Ентоні Дорр - Все те незриме світло

і плакали за мамами. Тепер вони стали підлітками-хуліганами з розбитими кісточками пальців і листівками з фюрером, які вони тримають складеними в нагрудних кишенях.

У присутності Ганса й Геріберта фрау Елена говорить французькою дедалі рідше. Вона ловить себе на тому, що соромиться свого акценту. Найменший погляд сусіда може примусити її замислитися.

Вернер тримається осторонь. Перестрибувати через вогнища, мазати попелом під очима, знущатися над малими дітьми? Жмакати Ютині малюнки? Куди краще, вирішує він, бути тихим, непримітним. Вернер читає науково-популярні журнали в аптеках, його цікавить хвилева турбулентність, тунелі до центру Землі, нігерійський метод передавання новин на відстані за допомогою барабанів. Він купує нотатник і малює схеми дифузійних камер, детекторів іонів, окулярів із рентгеном. А що як приєднати невеличкий мотор до колиски, щоб заколисувати дітей? А що як уздовж осі його возика розтягнути пружину, щоб легше було вивозити його на гору?

До сиротинцю приїжджає чиновник із міністерства праці, щоб розказати про можливість працевлаштування на шахтах. Діти сидять біля його ніг, вбрані в найчистіший одяг. Усі без винятку хлопчики, пояснює чиновник, підуть працювати в шахти, щойно їм виповниться п’ятнадцять. Він говорить про славу й тріумфи, про те, як їм пощастить мати постійну роботу. Коли він підіймає Вернерове радіо й ставить його назад, нічого не сказавши, Вернер відчуває, як опускається стеля й звужуються стіни.

Там його батько, під будинком, на півторакілометровій глибині. Тіла так і не знайшли. Душа й досі блукає тунелями.

— Ваш район, — проголошує чиновник, — ваша земля дає силу нашій нації. Криця, вугілля, кокс. Берлін, Франкфурт, Мюнхен — усі ці міста не могли б існувати, якби не шахти. Ви даєте основу для нового порядку, кулі для його рушниць, броню для його танків.

Ганс і Геріберт пожадливо дивляться на шкіряну кобуру для пістолета цього чиновника. На буфеті щебече Вернерове радіо.

«Упродовж цих трьох років наш лідер мав досить мужності дивитися в лице Європі, що була на межі колапсу…»[12]

«Лише йому варто подякувати за те, що для німецьких дітей життя в Німеччині знову стало гідним».[13]

«Навколо світу за вісімдесят днів»

Шістнадцять кроків до фонтанчика для пиття, шістнадцять назад. Сорок два — до сходів, сорок два — назад. Марі-Лор малює в уяві мапи, вона розмотує сотні метрів уявного шпагату, а тоді обертається й скручує його. Відділ ботаніки пахне клеєм, бюварним папером і засушеними квітами. Палеонтології — кам’яним пилом, кістяним пилом. Відділ біології пахне формаліном і перестиглими фруктами, він наповнений важкими холодним резервуарами, у яких плаває те, про що вона знає тільки з описів: бліді, скручені спіраллю мотузки гримучих змій, відрізані лапи горил. Відділ ентомології пахне кульками від молі й змащувальним матеріалом — консервантом, що, як пояснює доктор Жефар, називається нафталіном. Офіси пахнуть копіювальним папером, або сигаретним димом, або бренді, або парфумами. Або всім разом.

Пересуваючись, вона тримається кабелів і труб, перил і мотузок, огорож і пішохідних доріжок. Вона сполохує людей. Вона не знає, чи увімкнене світло.

Діти, з якими вона знайомиться, мають мільйон питань: «Тобі болить?», «Ти заплющуєш очі перед сном?», «Як ти знаєш, котра година?»

Їй не болить, пояснює вона. І темряви теж немає, такої, як вони собі уявляють. Усе складається зі сплетінь, сіток, зміщень звуку й текстури. Вона по колу обходить Велику залу, орієнтуючись на скрип підлоги; вона чує тупіт кроків угору й униз музейними сходами, плач малюка, стогін втомленої бабусі, що опускається на лавку.

