Марина Тітова - Будь мені тайною, Марина Тітова

— Та годі тобі, Даниленко. Краще поговорити, ніж вирячатися у телевізор або у щось ще. Не заперечую — техніка вогонь, але живе спілкування, як на мене, краще, — розливається вітальнею приємний баритон Олександра, котрий стоїть спиною до коридору та, відповідно, до мене.

— Гаразд, гаразд, зрозумів. Тоді розкажеш мені, де сьогодні встиг побувати, — підкорюється йому Харитон і несподівано помічає мене. — Лікусь, ти вже нас зачекалась? Вибач, заговорились.

Мені доводиться вийти зі свого закутка.

— Я все приготувала вже. Йдіть. Смачного.

— Яка ж ти у мене розумничка та красуня. Дякую, кохана, — не дає мене оминути себе Харитон і полонить у свої обійми, цілуючи у щічку. — Уявляєш, підрахували з Саньком, скільки років не бачились і вийшло сім. І, навіть, з хвостиком!

— Нічого собі, — беземоційно реагую на інформацію. — То вам є про що згадати. Не буду вам заважати, — випурхую з чоловічих рук, намагаючись не дивитись на гостя.

Харитон не тримає мене, але занепокоюється:

— Все гаразд? Погане самопочуття?

— Ні. Все добре... Голова трішки болить, — блефую, не соромлячись.

— Тоді ми будемо намагатися поводити себе тихіше. Відпочивай, кохана, — усміхається мені чоловік і переносить погляд на Олександра. — А ми зараз підемо ностальгією займатись. До речі, я прихопив ром. Розділиш зі мною ковток благородного напою за зустріч?

Очі Сашка, в які дивлюсь мигцем, випромінюють стурбованість.

— Я теж вина взяв, але... То вам. На гостинець. Я ж не думав нічого дегустувати. Та й... — його думка злітає, наче потяг із рейок. — Якщо чесно, то я засиджуватись у вас не збирався. Невдовзі піду.

— Тільки ж прийшов! Е ні, друже! Не відпущу тебе швидко.

Харитон рішучим рухом, товариськи охоплює спину Сашка рукою. Той кидає невпевнений погляд на мене, немов шукаючи мого схвалення таких дій. Я ігнорую. Провівши поглядом обох, я вирішую втекти від їх голосів у спальню. Відсидітись може там вдасться, поки гість піде. Саме втекти, бо насправді мені нестерпно та незвично бачити цих двох чоловіків одночасно.

Моє теперішнє і минуле. Мої надії та реальність. Так дико, що вони виявились знайомими.

Певною мірою вони схожі. За цей епізод у вітальні вловила це й тепер аналізую. Обидвоє чорняві й галантні, а ще красномовні та гідно жонглюють жартами. Однак, один кароокий, а інший сіроокий. І Харитон дещо нижче зростом, на відміну від Олександра, та ширший у плечах... І голос нижчий, менш мелодійний, а рухи не такі плавні, як...

Дідько! Втекти не виходить. Від спогадів так точно... І від почуттів, про які, здавалося, минули.

От би швидше Саша пішов, бо чи довго я зможу ось так ховатись? Він же одружений досі. Він свого часу не схотів йти від дружини. І тепер він чужий мені, а я йому...

Раптово вловлюю себе на думці, що мені цікаво дізнатися, як склалося життя Сашка, як його справи, чи все гаразд у його шлюбі. І що робити з цим? Розпитати потім про все це Харитона? Чи піти до них? Сказати, що голова більше не болить.

Але зрештою змушую себе сидіти на місці. Якщо й дізнаюсь щось про нього, то це нічого не означатиме. Минуло вже багато часу й багато чого змінилось...