Дарунок Корній - Зворотний бік сутіні

не потрібними. Можливість бути богом — це можливість відбутися, статися, бути… Боротьба — не завжди війна чи завжди війна? Часто запитувала тоді Перуна. Він сумно мовчав. Він уже тоді напевне знав, що їм судилося пережити. Бо…

Бо зрадник серед своїх знайшовся. І чомусь як завжди той, на кого ніколи б не подумав. Зрадник, що заманив у петлю. «Не завжди ворог є ворогом, а друг — другом», — казав колись Учитель Посолонь. А коли друг стає зрадником, то чи перетворюється такий зрадник на ворога? Зрадник, який допоміг вбити її. По-справжньому вбити саму Перуницю. І що це за безглузді запитання: чи можна вбити бога? Можна… І не одного, і не раз… Зрадник, який свято вірив, що Перун без Перуниці не житиме, бо забрати її у нього — то те саме, що вийняти з тіла серце. Зрадник, котрий прагнув одного: щоб хаос панував вічно. А коли є тільки хаос, легко робити зухвалі вчинки, які не потребують жодного пояснення чи виправдання… Знала, що зрадником був хтось близький. Не могла згадати хто… Та хіба це важливо тепер, коли вона померла…

Витерла долонею сльози. Глянула в очі Бога, у рідні й разом з тим далекі й чужі. Очі, які колись належали лишень їй, а тепер? Теперішня Птаха була іншою. Жінкою, яка виросла зі свого старого дівчачого плаття, і натягати його зараз на себе геть недоречно.

— Перуне, можна мені побути наодинці з собою? Я мушу розібратися в багатьох речах і прийняти свої спомини.

Він, як маленьку, погладив її по волоссі, кивнув ледь помітно головою. Звісно, він згодний, хай побуде одна. Поцілував очі. О Свароже, вона пам’ятала той його поцілунок. Від нього хотілося співати — солодко й гучно співати про щастя. А тепер? А тепер хотілося плакати, просто голосно і нещасливо ридати. Бо Стриб теж любив цілувати її очі. І це було так полохливо, наче вітер прошелестів віями. О Свароже! Знову ті безглузді порівняння з тим, хто хоче Тебе вбити…

Зітхнула. Не піднімала очей на Перуна: а що як усе прочитає у них? А їй так соромно за свою жіночу слабкість, бо не буває кохання колишнім. Не буває… Пішла в бік джерела, яке вчора надибала навпомацки.

Птаха стояла в Чуй-лісі над струмочком, котрий ніжно щось шепотів траві. Стояла печальна та красива. Нещасна та щаслива. Бо згадала все. Ох, ліпше б вона нічого не пам’ятала.

Вона і ліс цей впізнала. Вона колись не раз бувала в ньому. Тоді він здавався молодим, юним, буйним. І вона тоді була юною. І в іншому тілі… б-у-л-а. І тут вперше вона побачила свого Перуна та закохалася в нього назавжди. Чи пам’ятає він? Може, ні, бо Чуй-ліс забув цю історію, зістарівся, став байдужим до всіх-всіх історій.

Перуниця.

Тоді вона любила смак битви, запах крові, небо в гострих блискавицях, згаслі зорі на тлі мертвого сонця… І вона літала над світами, запалювала їх до битви, співала славу воїнам, кликала до перемоги, вела за собою… Так-так, колишня Птаха-Слава не просто омивала рани воякам, збирала їхні душі та відправляла до Божого дому, співаючи славу захисникам та мужності хоробрих, вливаючи у їхню кров віру велику і справжню у справедливість та перемогу світла над темрявою, сонця над стужею, дня над ніччю. Тоді вона очолювала ті битви. Із мечем у руці, в блискучих золотих обладунках, із крицею в серці, яке не мало ані жалю, ані співчуття до ворога. І тоді вона вперше побачила його.

Світле військо вело жорстоку битву в цьому самому місці, над лісом. Вогняні стріли літали небом, земля була рясно полита кров’ю. Хтозна, чим би закінчилася битва, коли б не вона? Яма зі своїм воронячим військом небо дня перетворив на небо ночі. Темрява ковтала світло, Хаос допомагав темним, Радегаст із Палом скинули додолу Симаргла з Дажбогом, і ті, закуті в кайданки непрощенних проклять, конали внизу в муках, разом із велетами-людьми. Безсило кружляли у темних небесах світлі гамаюни, алаканости, сіріни, рароги і навіть жар-птиці, осліплені чорним вогнем чорного сонця чорного світу.

Багато чарівних птахів тоді загинуло. Дана поливала рясно голови темних своїм магічним срібним дощем, який на темних душах залишає опіки, і ті нещадно печуть та кровоточать. Віли зі cвіту Чистого Неба вправно та трішки химерно грали на дримбах, уміло приголомшуючи супротивника, який глухнув від чарівного звуку цього інструменту. Але й цього було замало…

Лідниця, жінка з крижаними очима та крижаним обличчям, дмухала таким холодом, що навіть повітря довкола, здавалося, замерзало. І зусилля світлих робилися слабкими. Пал запалював вогняні кулі з недобрим вогнем, які, потрапляючи на тіло, хоч і не пропалювали його, та робили вразливим. Бо пекучий біль прошивав своїми гострими стрілами єство. Біль був нестерпний. Навіть хотілося просто померти, тільки щоб не судомитися в пекельних муках. Морок, той самий, майбутній батько Стрибога, згущував темряву, робив її в’язкою на дотик і заковтував нею всі світлі почування і викрадав із серця добро. А ще ж були інші темні. Жорстокі, нещадні… Вій, Ніян, Навія, Худіч, Припекало та інші, інші, інші… Світлим вистачало сили на те, щоб стримувати натиск, але, здавалося, ще трохи — і темрява проковтне світло…

І тоді на блискучій колісниці, запряженій трійкою баских коней, з’явився він — могутній і сильний. Він промчав, наче буревій небом, за спиною замість крил мав сагайдак зі стрілами та перекинутий через плече лук, а у кожній руці по мечу. І коли меч торкався меча, з нього вилітали смертельні блискавиці. І кожна з них завжди влучала в ціль. Син Сварога, блакитноокий, русявий, з мечами, які викував у небесній кузні спеціально для сина батько й омила божою росою мати Мокоша, прибув якраз вчасно. Темрява почала розсіюватися. Усі закляття, котрі посилали на голову Перуна вороги, легко опадали додолу, щойно торкалися якогось із його чарівних мечів. А захисти темної магії розбивалися блискавицями просто та невимушено. Із-за хмар почало визирати перелякане сонце… Ще трохи — і перемога світлих стане беззаперечною. Та раптом…

Нізвідки з’явилася вона — вбрана у все чорне, висока і тонка, мов очеретина, пласка, наче і не жінка, рудокоса, завжди скривлене обличчя від ненависті і страшні палаючі очі, у яких жило саме зло. Обличчя наче порубане зморшками, деякі з них утворювали шрами, які постійно гноїли, скапували вниз смородом. Із тих шрамів час від часу лізли хробачки чи жуки-гнойовики. Вони падали додолу та на місці падіння утворювали брудне болото. То