Марк Хаддон - Загадковий нічний інцидент із собакою, Марк Хаддон

ці сусіди мали найбільші шанси щось побачити. Люди, які живуть у будинку № 40, звуться Томпсонами.

Мені відчинив містер Томпсон. На ньому була футболка з написом:

ПИВО

допомагає страхопудам

вести статеве життя

вже 2000 років

— Чим я можу тобі допомогти? — поцікавився містер Томпсон.

— Ви не знаєте, хто вбив Веллінгтона? — спитав я.

Я не дивився йому в обличчя. Мені не подобається дивитися людям в обличчя, особливо якщо це незнайомці. Кілька секунд він мовчав.

— Ти хто? — зрештою заговорив він.

— Я Крістофер Бун з 36-го будинку, і я вас знаю. Ви містер Томпсон, — відповів я.

— Я брат містера Томпсона, — сказав він.

— Ви не знаєте, хто вбив Веллінгтона? — спитав я.

— І хто ж такий цей, бляха, Веллінгтон?

— Собака місіс Шиєрс. Місіс Шиєрс живе в будинку № 41, — відповів я.

— Хтось убив собаку? — спитав він.

— Вилами, — сказав я.

— Господи Ісусе!

— Садовими вилами, — додав я на випадок, якщо він вирішив, що йшлося про граблі з чотирма зубцями для перегною. Потім я знову спитав:

— Ви не знаєте, хто його вбив?

— Не маю жодного уявлення, чорт забирай, — відповів він.

— Ви не бачили нічого підозрілого в четвер уночі? — продовжив я.

— Слухай, синку, мені здається, тобі не слід ходити по людях і питати такі речі, — сказав він.

— Я гадаю, що слід, оскільки я хочу дізнатися, хто вбив Веллінгтона, а ще я пишу про це книжку, — пояснив я.

— Ну, у четвер я був у Колчестері, тож питай деінде, — порадив він.

— Дякую, — сказав я й пішов.

У будинку № 42 двері ніхто не відчинив.

Я бачив людей, які жили в будинку № 44, але не знав, як їх звати. Вони були чорношкірі, і там жили чоловік, пані й двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Пані відчинила двері. На ній були черевики, схожі на армійські, а на зап’ястку дзеленчало 5 браслетів, зроблених зі сріблястого металу.

— Тебе звати Крістофер, чи не так? — сказала вона.

Я відповів, що так, і спитав, чи не знає вона, хто вбив Веллінгтона. Вона знала, хто такий Веллінгтон, тому мені не довелося пояснювати, і вона чула, що його вбили.

Я спитав, чи помітила вона щось підозріле в четвер уночі, що би могло допомогти розслідуванню.

— Наприклад? — спитала вона.

— Наприклад, незнайомці. Або крики, наче хтось сварився, — відповів я.

Але вона сказала, що нічого не чула й не бачила.

А потім я вирішив спробувати те, що називається Змінити Тактику, і спитав її, чи вона не знає нікого, хто хотів би засмутити місіс Шиєрс.

— Може, тобі слід поговорити про це зі своїм татом, — запропонувала вона.

А я пояснив їй, що не можу поговорити зі своїм татом, оскільки це таємне розслідування, бо він наказав мені не лізти в чужі справи.

— Ну, може, він мав рацію, Крістофере.

— Отож, ви не знаєте нічого, що б допомогло розслідуванню, — сказав я.

— Ні, — відповіла вона, а потім додала: — Будь обережним, юначе.

Я пообіцяв, що буду обережним, подякував їй за відповіді на мої запитання й пішов до будинку № 43, який стоїть поруч із домом місіс Шиєрс.

У будинку № 43 жили містер Вайз і його мати, яка була в інвалідному візочку, і саме тому він мав жити з нею, щоби супроводжувати її по крамницях і всюди її возити.

Двері відчинив містер Вайз. Від нього пахло потом, старим печивом та зіпсованим попкорном, а так пахнуть, коли дуже довго не миються, так пахне Джейсон із моєї школи, бо він із бідної родини.

Я спитав містера Вайза, чи знає він, хто вбив Веллінгтона в четвер уночі.

— Трясця його матері, а поліцейські дедалі молодшають, чи не так? — відповів він і засміявся.

Мені не подобається, коли люди з мене сміються, тож я розвернувся й пішов.

Я не стукав у двері № 38, що поруч із нашим будинком, оскільки ті люди вживають наркотики й Батько каже, щоби я ніколи не розмовляв із ними, тож я не розмовляю. А вночі вони голосно вмикають музику й інколи лякають мене, коли я бачу їх на вулиці. І той будинок насправді їм не належить.

Потім я помітив стару пані, яка живе в будинку № 39, що на протилежному боці вулиці від оселі місіс Шиєрс. Вона була в саду біля ґанку й підрізала живопліт електричним секатором. Її звати місіс Александер. У неї є собака. Це такса, і тому та пані мала бути хорошою людиною, оскільки їй подобаються собаки. Але собаки в саду не було. Він був у будинку.

На місіс Александер були джинси й кросівки, які старі люди зазвичай не носять. На джинсах засохла земля. А кросівки були фірми «Нью-беленс». А шнурівки червоні.

Я підійшов до місіс Александер і спитав:

— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?

Вона вимкнула електричний секатор і сказала:

— Боюся, тобі доведеться повторити своє запитання. Я трохи глухувата.

Тож я повторив:

— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?

— Я вчора про це дізналася. Жах. Справжній жах, — відповіла вона.

— Ви знаєте, хто його вбив? — спитав я.

— Ні, не знаю, — відказала вона.

— Хтось має знати, оскільки той, хто вбив Веллінгтона, знає, що він це зробив. Якщо тільки він не божевільний та гадки не мав, що робить. Або якщо в нього амнезія, — сказав я.

— Ну, ти, мабуть, правий, — погодилася вона.

— Дякую, що допомогли мені з розслідуванням.

— Тебе звати Крістофер, чи не так? — спитала вона.

— Так. Я живу в будинку № 36, — відповів я.

— Ми з тобою раніше ніколи не розмовляли, так? — спитала вона.

— Ні, не розмовляли. Мені не подобається розмовляти з незнайомцями. Але зараз я веду детективне розслідування, — пояснив я.

— Я щодня тебе бачу, коли ти йдеш до школи, — промовила вона.

Я нічого на це не відповів, і тоді вона сказала:

— Це дуже мило з твого боку, що ти зайшов привітатися.

Я також нічого на це не відповів, оскільки місіс Александер займалася тим, що називається «теревенити», це коли люди кажуть одне одному речі, які не є запитаннями чи відповідями і їхні фрази не пов’язані між собою. Потім вона додала:

— Навіть якщо ти просто ведеш детективне розслідування.

І я знову їй подякував.

Я вже збирався йти, коли вона сказала:

— У мене є онук твого віку.

Я спробував потеревенити:

— Мені 15 років, 3 місяці й 3 дні.

— Ну, майже твого віку, — відповіла вона.

Потім ми трохи помовчали, і вона спитала:

— У тебе немає собаки, чи не так?

— Ні, — відповів я.

— Мабуть, тобі б хотілося мати собаку? —