Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

41

See there a scarecrow who waves through the mist.

Blue Oyster Cult, “Out of the Darkness”[35]

Природнім чином протягом наступного тижня Страйк бачив Робін дуже рідко. Вони працювали в різних місцях і обмінювалися інформацією майже винятково через мобільний.

Як і підозрював Страйк, ніде на Волластон-Клоузі чи поблизу не знайшлося навіть сліду колишнього королівського прикордонника, але і йому не дуже щастило зі своїм «об’єктом» у Кет-форді. Худюща Стефані ще кілька разів виходила з квартири над забігайлівкою. Хоча Страйк і не стежив за помешканням цілодобово, він був досить упевнений, що вже встиг побачити весь її гардероб: кілька брудних елементів з трикотажу й одна пошарпана кофта з каптуром. Якщо вона, як упевнено заявив Шпеник, повія, то працює нечасто. Страйк старався не потрапляти їй на очі, але сумнівався, що порожній погляд Стефані зафіксує його, навіть коли стати просто перед нею. Її очі були ніби затулені віконницями, виповнені внутрішньою темрявою; зовнішнього світу вони більше не сприймали.

Страйк намагався встановити, чи Віттакер повсякчас у квартирі на Кетфорт-Бродвеї, або ж майже ніколи не там, але за цією адресою не було встановлено телефону, а власником в інтернеті значився такий собі містер Дарешак, який або пустив орендарів, або не міг вигнати небажаних пожильців.

Одного вечора детектив стояв біля дверей театру й курив, поглядаючи на освітлені вікна і не знаючи, чи не ввижається йому рух за ними, аж тут мобільний задзижчав, і на екрані засвітилося ім’я Вордла.

— Страйк слухає. Що там у тебе?

— Гадаю, новини,— відповів поліціянт.— Схоже, наш друг завдав нового удару.

Страйк притиснув мобільний до іншого вуха, подалі від пішоходів на тротуарі.

— Кажи.

— Хтось порізав повію у Шеклвеллі й відрізав їй два пальці. Навмисно відрізав — притиснув їй руку до землі й відтяв.

— Господи Ісусе. Коли це сталося?

— Десять днів тому — двадцять дев’ятого квітня. Вона щойно вийшла зі штучної коми.

— Вона вижила? — спитав Страйк, нарешті відірвавши погляд від вікон, за яким причаївся — чи ні — Віттакер. Уся його увага звернулася до Вордла.

— Якимсь дивом,— відповів Вордл.— Він ударив її ножем у живіт, протяв легені, відрубав пальці. Якимсь дивом не зачепив жодного важливого органа. Ми майже впевнені, що маніяк повірив у її смерть. Вона завела його у щілину між двома будівлями, щоб там відсмоктати, але їм завадили. Двоє студентів проходили вздовж Шеклвелл-лейну, почули її крик і пішли подивитися, що робиться. Якби запізнилися на п’ять хвилин, їй була б смерть. Знадобилося два переливання, щоб утримати бідолаху на цьому світі.

— І? — спитав Страйк.— Що вона каже?

— Ну, вона очманіла від ліків і власне нападу не пам’ятає. Каже, що наче то був великий, кремезний чоловік, білий, у шапці.

Темна куртка, піднятий комір. Обличчя не роздивилася, але каже, що ніби північанин.

— Каже? — перепитав Страйк. Серце в грудях закалатало швидше.

— Так, каже. Але вона напівкоматозна. А, він ще врятував її від машини. Це останнє, що вона пам’ятає. Висмикнув просто з-під коліс фургона.

— Який джентльмен! — Страйк випустив дим у зоряне небо.

— Ой так,— відповів Вордл.— Мабуть, не хотів забрудненої здобичі.

— Є шанс скласти фоторобот?

— До неї завтра приведуть художника, але надії небагацько.

Страйк стояв у темряві й напружено думав. Було зрозуміло, що новий напад вразив Вордла.

— Про когось із моїх підозрюваних є новини? — спитав Страйк.

— Ще немає,— коротко відповів Вордл. Збентежившись, Страйк не став тиснути. Цей телеміст у розслідування був йому потрібний.

— А про Девоті є новини? — спитав Страйк і знову кинув погляд на вікна Віттакерової квартири, за якими ніби було без змін.— Там справа йде?

— Я звернувся до кіберполіції, щоб пошукали його, але там мені сказали, що мають зараз важливіші справи,— не без гіркоти відповів Вордл.— На їхню думку, то звичайнісінький збоченець.

Страйк пригадав, що Робін тримається такої самої думки. Більше тем для розмови не було. Страйк попрощався з Вордлом, а тоді сховався до своєї ніші в холодній стіні — далі курити і роздивлятися заслонені вікна Віттакера.

Наступного ранку Страйк і Робін випадково зустрілися в офісі. Страйк саме спустився зі свого помешкання з картонною папкою,

повною фотографій Тата-Вар’ята, під пахвою, і планував навіть не заходити, але передумав, коли помітив постать Робін за матовим склом.

— Доброго ранку.

— Привіт! — озвалася Робін.

Вона була рада бачити Страйка і ще більше зраділа, коли побачила, що він усміхається. Остання розмова вийшла якась дивно напружена. На Страйку був його найкращий костюм, у якому детектив здавався стрункішим.

—