Ерік-Емманюель Шмітт - Готель між двох світів

Жульєнові). Бідося! Як прикро — ти всюди схибив… Отже, ти неправильно уявляв життя, яке бачив, через смерть, якої не бачив?

Маг (із хитринкою). Потрапивши на світ, тінь відкинула тінь.

Марі (знову плескає Жульєна по плечу і завершує думку). Отже, ви бачили чимало, хоч ніде й не побували. Певною мірою ви такий самий телепень, як і я. Хтозна, можливо, там, нагорі, є садок — точнісінько як нам розповідали в дитинстві — з квітами і деревами… Мені хотілося б потрапити до саду… зрештою, там мене точно не примусили би прибирати…

Жульєн. Та годі вам! Немає там нічого! Чуєте? Нічого немає! Ми всі добре знаємо, що життя — це кінець.

Марі. Та невже? Тоді скажіть на милість, пане Всезнайко, чи входило у ваші плани опинитися тут? Зважаючи на час, який знадобився вам, аби второпати, що й до чого, ви або забули про це, або добряче клеїли дурня!

Жульєна тимчасово вибито з колії. Заходить, бурмочучи собі щось під ніс, Президент.

Президент. Гадаю, Доктор С. прийняв усіх, окрім мене?

Маг. Любий мій Президенте, з Доктором ще ніхто не бачився, окрім новенького, — так було з кожним із нас. Рівність, пане Президенте, рівність: це слово означає, що до всіх ставляться однаково — тож не бійтеся, ніякої змови проти вас немає.

Президент знизує плечима й сідає.

Президент. Я мусив залишити свій номер — їхні теревені просто неможливо стерпіти!

Жульєн. Чиї теревені?

Президент. Мадам Президентової та моїх синів.

Жульєн (вкрай здивовано). Як?! Вони тут, із вами?!

Маг (роз’яснює Жульєнові). Коли пожильці повертаються до своїх палат, то можуть чути, про що розмовляють унизу, в лікарні, коло їхніх ліжок. Достатньо затулити вуха руками — і можна почути все!

Марі. Вам пощастило — поруч уся ваша родина!

Президент. Сумніваюся! Краще б я не чув того, що змушений чути!

Марі. А про що вони розмовляють?

Президент (так, ніби це очевидно). Про гроші! Про що ж іще? Хочуть усе продати!

Марі. Ви залишили їм майно?

Президент (ображено). Звісна річ! За кого ви мене маєте?!

Марі (сміється). А я — не багатша за цвинтар!

Маг (також сміється). І я!

Марі. Проїла все!

Маг. А я все пропив! (Заходиться сміхом.) Мене аж сіпало, як бачив повний гаманець, — миттю все витрачав. (Дивиться на Президента.) Ніколи не мав схильності до багатства — у мене кігті не такі гострі.

Президент (із люттю). І все ж ви були шахраєм! А шахраї зазвичай збагачуються!

Маг (усміхнено). Ну, про це вам точно відомо краще, ніж мені.

Президент (ображено). Даруйте?!

Маг. Президенте Дельбек, я маю звичку читати газети. І не забув про гучний скандал — фальшиві рахунки Дельбека…

Президент. Це маячня!

Маг. Не забув і про дивні контракти Дельбека…

Президент. Плітки! Це все політика! Я не дозволю якомусь циркачеві вичитувати мене!

Маг. У моєму випадку фах «шахрай» вибито на вхідних дверях — це покликання, чесна і бездоганна професія. Хіба я можу казати людям правду? «Ні, пані, у картах я вашого майбуття не бачу. Проте, зважаючи на пику, з якою ви всюди тиняєтеся, та лють, що з нею звертаєтеся до будь-якої живої істоти, я майже впевнений — кохання вам ніколи не зустріти». Клієнти платять мені, але за що? За насолоду. За те, що, виходячи з мого салону, вони ще відчувають наснагу жити, плекати надії — принаймні цього й наступного вечорів. Я чесна людина, месьє. І якщо час від часу передчуваю щось — скажімо, чую запах смерті свого клієнта, — то не кажу нічого, анічогісінько! Я — саме сумління. А ви, пане Президенте, вдаєте респектабельність, аби проводити свої оборудки та збагачуватися за рахунок інших.

Президент. Краще повернуся до номера. Ліпше вже слухати, як два сина-вайла ділять мої потом нажиті статки.

Виходить.

Жульєн. А він президент чого?

Маг. Він від народження президент. Ще в дитячому садку носив блейзер, темну краватку й окуляри, мав цнотливу зачіску з рівненьким проділом і всім нагадував: «Я — президент!» Бачите — спрацювало!

Заходять Доктор С. і двоє помічників.

Марі хапає Доктора за лікоть.

Марі (благає). Докторе С., будь ласка, скажіть, як у мене справи?

Доктор С. Скажу щойно знатиму, мадам Мартен. А поки що ваш стан… стабільний. (Перетинає сцену і заходить до протилежного коридору.) Вибачте.

Марі. Стабільний… (Падає в крісло.) Отже, я не рухаюсь — лежу, нашпигована рурками і… всілякими мигалками… підсмажуюся поволі, намагаючись не вилазити із халепи.

Маг легенько поплескує її по плечу.

Маг. Кріпіться! Погляньте на мене: уже шість місяців, як я тут!

Марі (щиро). Чесно — я і шести місяців не протрималась би. Мене відімкнули б. (Ніби вибачаючись перед Магом за сказане.) Немає сенсу так довго чекати. Мені міркувати небезпечно. Руки мусять бути зайняті — тоді й мозок працює. Якщо ж немає чого робити, то мені лячно.

Жульєн підходить і сідає поруч.

Жульєн (ніжно). А чому?

Марі. Не знаю… Почуваюся винною. «Чи маю я право на отаке неробство?» Це запитання постійно крутиться в голові!

Жульєн. Отже, ви себе зовсім не любите.

Марі. А ви знайомі з кимось, хто любить себе?

Перш ніж дати відповідь, Жульєн і Маг уважно обмірковують її.

Жульєн. Ні.

Маг. Ні.