Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

2.2

 

А краєвид за сірими стінами вежі відкривався неймовірний. На величезному майдані шуміли чотири… ні, п’ять величних фонтанів, що зображали щось дуже знайоме, хоча подробиць розгледіти не вдавалося.

«Я ще й погано бачу. Зовсім весело», – майнула неприємна думка.

Прямо за майданом виблискував золотом купол приземистої будови – не інакше як місцевого храму. Праворуч височіла фантастична споруда, яка складалася з безлічі різнокольорових башточок, балкончиків і підвісних містків. Якщо це дійсно був, як спершу подумалось, королівський палац, або царський терем, або щось на кшталт того, – хм, уряд тут, схоже, цікавий. Чи у них демократія? Ні, її ж назвали Високістю!

За палацом і навколо нього виднілась якась зелень, оточена кам’яною огорожею. До неї вони і прямували.

У товстій стіні була дірка, закрита легкими дерев’яними дверцятами. Ні замка, ні засувки… Солдат штовхнув двері. Відійшов убік, звільняючи прохід, і…

Головний веллійський сад нікого не залишав байдужим! Ледь помітна стежина петляла повз рослини, які в природі навряд чи могли співіснувати.

«Мою б маячню якому-небудь ботаніку – на сьомому небі від щастя був би» – мимохіть подумала дівчина.

Вишні ділили територію з яблунями, пальми нависали над карликовими деревцями півночі, ліани обмотували тонкі стовбури молодих берізок… І безліч метеликів – як блюдце, кавова чашка або менших за копійку. Однотонні, строкаті, з кількома парами ажурних крилець, літаючі, плазуючі – найрізноманітніші!

У кущах бадьоро шурувати дрібні тваринки, але на очі не показувалися – знали, чого очікувати від людей. Птахи ж і не думали ховатися. Навпаки, вони мало не сідали на голову і тріщали без угаву. Воно й зрозуміло – вільні істоти, для яких огорожа не перешкода, а деталь пейзажу, можуть бути необережними.

Щось, що нагадувало казкову жар-птицю (або пофарбованого в рудий колір павича), повільно спланувало на стежку і попрямувало вперед, змушуючи прилаштовуватися до свого кроку. Воїн змахнув рукою. Ніякого ефекту. Він потягнув меч із піхов.

– З глузду з’їхав?! – Сильний поштовх відправив солдата в кущі, а дівчина, шарахнувшись від зброї, втратила рівновагу і сіла на стежину.

Фарбований павич розвернувся і застрибнув їй на коліна. Спробував клюнути в ніс, почав смикати ґудзик… Дзьоб у нього був міцний, як у папуги, а очі великі, виразні і вирячені точнісінько як у хлопця, що вилазив із заростей.

– Ваша Високосте, це небезпечно! – Від його незворушності не лишилося й сліду.

– Я сама розбираюся зі своїми ворогами. Захочу – гладитиму, захочу – пір’я висмикну. – Втриматись від сміху було важко, та й нічого розумнішого на думку не спало, але від принцеси, напевно, зобов’язані стерпіти навіть це.

«Виявляється, я люблю тварин. Хоч щось радує. Ще б ім’я згадати…» – нав’язливо лізло в голову.

З птахом на руках дівчина швидко попрямувала вперед. Ззаду почулися квапливі кроки – солдат явно прагнув зайняти колишню позицію. Ось він м’яко ковзнув плащем по гілках… на півкроку попереду… Павич, мабуть, згадав, що він – птаха, і вирішив політати. Розправлені крила вдарили повітря, полум’яний вихор метнувся вперед! І знову: меч – поштовх – приземлення в кущі.

Дівчина майже пожаліла супроводжуючого: менше ніж за п’ять хвилин двічі наступити на одні й ті ж граблі – тут особливий талант потрібен. З іншого боку, не треба на невинну пташку кидатись, особливо після того, як принцеса заборонила. Точніше, та, кого він вважав принцесою.

«Як же від нього відчепитися? Тікати звідси треба швидко!» – ця розумна думка раз по раз висувалася на передній план, затьмарюючи навіть побоювання щодо душевного здоров’я.

Стежка закінчилась несподівано: мить тому мелькала перед очима строката зелень – і раптом відкрився чистий простір. Невеликий ставок, оточений старими вербами, ледь вміщував безліч водоплавних птахів, серед яких виднілися як звичайні качки і гуси, так і лебеді, і навіть самотній фламінго. Але найголовніше – тут чувся шум міста! І від ставка до огорожі росли, здається, справжні ялинки, а не безглуздий бамбук. Це був той шанс, якого дівчина чекала від саду.

Серце забилось як шалене від думки, що задумане не вийде.

Момент! Якщо поміркувати раціонально, у хлопця-гвардійця явно порушена координація, оскільки він легко падав від несильного удару. До того ж на ньому повний комплект обладунків (крім шолома), в яких особливо не побігаєш. Дівчина не знала, як справи зі швидкістю у неї самої, але, здавалося, якщо докласти зусиль, від броньованого переслідувача втекти можна запросто. Відволікти б його на хвилину, а то дивиться, як охоронець в музеї на цінний експонат! Злякати птахів на ставку? До речі, Бог любить трійцю, чи не так?

Ближню половину водойми оточував невеликий бар’єр. Присівши на нього, було б зручно кидати корм у воду або милуватися природою.

Дівчина опустилася на край бар’єра, спиною до ставка. Гвардієць застиг поруч.

– Я тут довго буду. Сідай, втомишся, – вимовила вона, надавши голосу максимум дружелюбності.

Сказала, і сама відчула, що від такого запрошення він швидше на найвищу ялинку залізе. Щоправда, це теж було б непогано.

Як не дивно, солдат потоптався на місці, потоптався, та й примостивсь неподалік.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