Катерина Бабкіна - Соня

як би це сказати, – не були до цього надто близькі. Так йому і скажеш для початку. А там подивишся. Завжди треба сподіватися на краще.

І Соня стала сподіватися на краще.

Дорога до міста, де Соня народилася й виросла, пролягла через невеличкі селища й села та нескінченні поля між ними. Соня виїхала надвечір – удень машина нестерпно нагрівалася і перетворювалася із засобу пересування на камеру смерті. Відкривати вікна Соня не любила. Тепер же, в сутінках, підстрибуючи на ямах, котрі ніколи не дбала об’їжджати, вона почувалася захищеною та вмиротвореною. Зосередженість на дорозі ніби забирала на себе активність тієї частини Соні, де крутилося й билося в судомах нав’язливе намагання усвідомити дитину, а в ідеалі – ще й полюбити; сутінки ніби обточували гострі краї розбитого серця, де, як вигнаний голуб, маленька розколошкана Сонина душа билася назад у час, де їй було добре і вона мала собі своє певне радісне місце, – але в тому часі тепер було замкнено. Сади і будинки пропливали повз неї, іноді коло воріт уздовж дороги на винесених із хат стільцях сиділи старі та діти, набувалися теплим повітрям, говорили про щось, передавали речі із рук в руки. На притоптаних полях коло замкнених шкіл хлопчики бігали з м’ячем, уже сонні пси кидалися за автом з глибини дворів, гарчали та брехали – але не тому що сердилися, а просто тому, що так треба. Там, де були ліхтарі, дрібні й більші комахи мерехтіли навколо них, важкі нічні жуки розбивалися об лобове скло, похрускуючи й потріскуючи, – Соні завжди було дуже їх шкода. Усе це тихе, спокійне життя, його повільність та певність ніби повертали Соню в дитинство, й от вона вже дивилася на такі самі шкільні футбольні поля та вечірні садиби, покроплені молодим листям, із заднього сидіння, повертаючись з дідом із зоопарку, котрий чомусь ніколи не доїздив до них – зупинявся в сусідньому обласному центрі, в передмісті. Вагони-клітки ставили колом, ведмеді, рисі, мавпи, тигр та обскубані єноти гостро пахли брудом і звіром, посередині між вагонів під невгамовним сонцем початку літа продавали липку цукрову вату, в якій траплялися згустки коричневого плавленого цукру, котрі нагадували Соні криваві зародки всередині розбитого на сковорідку яйця. Соня тому не любила цукрову вату і її боялася.

Кожного разу дід катав Соню на верблюді, брудному, запиленому, гарячому і високому, котрий Соні також зовсім не подобався. Але дід казав, що верблюд нещасний, тому що заробляє найбільше – а отже, мусить і працювати найбільше, а це – замкнене коло. Тільки пізніше Соня зрозуміла, що він не мав на увазі спосіб, в який розставляли пересувні клітки. Хліб, котрий мама давала їм на дорогу разом з м’якими торішніми яблуками і термосом чаю, Соня з дідом згодовували натрудженим поні – його треба було віддавати правильно, з розкритої долоні, поні підбирали хліб рухливими сухими губами обережно, сторожко, з усім розумінням небезпеки, котру становлять для Соні. Їдучи додому, Соня завжди просила діда зупинитися коло якихось людей – чи сутінкових хлопчиків з футболом, чи товстих закутаних бабів на старих стільцях, чи коло дівчат, що вилися, бавлячись, серед гуртків жінок, котрі спинилися поговорити й стояли так, очевидно, довго-довго, чи хоч неподалік понурих чоловіків, котрі йшли кудись, стиха перемовляючись, уздовж дороги, тягнучи за собою старі велосипеди і дим від дешевих цигарок. Це було для Соні ніби продовження зоопарку – їй здавалося, що ці люди мають бути зовсім інакші, не такі, як люди, що їх вона бачить вдома, так само як тигр, вовк і єноти були принципово інакші, ніж коти, пси та хом’ячки, з якими вона мала до діла у звичайному житті. І от їй щемко хотілося долучитися до цих інакших людей, пролізти до них у життя, ніби в шпарку в чужому паркані, й знайти собі серед них місце – так добре вона уявляла собі себе з м’ячем серед хлопчиків, на колінах у бабів чи в біганині з дівчатками. Від цього бажання, від сутінкового світла, вологої темряви придорожніх садів та похитування на трасі в Соні розривалося серце.

Але дід ніколи не зупинявся.

Коли селище знову змінилося вигинами полів, серед яких, здійнявши руки до неба, понуро брели в бік обрію електроопори й подекуди плавали острівці кущів, Соня раптом подумала, що тепер за тим і їде – щоби влізти в шпаринку чужого світу, де, можливо, знайдеться місце для неї і для всього, з чим вона не розуміє, як вчинити.

Потім Соня довго їхала попри водосховище, воно то розливалося до самої дороги, то відступало, оголюючи глиняні язики берегів. Там, де водосховище було зовсім мілке, гойдалися вибляклі стебла торішнього очерету, й між них піднімався де-не-де низький вечірній туман. Соня увімкнула фари, і відблиски тяглися за нею вздовж берега, тремтіли на темній воді. В місці, де водосховище поступалося врешті місцем селу, а за ним кладовищу, при дорозі стояла жінка. Соня зупинилася.

– До повороту? – спитала жінка. Справжній поворот дорогою був лише один, Соня завжди відзначала ним половину відстані. Після нього зазвичай дуже хотілося нарешті вже приїхати, тож треба було вважати, щоби не їхати надто швидко: дорога там уже майже весь час тяглася через містечка й села, у своїх справах на дорогу вибігали кролики, кури, пси, діти, важко виходили великі темні люди.

– Сідайте, я вас підвезу, – сказала Соня, й жінка полізла на заднє сидіння. В сумці у неї стукало якесь залізне причандалля, бухали одна об одну порожні пластикові пляшки: жінка їхала з кладовища. Ще від Поминальної неділі, через Великодні свята і дотепер щоразу, маючи вільний день, вона вирушала на кладовища до своїх мертвих, врізаючись маршрутами цих відвідин дедалі глибше в області та райони країни. Мертвих було в неї якось дуже багато. Перелічувати вона почала з найближчих, географічно найближчих: баба чоловіка лежала поруч, в її селі (дід чоловіка лежав з війни десь у Білорусі, вони до нього їздили тільки одного разу, колись давно), там же, тільки на іншому кладовищі, лежав і сам чоловік; у сусідньому селі лежали чоловікові батько, мати, дві