Хантер С. Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

Кореспондент з журналу «Life» співчутливо кивнув і крикнув бармену: «Хильни нам по одній!»

«Давай більше,» промимрив я. «Давай зразу по п’ять?» я вдарив по стійці своєю закривавленою долонею. «Хай йому грець! Давай десять!»

«Підтримую!» закричав журналіст з «Life». Він вже ледве тримався на ногах, але продовжував говорити твердо: «Це просто чарівна подія у спорті! Цього може більше не повторитись!» Його голос неначе зламався. «Одного разу я писав про ’’Тріпл Краун’’[4],» пробурмотів він. «Але їх не прирівняти з тим, що буде сьогодні.»

Якась жінка з жаб’ячими очима хиже схопила його за пояс. «Встань!» попросила вона. «Будь ласка підіймись! Ти будеш гарним хлопчиком, якщо встанеш!»

Він засміявся. «Послухайте, мадам,» огризнувся він. «Я й так до пизди гарний і тут, внизу. Вам же ж гірше, якщо я встану!»

Жінка продовжувала тягнути його. Вона провисла на ньому вже дві години і не збиралася втрачати свій шанс. Проте, мужик з «Life» нічого від неї не хотів; він все більше й більше сповзав зі стільця.

Я відвернувся. Це була жахлива картина. В кінці кінців, ми були вершками національної спортивної преси. І ми зібрались тут, у Лас-Вегасі з особливим завданням: висвітлити події четвертої щорічної гонки «Мінт 400»… це серйозне завдання і тут не варто валяти дурня.

Але зараз, ще навіть до початку видовища, ми потрошку почали втрачати контроль над ситуацією. Ми зібрались тут, в цьому занюханому барі бетонного приміщення казино Збройного Клубу «Мінт» за десять миль від Лас-Вегаса цього чудового ранку в Неваді, насолоджуючись цим прохолодним світанком у пустелі… перегони ось-ось мали початись, а ми були жахливо дезорганізовані.

Надворі учасники вже гралися зі своїми мотоциклами, перевіряли фари, міряли рівень масла, підкручували гайки, копалися в карбюраторах, вихлопних трубах і т.д. Перші десять мотоциклів виїхали, як тільки годинник показав дев’яту. Це було захоплююче видовище і ми всі висипали надвір, щоб подивитись. Прапорець опустився і вони виїхали рівно, суцільним рядом, але раптом хтось один пішов у відрив (Husquavarna 405, наскільки я побачив) і під овації публіки зник у хмарі пилюки. «Ну що ж,» мовив хтось з натовпу. «Вони повернуться не раніше, ніж за годину. Ходімо назад до бару.»

Але ж це ще не кінець. Це був тільки початок. Ще близько ста дев’яноста мотоциклів стояли в очікуванні старту. Вони виїжджали на старт по десять за один раз, із інтервалом у дві хвилини. Спочатку їх ще можна було розгледіти з відстані двохсот ярдів від лінії старту. Але видимість дуже швидко впала. Вже третю десятку неможливо було розгледіти за сто

ярдів від нашого місця через хмару пилу… а до того часу, як вони відправили першу сотню (якраз половину), ми нічого не бачили вже за п’ятдесят ярдів від себе. Ми бачили не далі скирт сіна по бокам траси.

Все накрила гігантська хмара піску та пилу, яка висітиме над пустелею ще зо два дні. Ніхто з нас ще не усвідомлював, що це було останнє, що ми побачимо з «Легендарних Мінт 400» - вже до полудня було важко розгледіти бодай що-небудь на відстані ста футів. Сама ідея «виствітлення подій перегонів» здавалась абсурдною: це було все-одно, що плавати в басейні, заповненому тальком замість води. Компанія «Форд», як і обіцяли, виділила автомобіль для преси, але після кількох безрезультатних поїздок по пустелі в пошуках мотоциклів, випадково знайшовши лише один, я віддав тачку в розпорядження фотографів і попхався до бару.

Я відчув, що саме прийшов час для переоцінки ситуації. Гонка тривала. Я бачив старт; я був упевнений в цьому. Але що тепер? Найняти вертоліт? Знову сісти в ту смердючу машину для преси? Тинятися по тій клятій пустелі й дивитися як ті придурки проїжджають через контрольні пункти кожні тринадцять хвилин?…

До десятої години вони вже розтяглись по всій трасі. Це вже були не перегони; це було Змагання на Витривалість. Єдина видима дія відбувалася на лінії старту/фінішу, де кожні кілька хвилин з’являвся якийсь виродок, який здіймав страшенну куряву, він зістрибував з мотоциклу, команда заправляла його звіра і відпускала назад на трасу з новим водієм, відпускала на нове коло довжиною п‘ятдесят миль, де його чекала ще одна година вбивчого божевілля в цьому жаркому пеклі, огорнутому товстою ковдру пилу.

Десь біля одинадцятої я повторив заїзд у машині для преси, але все, що ми знайшли – це два баггі, напакованих вояками з Сан-Дієго. Вони відразу ж запитали, «Де ті кляті перегони?»

«Побий мене грім,» сказав я. «Ми такі ж американські патріоти як і ви.» Обидва їхні баггі були вкриті зловісними знаками: орли, які тримали американські прапори у пазурях, косоокі змії, котрих рубали на шмаття зірково-смугасті циркулярні пилки, а в одній з машин був встановлений кулемет, замість пасажирського крісла.

Вони розважались тим, що ганяли по пустелі і чіплялись до всіх, кого зустрічали. «Що у вас там з собою?» крикнув один із них. Мотори ревіли; ми ледве чули одне одного. «Ми спортивні журналісти,» крикнув я у відповідь. «Ми не являємо жодного інтересу для вас.»

Слабкі посмішки.

«Якщо хочете гарної здобичі,» крикнув я, «вам варто поїхати за тим смердюком з CBS News, він прямо попереду в чорному джипі. Це він відповідальний за “The Selling Of The Pentagon”[5].»

«Чорт забирай!» вигукнули відразу двоє з них. «Чорний джип, кажеш?»

Вони погнали далі, ми зробили те ж саме. Ми проїжджали через зарослі перекотиполя. Пиво з мого бокалу виплеснулось прямо мені на проміжину, змочивши її теплою піною.

«Тебе звільнено,» сказав я водієві. «Відвези мене назад до журналістського тенту.»

Я відчув, що саме настав час зупинитись і обдумати, що робити далі з цим смердючим завданням. Ласерда наполягав на повному висвітленні. Він хотів повернутись до піщаної бурі, щоб продовжити випробовувати різні комбінації плівки та лінз, які б підійшли для зйомки в цих умовах.

Джо, наш водій старався зі всіх сил. Взагалі-то, його звали зовсім не Джо, але нам сказали так його називати. Перед цим у мене була розмова з представником компанії «Форд»

і коли ми згадали про водія, він сказав: «Його справжнє ім’я Стів, але ви називайте його Джо.»

«Чом би й ні?» сказав я, «Ми називатимемо його так, як тільки він захоче. Як щодо такого імені, як Зум?»

«Не піде,» сказав мужик з «Форд», «Має бути тільки Джо.»

Ласерда згодився і вже десь близько полудня він знову поїхав у пустелю, в супроводі нашого