Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На задній ґанок вели биті цементні сходи. Роберт притримав перед нею дверцята машини й узяв рюкзаки з камерами.
– Страшенна спека. Не можна лишати обладнання в машині, – пояснив він.
У кухні було трохи прохолодніше, та все одно душно. Домашній улюбленець, колі, обнюхав Кінкейдові чоботи, потім вийшов на задній ґанок і розлігся там, а Франческа тим часом дістала металеву тацю з льодом і почала наливати сонячний чай з дволітрового скляного глечика. Жінка знала, що гість дивиться на неї. Роберт сидів за кухонним столом, витягши довгі ноги перед собою, і раз у раз пригладжував руками волосся.
– З лимоном?
– Так, будь ласка.
– Цукор?
– Ні, дякую.
Лимонний сік поволі скрапував на стінку склянки, і він це завважив. Роберт Кінкейд помічав майже все.
Франческа поставила склянку з чаєм перед ним. Собі вона налила на протилежному краю стола, а в стару креманку із зображенням каченяти Дональда помістила квіти. Спершись на вогнетривку стільницю й балансуючи на одній нозі, вона нахилилась і скинула черевик. Потім, переступивши на босу ногу, вона вчинила те саме з другим черевиком.
Роберт пив чай маленькими ковтками і спостерігав за жінкою. Вона була щось із півтора метра на зріст, років сорока або трохи старша, з гарним обличчям і прекрасним теплим тілом. Проте вродливі жінки траплялися скрізь, де він подорожував. Фізична досконалість – це, певна річ, добре, але для нього найбільше важили розум і пристрасть, породжені життєвим досвідом, здатність сприймати найтонший порух думки та духу і спонукати до цього інших. Ось чому він уважав непривабливими більшість молодих жінок, наділених, здавалося б, зовнішньою красою. Вони прожили ще дуже мало чи дуже легко, щоб набути тих рис, які цікавили його.
Однак у Франчесці Джонсон щось принадило його з першої хвилини. Вона мала розум, і Кінкейд відчув це. І пристрасть, хоч він не міг до кінця зрозуміти, куди ця пристрасть була скерована і чи мала вона напрям узагалі.
Пізніше він скаже їй, що якимсь незбагненним чином та мить, коли вона скидала в кухні взуття, стала одним з найчуттєвіших спогадів у його житті. Чому – було неважливо. Він ніколи не доскіпувався до таких дрібниць. «Аналіз знищує ціле. Є деякі речі, магічні речі, що мають лишатися непорушними. Якщо розглядати їх частинами, то вони зникнуть», – так він казав.
Франческа сіла до стола, підібгавши одну ногу під себе, і відкинула назад пасмо волосся, що спадало на очі, заново сколовши його черепаховим гребінцем. Потім, похопившись, вона встала ще раз, підійшла до мисника в кінці кухні, дістала звідти попільничку і поставила її на стіл так, щоб Робертові було зручно струшувати попіл.
З її мовчазної згоди він видобув пачку цигарок «Кемел» і простяг їй. Жінка взяла одну, помітивши, що цигарка трохи змокла від його рясного поту. Недавній ритуал повторився. Він тримав золоту запальничку, вона торкнулася його руки, щоб притримати її, відчула кінчиками пальців тепло його шкіри й відкинулася на стільці. На смак цигарка була чудова, і жінка всміхнулася.
– Що саме ви робите? Я маю на увазі фотографію.
Він глянув на свою цигарку й тихо заговорив:
– Я працюю за контрактом, знімаю… той, фотографую пейзажі для «Нейшенел джіоґрафік», і це забирає чимало мого часу. Я народжую ідеї, продаю їх журналові й роблю знімки. Або редакції самій спадає щось на думку, і тоді вони телефонують мені. Можливостей для творчого самовияву тут, звісно ж, небагато, бо це досить консервативне видання. Але платня цілком пристойна. Невелика, проте стабільна. Решту часу я пишу й фотографую на власний розсуд і надсилаю свої твори до інших журналів. Якщо стає зовсім скрутно, то я виконую корпоративну роботу, хоч, на мою думку, вона дуже обмежує. Коли-не-коли пишу вірші, просто так, для себе. Іноді я намагаюся писати й коротеньку прозу, однак не відчуваю потягу до цього. Я живу на північ від Сієтла і трохи працюю в тому районі. Люблю фотографувати рибальські човни, індіанські поселення та пейзажі. «Нейшенел джіоґрафік» частенько відряджає мене кудись на кілька місяців – наприклад, до Амазонії чи в пустелі Північної Африки. Зазвичай я літаю на такі завдання й беру автомобіль напрокат. Але часом мені хочеться проїхатися своєю машиною й розвідати, де і що можна познімати. Я прокотив уздовж узбережжя озера Верхнього, а назад хочу поїхати через Чорні пагорби. А що робите ви?
Питання заскочило Франческу зненацька, і вона на мить розгубилася.
– О Господи, нічого навіть подібного до ваших пригод! Я маю ступінь із порівняльного літературознавства. Коли тисяча дев’ятсот сорок шостого року я приїхала до Вінтерсета, тут бракувало вчителів. А я була одружена з місцевим мешканцем, до того ж ветераном війни, і мою кандидатуру визнали за прийнятну. Я здобула сертифікат викладача й кілька років викладала англійську мову в середній школі. Проте Річардові не подобалося, що я працюю. Він сказав, що може утримувати родину сам і працювати мені не треба, бо в нас підростало двоє дітей. Тож я покинула роботу і стала повноцінною фермерською дружиною. Ось і все.
Франческа помітила, що його склянка вже майже порожня, і долила йому ще чаю.
– Дякую. Вам подобається в Айові?
Для Франчески настав момент істини. Вона зрозуміла це відразу. Зазвичай на таке питання вона відповідала так: «Авжеж, тут чудове місце. Спокійне. І люди по-справжньому приємні».
Але цього разу вона замислилася.
– Можна мені ще одну цигарку?
І знов пачка «Кемел», клацання запальнички, легкий дотик до його руки. Сонячне проміння переповзло на задній ґанок і освітило собаку, який устав і відійшов у затінок. Уперше Франческа глянула Робертові Кінкейду в очі.
– Гадаю, я мушу відповісти: «Авжеж, тут чудове місце. Спокійне. І люди по-справжньому приємні». Це все здебільшого правда. Тут спокійно. І люди дійсно приємні до певної міри. Ми всі допомагаємо одне одному. Наприклад, якщо хтось захворіє чи дістане травму, сусіди пособляють збирати кукурудзу й овес, роблять усе, що треба. У місті всяк може залишити машину незамкненою просто на вулиці й дозволити дітям бігати скрізь, не боячись за них. Чимало доброго можна сказати про тутешніх мешканців, і я поважаю їх за всі чесноти. Однак… – вона вагалася й курила, дивлячись поверх стола на Роберта Кінкейда, – це не те, про що я мріяла замолоду.
Ось воно – признання. Слова багато років чекали на свій час, і жодного разу вона не казала їх нікому. Лише тепер – чоловікові із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мости округу Медісон», після закриття браузера.