Хантер С. Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

водія Джо. Я повернувся до приміщення нашого бару/казино, яке насправді було Збройним Клубом «Мінт», де я почав багато пити, багато думати і робити багато записів.

6. Ніч у місті… Сутичка в «Дезерт Інн»… Наркотичне безумство в «Цирку»…

Субота, північ… Спогади тієї ночі дуже розмиті. Все, на що я можу спиратись, це повні кишені візитівок і серветок, вкритих записами. Ось один з них: «Знайти мужика з «Форда», попросити тачку для висвітлення подій… фото?.. Ласерда, подзвонити… чому не вертоліт?... Сісти на телефон, натиснути на гівнюків… вставити їм мізки.»

На іншій серветці написано: «Заглянути в ’Stopless and Topless’ на бульварі Парадиз… секс у Лос-Анджелесі; оргії в Лос-Анджелесі… Лас-Вегас – це товариство озброєних дрочунів/ головне тут – це азартні ігри/ секс на додачу/ дивна поїздка для транжир… хауз – шлюхи для переможців, а невдахи нехай дрочать.»

Давним-давно, коли я ще жив у Біг Сур, трохи далі від Лайонел Олей, у мене був друг, котрий полюбляв їздити до Ріно, щоб пограти в кості. Він тримав магазин спортивних товарів у Кармелі. Якось сталося так, що він їздив туди кожного вікенду три тижні підряд і виграв пристойну суму грошей. Після трьох поїздок він мав близько 15 000 баксів, тож вирішив пропустити четверту поїздку, а замість цього запросив друзів на обід у ресторан «Nepenthe». «Треба завжди виходити з гри переможцем,» пояснив він. «І, крім того, туди далеко їхати.»

В понеділок зранку він отримав дзвінок з Ріно – йому телефонував директор казино, яке він обіграв. «Нам не вистачало вас на цих вихідних,» сказав директор. «Круп’є сумували.»

«Не питання,» відповів мій друг.

Тож наступного уїкенду він полетів до Ріно в приватному літаку разом з другом і двома дівками – всі як «особливі гості» директора. Все, здавалось би, в порядку…

А у понеділок зранку то й же літак, але тепер вже у власності казино, привіз його назад у аеропорт Монтерею. Пілот позичив йому десять центів на дзвінок другу, щоб той забрав його у Кармел. На ньому висіло 30 000 баксів боргу, а вже за два місяці його яйця притис один з найкрутіших кредиторів світу.

Тож, він продав свій магазин, але цього було не достатньо. Вони обіцяли трохи почекати, стверджував він – але невдовзі йому делікатно натякнули, що краще б він узяв кредит і виплатив усю суму відразу.

Азартні ігри – крупний бізнес і на фоні Лас-Вегасу Ріно здається бакалійною крамницею біля супермаркету. Невдахи вважають Лас-Вегас найпідлішим місцем на планеті.

Ще рік тому на окраїні Лас-Вегасу висів великий біл-борд з написом:

НЕ ТОРГУЙТЕ МАРИХУАНОЮ!

В НЕВАДІ: ЗА ЗБЕРІГАННЯ – 20 РОКІВ,

ЗА ПРОДАЖ – ДОВІЧНЕ УВ’ЯЗНЕННЯ!

Тож я почувався трішки ніяково, їздячи цього суботнього вечора по місту у тачці, напакованій травою і обдовбаний кислотою. Ми кілька разів вилітали з реальності: одного разу я намагався загнати Велику Червону Акулу в пральню готелю «Лендмарк», але двері були занадто вузькими і люди всередині здавались небезпечно збудженими.

Ми під’їхали до «Дезерт Інн», щоб подивитись шоу Деббі Рейнолдс та Гаррі Джеймса. «Не знаю як ти,» сказав я своєму адвокату, «але в моїй професії важливо бути обізнаним у всьому.»

«В моїй також,» відповів він. «Але, як твій адвокат, раджу тобі поїхати в «Тропікану» і подивитись на Гая Лобардо. Він виступає в блакитному залі разом зі своїми “Royal Canadians”.»

«Чому?» запитав я.

«Що чому?»

«Чому я маю платити свої важко зароблені гроші, для того, щоб подивитись на живий труп?»

«Послухай,» сказав він. «Для чого ми тут? Щоб розважатись чи щоб працювати?»

«Звісно ж працювати,» відповів я. Тим часом ми намотували кола довкола парковки готелю «Дюни», як мені здавалось, але виявилось, що то був «Буревісник»… чи може це була «Гасієнда».

Мій адвокат ретельно переглядав буклет «The Vegas Visitor» в пошуках якихось заходів. «Як щодо п’ятицентових ігрових автоматів Ніка?» сказав він. «”Гарячі щілини”, звучить круто… Хот-доги за двадцять дев’ять центів…»

Раптом хтось почав на нас кричати. Ми потрапили в халепу. Двоє мудил у червоно-золотих шинелях нависли в нас над капотом: «Що за херню ви творите?» закричав один з них. «Тут не можна паркуватись!»

«А чому не можна?» запитав я. Це місце виглядало ідеальним для парковки, було дуже просторим. Я дуже довго шукав де б припаркуватись. Дуже довго. Я вже хотів-був полишити машину і викликати таксі… але нарешті, ми знайшли це місце.

Але воно виявилось тротуаром якраз навпроти входу в «дезерт Інн». До цього часу я об’їздив уже стільки обочин, що відразу й не помітив цієї. Проте зараз ми були в становищі, яке не могли пояснити… вхід, мудила кричать на нас, велике замішання… адвокат відразу ж вискочив із машини, махаючи п’ятидоларовою банкнотою.

«Ми хочемо припаркуватись тут! Я старий друг Деббі. Ми гралися з нею в одній пісочниці.»

Я подумав, що вони нам не повірять… але один із швейцарів узяв гроші, мовивши: «ОК, ОК. Я по все потурбуюсь, сер.» і видав нам талон на парковку.

«Срань господня!» сказав я, поки ми йшли через фойє.

«Вони нас мало не вздрючили. Це була блискавична супердумка.»

«А що ж ти ще хотів?» сказав він. «Я ж твій адвокат… і ти винен мені п‘ять баксів. Я хочу отримати їх зараз.»

Я потис плечима і дав йому гроші. Це яскраве, багате фойє «Дезерт Інн» було не підходящим місцем для того, щоб торгуватись хто кому скільки винен. Ця зала бачила Боба Хоупа. Френка Сінатру. Спіра Агню. Фойє пахло високоякісним вогнетривким пластиком і штучними пальмами, воно було висококласним пристанищем Великих Транжир.

Ми підійшли до шикарної зали повні впевненості, але нас не впустили всередину. Ми прийшли запізно, як пояснив нам чоловік у темно-червоному смокінгу; зал був повністю заповнений, не лишилося жодного вільного місця, ні за які гроші.

«Нахуй місця,» сказав мій адвокат. «Ми старі друзі Деббі. Ми їхали сюди аж із Лос-Анджелесу заради того, щоб побачити це шоу і ми будь-що потрапимо в середину, йобанаврот!»

Мужик щось почав-був розводитись про правила пожежної безпеки, але мій адвокат відмовлявся слухати його. Нарешті, після довгих переконань, він впустив нас безкоштовно, але з умовою, що ми стоятимемо тихо в кінці залу й не будемо курити.

Ми пообіцяли, але потрапивши в середину відразу втратили контроль над собою. Тиск був надзвичайно сильний. Деббі Рейнолдс в срібній афроперуці завивала на сцені під мелодію