Олексій Миколайович Толстой - Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна

йому з борту стодоларовий папірець. Сьогодні він знову спрямовував човна до «Арізони». Пеппо був останній романтик старої Італії, улюбленець богів і муз. Усе це відійшло безповоротно. Ніхто вже більше не плакав, щасливими очима дивлячись на старе каміння. Згнили на полях війни ті художники, хто, бувало, платив дзвінкий золотий, малюючи Пеппо серед руїн будинку Цецілія Юкундуса в Помпеї. Світ став нудний.

Поволі правлячи веслом, Пеппо проплив уздовж зеленуватого од відблисків борту «Арізони», підвів прегарне, як медаль, зморшкувате обличчя з кошлатими бровами і простягнув руку. Він вимагав жертвування. Зоя, перехилившись униз, спитала його по-італійському:

— Пеппо, відгадай, — чіт чи лишка?

— Чіт, синьйоро.

Зоя кинула йому в човен пачку новеньких асигнацій.

— Дякую, прекрасна синьйоро, — велично мовив Пеппо.

Більше нічого було зволікати. Зоя загадала на Пеппо: припливе до яхти старий, відкаже «чіт», — усе буде гаразд. Все-таки мучили лихі передчуття: а що, коли у готелі «Сплендид» засідка поліції? Та владний голос звучав у вухах: «…Якщо вам дороге життя вашого друга…» Вибирати нічого.

Зоя спустилася в шлюпку. Янсен сів до керма, весла змахнули, і набережна Санта Лючія помчала назустріч, — будинки із зовнішніми сходами з білизною і ганчір’ям на мотузках, вузькі вулички сходинками вгору, напівголі дітлахи, жінки біля дверей, руді кози, устричні намети коло самісінької води, рибальські сітки, розкидані на граніті.

Тільки-но шлюпка торкнулася зелених паль набережної, згори сходинками помчала ватага голодранців, продавців коралів та брошок, агентів з готелів. Розмахуючи батогами, кричали парні візники, напівголі хлопчаки перекидалися під ногами, голосячи, просили сольдо[45] у прекрасної форестьєри![46]

— «Сплендид», — сказала Зоя, сідаючи разом з Янсеном у коляску.

72

У портьє готелю Зоя запитала, чи немає кореспонденції на ім’я мадам Ламоль. Їй подали радіотелефонограму без підпису: «Чекайте до вечора в суботу». Зоя знизала плечима, замовила кімнати і поїхала з Янсеном оглядати місто. Вони ходили із крамниці в крамницю, — Зоя купувала все, що їй пропонували балакучі прикажчики. Зрештою все це їй набридло.

— Поїдьмо в Помпеї, — сказала вона.

На автомобілі помчали до підніжжя Везувію і довго блукали вулицями стародавнього міста, очищеними від попелу.

Зоя кінчиком парасольки лякала зелених ящірок, що дрімали на порогах жител, залишених дві тисячі років тому.

— Нудно, вертаймося, — сказала вона. — Не люблю того, що було, не люблю спогадів…

Вечеряли в ресторані на березі. Між стравами Зоя підводилася, клала на плечі Янсену оголену руку і танцювала, її обличчя нічого не промовляло, повіки були напівпримружені. На неї «шалено» звертали увагу. Танці збуджували апетит і спрагу.

Коли виходили з ресторану, Янсен запитав:

— Де мені накажете бути цієї ночі — на яхті чи в готелі?

Зоя швидко глянула на нього й одразу відвернула голову, не відповіла. Заходячи до під’їзду готелю, сперлася на кам’яну руку Янсена. Портьє, подаючи ключа, гидко посміхнувся голеною чорномазою пикою. Зоя враз насторожилась:

— Якісь новини?

— О, ніяких, синьйоро.

Зоя сказала Янсену:

— Підіть у курильну, випалите цигарку, якщо вам не надокучило зі мною балакати, — я подзвоню.

Вона легко пішла червоним килимом сходів. Янсен стояв унизу. На повороті вона обернулася, всміхнулась. Він пішов до курильні і сів біля телефону. Запалив — так звеліла вона. Відкинувшись, чекав телефонного дзвінка. Уявляв…

Але телефон не дзвонив. Янсен заплющив очі, щоб не бачити клятого апарата. Тьху, справді, не можна ж бути закоханим, як хлопчисько… Хтось зупинився за спинкою його крісла. Янсен розплющив очі. Підхопився. Перед ним стояв Роллінг. У капітана кров ударила в обличчя.

— Капітане Янсен, — проказав Роллінг скрипучим голосом, — дякую вам за ваші турботи щодо мадам Ламоль, на сьогодні вона більше не потребує їх. Пропоную вам повернутися до ваших обов’язків.

— Єсть, — самими губами вимовив Янсен.

Роллінг страшенно змінився за цей місяць — обличчя його потемніло, очі запали, борідка чорно-рудуватою щетиною розповзлася по щоках. Він був у теплому піджаку, кишені на грудях надималися, набиті грошима й чековими книжками… «Лівою у скроню, правою навскоси у вилицю, і — дух геть із жаби…» — залізні кулаки капітана Янсена наливалися люттю. Коли б Зоя була тут цієї секунди, коли б глянула на капітана, від Роллінга лишився б лантух кісток.

— Я буду за годину на «Арізоні», — насупившись, владно сказав Роллінг.

Янсен взяв зі столу кашкета, насунув глибоко, вийшов. Перетнув вулицю, спустився до води. Гукнув:

— Човна!

Плигнув у шлюпку з «Арізони», сів до керма:

— Греби, сучі діти!

Збігши трапом на борт яхти, заричав на помічника: «Хлів на палубі!» Замкнувся на ключ у себе в каюті і, не скидаючи кашкета, упав на койку. Він тихо ричав.

Рівно за годину почувся окрик вахтового, і йому відповів з води кволий голос. Зарипів трап. Весело, дзвінко крикнув помічник капітана:

— Свистати всіх наверх!

Приїхав хазяїн. Врятувати залишки самолюбства можна було, тільки зустрівши Роллінга так, буцімто нічого не сталося на березі. Янсен гідно і спокійно вийшов на місток. Роллінг підійшов до нього, вислухав рапорт про чудовий стан судна і потис руку. Офіційна частина скінчилася. Роллінг закурив сигару, — маленький, сухопутний, у теплому темному костюмі, котрий ображав витонченість «Арізони» і небо над Неаполем.

Була вже північ. Між щоглами і реями сяяли сузір’я. Вогні міста і суден відбивалися в чорній, як базальт, воді затоки. Завила і замовкла сирена буксирного пароплавчика. Загойдалися вдалині маслянисто-вогненні стовпи.

Роллінг, здавалося,