — то піде на вічний спочинок до своїх предків.

Клямка подалася, і крізь щілину в дверях Марія почула важке хропіння літньої людини. Промінь ліхтарика обмацав кімнату. На нічному столику лежала низка ключів. Хоч Марія взяла їх дуже обережно, вони все-таки тихенько дзенькнули. Ліжко зарипіло. Райнаї, муркнувши, перевернувся на другий бік і знову захропів.

Марія вислизнула назад до кабінету і, сівши за стіл, почала підбирати ключі. «Мабуть, аж останній підійде», — тривожно подумала вона. Але підійшов третій ключ. Промінь ліхтарика впав на коричневу папку. Ось вони — жадані папери! Тут і текст; надрукований на машинці, і рукопис. А зверху лежать сторінки, написані після обіду. Марія, схопивши папку під пахву, кинулася з нею до дверей.

У гаражі вже стояв напоготові «оппель» з дипломатичним номером. «Цей Вехтер справді надійна і акуратна людина», — подумала Марія. Документи вже лежали поруч з нею на сидінні. Марія ввімкнула мотор.

І раптом кров похолола в її жилах: на порозі гаража з'явився Вехтер у пантофлях і піжамі. Заспане обличчя свідчило про те, що він тільки-но прокинувся. Рука Марії схопила холодну сталь пістолета.

«Оппель» повільно виїхав з гаража. Дівчина опустила скло віконця.

— Чому це ви не спите, Вехтер?

— Я зачиню ворота.

— Чи варто було заради цього вставати на світанку? Я могла сама зачинити і вкинути ключ у двір.

— Так надійніше, панночко.

— Як хочете.

Вехтер випередив машину і побіг відчиняти ворота.

«Тільки б виїхати на вулицю, а там я вже врятована, — думала вона. — Не треба виказувати нетерпіння. Чого це він вовтузиться так довго?»

Марія лівою рукою помахала Вехтеру на прощання. «Оппель» поважно посунув у чорний отвір воріт і одразу повернув на вулицю. Марія натиснула ногою на педаль газу…

Літак виринув з хмари, і внизу з'явилася срібляста стрічка Дунаю. Марія сиділа біля вікна, дивилася на обриси рідної ріки, і очі світилися нестримною радістю. Міклош помітив це і міцно потис Марії руку. Рука була холодна, наче заклякла… Незабаром стихли мотори, і велетенське тіло літака граціозно попливло, м'яко торкаючись своїми колесами шорсткого бетону.

Будапешт.

Марія зачаровано спостерігала метушню на аеродромі. Після митного огляду до них підійшов молодий лейтенант прикордонних військ.

— Міклош Герендаш?

— Так.

— Марія Перлакі?

— Так.

Це перше слово на рідній землі вимовила вона тремтячим від хвилювання голосом.

— Прошу пройти зі мною.

Лейтенант провів їх у невеличке службове приміщення. Назустріч із-за стола вийшов невисокий, але кремезний чоловік.

— Старший лейтенант Янош Када, — відрекомендувався він, потиснувши прибулим руки. — 3 щасливим поверненням у Будапешт. Мені доручили вести справу Марії Перлакі, — додав він, глянувши на дівчину, яка вся тремтіла. — Заспокойтеся, ми не тільки вестимемо слідство, але й допомагатимемо вам у всьому. А тепер прошу зі мною. Деякі службові формальності…

Біля входу на них чекала легкова автомашина. Када сів коло водія, а Міклош і Марія — на задньому сидінні.

Зупинилися вони перед великим будинком на набережній Дунаю. Када провів їх на другий поверх.

Міклош хотів подзвонити додому, повідомити дружину про прибуття і спитати про дітей.

— Товаришу старший лейтенант, звідки я міг би подзвонити?

— Я проведу Перлакі до товариша підполковника, а ви можете дзвонити звідси.

Марія ввійшла до кімнати, вікна якої виходили на Дунай. З-за письмового стола підвівся високий, сутулуватий чоловік з густою сивиною. Повільним, спокійним поглядом окинув він дівчину, що наче прикипіла до підлоги біля дверей.

Када лагідно торкнувся ліктя Марії і попросив її підійти