Мирослав Іванович Дочинець - Синій зошит

Одухотворена жінка торкається серця любов’ю, насичує чоловіка духом. І він стає люблячий, піднімається в силі творення. При ньому й жінка піднімається. Двоє піднімаються о двох крилах. І ніщо, крім смерти, не може розірвати оту спілку. Дві половинки зростаються, як ніготь із перстом.

Годуйте одне одного любов’ю, щоб ситими були ваші поєднані душі.

Дух жінки сильніший за красу. Крушить усі незгоди. Пустій вродливиці нігда не вдасться зробити того, чого домагається розумниця.

Дух — краса, обернена всередину.

Якщо жінка з якоїсь причини не любить свого чоловіка, то повинна любити його, як брата, сина, друга. Тоді їх парна хода може вирівнятися в дусі обом на хосен і втіху.

«Без нього (неї) я не можу жити», — побиваються деякі помисливі. Можеш. І будеш. Колись прийдеться його (чи її) відпустити. А себе куди відпустиш?!

Словом можна й поцілувати. Не соромтеся того.

В дітвацтві мене виховували пещенням. Мамка инакше не називала мене, як «солодкий мій», «моє золотце», «дітинка», «рибочка», «потятко», себто пташечка. І співала мені пісні-пестинки. Вони й донині бринять на споді душі:

Водичко, водичко,

Вмий моє личко,

Щоб очка блищали,

Щоб щічки горіли,

Щоб сміявся ротик,

Щоб кусався зубик.

А се — ранкова співаночка, при якій розминалося заспане тільце:

Потягулі-розтягулі

Поперек товстулі.

Ніженьки-ходюшки,

Рученьки-хапушки.

В роток — говорок,

В головку — розумок.

Від тих наспівів і пестощів не лише розумок наливався в голову, але й великий наплив радости повнив мале серце. З тою прищепою любови, як із вірною захороною, і пішов я у несамовитий світ.

Не раз думаю: якою мудрою була моя юна і неписьменна мамка.

Кохання, як молоде вино, п’янить на годину. Любов — вино вічности.

Любов п’янкіша за вино.

Якщо сильний — відпускаєш. Якщомудрий — чекаєш. Якщо смиренний — віддаєш на волю течії. Приходить час — і все сходиться в одній точці.

І ти перемагаєш.

У наріканнях і скорботах щоразу згадуй слова апостола Петра: «Господи, тут нам добре». І відкриється, що таки направду добре.

Саме — тобі і саме — тут.

Недоліків не слід боятися. Вони рівно поділені між людьми, як і чесноти. Головне не те, чи маєш ти огріхи, головне — як ти з ними обходишся. Передусім, вони не мають заважати бути собою. Рости в собі.

З огляду на се пригадую одну давню історію. Купець постійно купував у вдатного майстра вази і добре за них платив. Щомісяця той мав до його приїзду підготувати десять виробів. Та одного разу виклав лише дев’ять. «У чому річ?» — запитав купець. «Одна ваза має гандж і я не смію її пропонувати». — «Давай і її, бо я пообіцяв перекупникові всі десять». Через місяць він прийшов знову. «Пане, — обізвався мистець, — мені й досі прикро, що підсунув вам пощерблену вазу. Поверніть її — і я спробую виправити гандж». — «Не треба, за оту вазу, що різнилася від инших, мені заплатили більше».

Часто буваю на цвинтарях. Там найтучніші трави ростуть, найбільша від них сила. Тиша там і густий покій. Ось він путь чоловіка: від дірявої пеленки до гробової верети. Обходжу пам’ятники — і шкода мені людей, котрі й тут, за послідньою межею, змагаються в показі. І думаю про тих, що навіть звідти, з позасвіття, бодай словом на камені жадають нагадати про себе… Овва, те, що ти зробив лише для себе, умре з тобою. Лишиться тілько те, що лишиться твого в инших. А не в кам’яних бовдурах.

Вибиваймо своє ім’я не на камені, а на серцях.

Довіра — більше ніж віра

Світ нічого тобі не винен. І люди тобі нічого не винні. І ти, що покликаний на сей світ і живеш із людських благ, намагайся людям не боргувати.

«Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного». Апостол Павло.

Найвищий чин — учинок. Якщо ти не робиш добрих учинків — ти не чиниш. Себто втрачаєш чин ділання. А ділання — се ділення. Ділення зі світом, з людьми, Богом і самим собою.

Хтось тратиться за музикою. Для мене найліпша музика — тиша. Мені співають листя і трави. Мені грають воздухи.

Гадаю, що найліпша музика вилущена з промовистої тиші природи.

Довіра — більше ніж віра. Бо се — віра серця, а не розуму, не вух та очей. І так у всьому. Навіть у людських зносинах: приймаємо те, чому довіряємо. Колись давно в Італії жив такий собі пісняр. Настілько малознаний, що до нас не дійшло навіть його прізвище, лише ймено — Августин. Був він сином корчмаря, та й сам ходив по корчмах і грав на дуді пиякам. Скоро й сам призвичаївся до вина вельми. Якось п’яний, як чіп, заснув він під плотом. Того часу лютувала чума і люди мерли просто на вулицях. Августина помилково підібрали й кинули в купу трупів. Та він боржій очунявся і став кричати, бо він страху смертного протверезів. Витягли нещасника на світ Божий, він навіть не заразився. Тоді, врадуваний порятунком, склав той Августин простеньку баладу про свою пригоду і став її виспівувати на майданах. І люди довірливо прийняли співанку, вона була — про кождого і для кождого з них. А співця відтоді називали «любий Августин».

Видати, в сьому й криється харизма слова, що воно — твоє. Тому й любе тобі. Тому й довіряєш йому.

Сліз не бійся. Сльози промивають очи і прояснюють взір. Внутрішній теж.

Від чого війни? Від того, що завжди знаходяться люди (немало таких), які, не знаючи щастя душевного миру, шукають щастя воєнне.

Притомна людина любить самоту, але вона в неї наповнена кимось чи чимось. Самота повноти. А дурному не скучно й самому.

Не втомлююся казати: повсякчас будьте в дорозі. Йдіть! Ідіть навіть у темряві й тумані — і світло блисне, мряка розсіється.

Я, крім усього, — каменяр. І сим найбільше пишаюся. Перше своє житловище, в лісі, я згромадив із каміння. А відтак много мурував по світу. Було, що роками зводив на морських узбережжях маяки. Камінь я знаю і люблю не менше, ніж