Марк Менсон - Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем

розбив вам лобове скло, але це тому, що дуже розізлився. Не зміг із собою нічого зробити». Або: «Я залишив університет і поїхав жити на Аляску, бо просто відчув, що так буде правильно». Рішення, що спираються тільки на емоційну інтуїцію й не враховують допомоги розуму, майже завжди виявляються хибними. Знаєте, хто будує все своє життя на емоціях? Трирічні малявки. І собаки. Знаєте, що роблять трирічні малявки і собаки? Обпісюють килим.

Надмірно покладатися на емоції не можна з тієї простої причини, що вони ніколи не тривають довго. Сьогодні щось нас тішить — але завтра вже не тішитиме, бо наша біологія завжди вимагає більшого. І якщо зациклюватися на тому, аби бути весь час щасливим, то втрапляєш у безкінечну круговерть пошуку «чогось більшого»: нового будинку, нових стосунків, іще однієї дитини, іще одного підвищення зарплатні. Та хай як ми старалися б, зрештою приходимо до тієї самої точки, з якої починали: почуваємося неадекватними. І це лякає.

Деякі психологи називають цей стан «мишачим колесом гедонізму»: ми постійно працюємо, аби змінити своє життя, але завжди почуваємося приблизно однаково.

Ось чому наші проблеми виникають знову і знову й ніколи не припиняються. Людина, з якою ви одружуєтеся, — це людина, з якою ви боретеся. Квартира, яку ви купуєте, — це квартира, яку ви ремонтуєте. Робота мрії, на яку ви влаштовуєтеся, — це робота, на якій ви згоратимете від стресу. Усе, що ми здобуваємо, потребує від нас жертви. Те, що робить нас щасливими, невідворотно робить нас нещасними. Те, що ми здобуваємо, ми також і втрачаємо. Те, що забезпечує нам позитивний досвід, визначить наш негативний досвід.

Цю таблетку важко проковтнути. Нам хочеться вірити, що існує стан первинного щастя, і його можна досягнути. Нам хочеться вірити, що можна позбутися всіх страждань раз і назавжди. Нам хочеться вірити, що можна постійно відчувати задоволення від життя.

Але це неможливо.

Обирайте, за що боротися

Якби я запитав вас: «Що вам хотілося б мати в житті?» — а ви відповіли б: «Я хочу бути щасливим, мати гарну родину і роботу, яка мені подобалася б», — то ваша відповідь була б дуже типовою, очікуваною і, відповідно, нічого конкретного не означала б.

Усім подобається те, що приносить радість. Усім хочеться жити безтурботним, щасливим, простим життям, закохатися і мати фантастичний секс, ідеально виглядати, багато заробляти, бути шанованою людиною, якою всі захоплюються і навіть розступаються перед нею, як води Червоного моря, коли вона заходить у кімнату.

Усім такого хочеться. Хотіти такого легко.

Але от вам цікавіше питання, яке люди практично ніколи собі не ставлять: «Який біль вам хотілося б мати в житті? За що ви готові боротися?». Бо, здається, саме це більшою мірою визначає, як повернеться наше життя.

Наприклад, більшість людей хочуть зайти в найближчий офіс і заробити там кілька мішків грошей. Але значно менше людей готові працювати по шістдесят годин на тиждень, стояти в корках дорогою з приміського помешкання до офісу, терпіти занудну паперову роботу й незрозумілу корпоративну ієрархію, яка владарює в пеклі бетонних джунглів.

Більшість людей хочуть мати фантастичний секс і гарні стосунки. Але не всі готові до гострих розмов, ніякового мовчання, ображених почуттів, емоційної драми. І тоді вони спиняються. Спиняються і питають: «А що як?..». Питають роками, аж поки питання «А що як?» перетворюється на питання «А що ще?». І коли адвокати прощаються і йдуть, а в поштовій скриньці з’являється сповіщення про аліменти, вони кажуть: «А чому?». Якщо не через їхні занижені стандарти й очікування двадцять років тому, то справді, чому?

Бо за щастя треба боротися. Воно виростає з проблем. Радість не стирчить із землі, як квіточки і травичка. Реальне, серйозне задоволення від життя і сповнення його сенсом треба заробити, ретельно обираючи, за що боротися. Ви страждаєте від самотності, від обсесивно-компульсивного розладу, від начальника-кретина, який щодня отруює половину вашого робочого часу? Вирішити цю проблему можна тільки тоді, коли прийняти її й активно освоїти — а не уникати чи ставати її рабом.

Люди мріють бути в чудовій формі. Але ніхто ніколи її не отримає, поки не полюбить біль і фізичні навантаження спортзалу, у якому доведеться пітніти година за годиною. Поки не полюбить підраховувати калорії й ретельно добирати їжу, планувати своє життя відповідно до малесеньких порцій у мініатюрних тарілочках.

Люди мріють про власний бізнес. Але ви не станете успішним підприємцем, поки не навчитеся оцінювати ризики, цінувати непевність, постійні невдачі, безсонні ночі, присвячені роботі, яка в результаті може не дати доходу.

Люди мріють про супутника життя, про дружину. Але вам ніколи не вдасться підчепити когось симпатичного, якщо ви не готові до постійних відмов, витримування сексуального напруження, якому все не знаходиться вихід, якщо ви не готові без руху сидіти перед телефоном, який так і не подзвонить. Це складники любовної гри. Ви не виграєте в ній, якщо не гратимете.

Ваш успіх визначає не питання «Від чого ви хочете отримати задоволення?», а «Який біль ви готові витримувати?». Дорога до щастя — це дорога, закидана лайном. Це дорога приниження.

Ви маєте щось обрати. Життя без болю у вас не буде. Не буде самих лише троянд і єдинорогів. Питання про задоволення — це занадто просте питання. Більшість із нас має на нього однакову відповідь.

Значно цікавіше питання про біль. Який біль ви готові витримувати? Це складне питання, але важливе. Воно виведе вас туди, куди слід. Це питання, яке змінить вашу точку зору, ваше життя. Завдяки цьому я — це я, а ви — це ви. Це те, що визначає нас, розділяє нас і об’єднує.

У підлітковому віці й у молодості я найчастіше мріяв стати музикантом, рок-зіркою, якщо точніше. Коли я чув якусь зухвалу пісню під гітару, то заплющував очі й уявляв себе на сцені, як я граю її для натовпу людей, просто схиблених на моїй сліпучій кльовості і славі. Так я міг мріяти годинами. Для мене ніколи не стояло питання, чи я взагалі коли-небудь гратиму перед натовпом, який реве від захвату. Питання стояло по-іншому: коли це станеться? Я все спланував. І просто збував свій час, поки не настала мить, коли я зможу кинути всі сили на завоювання сцени й залишення глибокого сліду в історії. Спочатку мені треба було закінчити школу. Потім мені потрібні були гроші, аби купити обладнання. Потім мені треба було знайти вільний час на репетиції. Потім мені потрібен був гурт, щоб планувати перший проект. Потім… а потім усе.