Люди не знають, що її світ кольоровий. У її уяві, у її снах усе різнобарвне. Будівлі музею бежеві, каштанові, горіхові. Їхні науковці бузкові, лимонно-жовті й рудувато-брунатні. Акорди піаніно повільно линуть коридором із динаміка радіо в пункті охорони, відбиваючись у шафці для ключів густим чорним і багатогранним синім. Церковні дзвони розсіюють дуги бронзового кольору з вікон. Бджоли срібні; голуби помаранчево-коричневі, темно-руді, а часом золоті. Велетенські кипариси, повз які вони з батьком проходять щоранку, — переливчасті калейдоскопи, кожна голка — багатогранний промінь світла.

Вона зовсім не пам’ятає своєї матері, але уявляє її білою, сяйливою. Її батько випромінює тисячу кольорів: молочний, полунично-червоний, глибокий червоно-брунатний, соковитий зелений; запах, схожий на олію й метал, відчуття замкóвого барабана, що стає на місце; дзенькіт ключів, які підстрибують на ходу. Коли він розмовляє з головою відділу, то забарвлений в оливково-зелений, а коли з мадемуазель Флорі з оранжерей — у все яскравіші відтінки помаранчевого, коли намагається готувати — у яскраво-червоний. Коли він вечорами сидить за своїм робочим місцем і, працюючи, ледь чутно мугикає, то світиться волошковим, а кінчик його сигарети мерехтить блискучим синім.

Вона губиться. Секретарі або ботаніки, а одного разу заступник директора приводять її назад до шафки з ключами. Вона допитлива; вона хоче знати різницю між водорістю та лишайником, між Diplodon charruanus і Diplodon delodontus. Титуловані науковці беруть її під лікоть і супроводжують через сади або проводять сходами вгору. «У мене теж є дочка», — кажуть вони. Або: «Я знайшов її серед колібрі».

— Toutes mes excuses,[14] — її батько запалює сигарету; один за одним витягає ключі з її кишені. — Що, — шепоче він, — мені з тобою робити?

На дев’яті іменини вона, прокинувшись, знаходить два подарунки. Перший — це дерев’яна коробка, яку вона не знає, як відімкнути. Крутить її і так і сяк. Їй потрібно трохи часу, щоб зрозуміти, що одна сторона на пружині; вона натискає на неї, й коробка, клацнувши, розчиняється. Усередині чекає єдиний кубик кремового сиру камамбер, який вона відразу кладе до рота.

— Надто легко! — сміється її батько.

Другий подарунок важкий, загорнутий у папір зі шпагатом. Усередині велика скріплена спіраллю книжка. Шрифтом Брайля.

— Кажуть, що вона для хлопчиків. Або дівчаток, які дуже люблять пригоди. — Марі-Лор чує, як батько всміхається.

Вона проводить кінчиками пальців по рельєфній назві. Навколо. Світу. За. Вісімдесят. Днів.

— Papa, це надто дорого.

— Не тобі цим перейматися.

Того ранку Марі-Лор заповзає під стійку біля шафки для ключів, лягає на живіт і кладе всі десять пальців на рядок. Французька звучить старомодно, а крапочки видрукувані набагато ближче одна до одної, ніж вона звикла. Але за тиждень стає легко. Вона знаходить стрічку, якою користується як закладкою, й музей десь зникає.

Загадковий містер Фоґґ живе ніби за годинником. Жан Паспарту стає його слухняним лакеєм. Коли за два місяці вона прочитує останній рядок, то розгортає книжку на першій сторінці й починає знову. Вечорами вона проводить пальцями по батьковій моделі: дзвіниця, вітрини. Вона уявляє, як герої книжок Жуля Верна ходять вулицями, бесідують у магазинах; сантиметровий пекар відправляє в піч і витягає крихітні хлібинки; три малесеньких грабіжники виношують план, повільно проїжджаючи повз ювелірний магазин; крихітні буркотливі авто