Джордж Мартін - Битва королів

«Більше він мене не слухатиме»,— у відчаї подумав Кресен. Якби ж то можна було непомітно підкрастися до Мелісандри... потрібно всього на мить опинитися біля її кубка.

— Ви — законний наступник свого брата Роберта, справжній володар Сімох Королівств, король андалів, і ройнарів, і перших людей,— відчайдушно заговорив він,— але навіть так марно сподіватися перемогти без союзників.

— У нього є союзник,— сказала леді Селіза.— Р’глор, Цар світла, Серце вогню, Бог полум’я і тіні.

— З богів союзники ненадійні,— не здавався старий,— і ніхто не має над ними влади.

— Гадаєте, ні? — обернула голову Мелісандра, і рубін у неї на шиї зблиснув на світлі й на мить, здавалося, запалав ясно, немов комета.— Якщо ви верзете такі нісенітниці, то вам, либонь, таки слід вдягнути назад оту корону.

— Так,— погодилася леді Селіза,— шолом Картатого. Він вам до лиця, старий. Вдягніть його, я вам велю!

— На дні морському ніхто не носить шоломів,— мовив Картатий.— Знаю, знаю, о-о-о!

Очі лорда Станіса ховалися в тіні широких брів, вуста були міцно стиснуті, а під вилицями ходили жовна. Сердячись, він завжди скреготав зубами.

— Блазню,— нарешті проричав він,— роби, як велить моя леді-дружина. Віддай Кресену свій шолом.

«Ні,— подумав старий мейстер,— це не ти, це на тебе не схоже, ти завжди був справедливий; жорсткий, але не жорстокий, ніколи; ти не розумів глузів — так само як і сміху не розумів».

Картатий танцюючи підступив ближче, видзвонюючи бубонцями: дзинь-дінь, дон-дон, брязь-брязь-брязь. Мейстер сидів мовчки, поки блазень надівав йому на голову рогате відро. Під його вагою Кресен похилив голову. Дзвоники бренькнули.

— Либонь, відсьогодні хай свої поради виспівує,— зронила леді Селіза.

— Ти заходиш задалеко, жінко,— озвався лорд Станіс.— Він уже старий, і він добре мені послужив.

«І служитиму тобі до останнього, мій любий лорде, мій бідолашний самотній сину»,— подумав Кресен, бо зненацька збагнув, як усе можна зробити. Перед ним стояв кубок сера Давоса, наполовину повний кислого червоного. Кресен відшукав тверду гульку кристалів у себе в рукаві й, затискаючи її великим і вказівним пальцями, потягнувся до кубка. «Плавно і спритно, зараз не можна схибити»,— про себе молився він, і боги зглянулися на нього. Не встиг ніхто й оком зморгнути, як у пальцях у нього вже нічого не було. Вже багато років його рука не діяла так твердо і так вправно. Давос усе бачив, мейстер був певен, але більше ніхто. Узявши кубок у руки, Кресен підвівся.

— Може, я й справді поводився, як блазень. Леді Мелісандро, ви не розділите зі мною кубок вина? Кубок на честь вашого бога — Царя світла? Кубок на пошану його влади?

Червона жінка пильно подивилася на нього.

— Як скажете.

Кресен відчував, що за ними всі спостерігають. Коли він підводився з лавки, Давос учепився йому в рукав пальцями, яких йому вкоротив лорд Станіс.

— Що ви коїте? — прошепотів він.

— Те, що маю,— відповів мейстер Кресен,— і заради королівства, і задля порятунку душі мого лорда.

І він струсив Давосову руку, проливши кілька крапель на очерет.

Коли Кресен підійшов до жінки за високим столом, усі очі були прикуті до них. Але він бачив лише її. Червоний шовк, червоні очі, червоний рубін на шиї, червоні вуста вигнулись у подобі усмішки... Жінка поклала руку на мейстрову долоню, що тримала кубок. Шкіра в неї палала, як у гарячці.

— Ніколи не пізно перекинути келих, мейстре,— зронила жінка.

— Ні,— хрипко прошепотів він,— ні.

— Як зволите,— узяла Мелісандра Ашайська кубок з його рук і зробила великий ковток. Коли вона простягнула кубок йому назад, у тому лишалося заледве півковтка.— А тепер ви.

Руки в нього тремтіли, але він зібрався на силі. Мейстер з Цитаделі не має права на страх. Вино лишило кислий смак на язиці. Кресен випустив з пальців порожній кубок, і той розлетівся на підлозі на друзки.

— Він має силу й тут, мілорде,— сказала жінка.— А вогонь очищує.

На шиї в неї червоно замерехтів рубін.

Кресен хотів відповісти, але слова застрягли в горлі. Силкуючись вдихнути повітря, він жахливо, зі свистом закашлявся. Горло йому стисли залізні пальці. Падаючи навколішки, він і досі хитав головою, не визнаючи цієї жінки, не визнаючи її сили, не визнаючи її чарів, не визнаючи її бога. А з рогів у нього сипалися дзвіночки, виспівуючи «блазень-блазень-блазень», у той час як червона жінка з жалем дивилася на нього згори вниз, а в її ясно-червоних очах танцювало полум’я свічок.

Арія

У Вічнозимі її дражнили Кобилою, і вона гадала, що гірше не буває, поки сирота Ломі Зеленорукий не обізвав її Ковтюхом.

Голова її і справді була як після ковтуна. Коли Йорен затягнув Арію у провулок, вона була певна, зараз він її вб’є, але смердючий старий, міцно її тримаючи, просто обтяв кинджалом сплутане волосся в неї на голові. Вона добре пам’ятала, як вітер підхоплював з бруківки жмені брудного каштанового волосся, відносячи до септу, де помер її батько. «Я везу з міста чоловіків і хлопців,— гарчав Йорен, а гостре лезо шкребло їй череп.— Отож стій тихо, хлопче». Коли він закінчив, на голові в неї лишилася сама щетина з поодинокими жмутками.

Потому Йорен повідомив їй, що відтепер і аж до Вічнозиму вона — хлопчик-сирота на ім’я Арі. «Пройти браму нескладно, а от дорога — зовсім інша справа. Їхати тобі довго, і в кепському товаристві. Цього разу я везу на Стіну тридцятьох хлопців, і не уявляй, що вони схожі на отого твого брата-байстрюка,— трусонув він її.— Лорд Едард дозволив мені пошукати в темницях, і лордійчуків там не знайшлося. Цей набрід... половині з них видати тебе королеві раз плюнути — в надії на прощення і ще, може, кілька срібняків. А друга половина вчинить так само, тільки спершу тебе зґвалтує. Отож тримайся осторонь, до вітру бігай подалі в ліс, щоб ніхто не бачив. З цим буде найважче, отож не пий забагато».

Виїхати з Королівського Причалу і справді виявилося неважко. Гвардійці Ланістерів усіх зупиняли при брамі, але Йорен гукнув одного на ім’я — і помахом руки їхнім фургонам дозволили виїхати. Ніхто й оком на Арію не кинув. Шукали-бо великородну дівчинку, дочку королівського правиці, а не худореброго хлопчину з обтятою