Адальберт Штіфтер - Вітіко

полиски панцерів. Вороги мали на собі білі позначки і зняли тепер гучний крик. Лісові люди мовчали, зімкнули лави, тримали ратища напереваги, опустили голови, щоб стріли застрявали в грубих, насунутих якомога нижче повстяних шоломах, і йшли, як і все військо Владислава, вперед, давлячи важкими чоботями землю. Невдовзі лави мали зіткнутися, і вороги зупинилися, стали немов суцільним щитом від дротиків та стріл, що полетіли в них, а лісові люди помчали вперед.

Сміл у своєму оздобному вбранні метнувся вперед, наказуючи дотримуватись порядку.

Проти людей із району садиби Плаки та узлісся ліворуч від Вітіко, які не ставали навколішки для молитви, вороги не випустили жодної стріли. Зате проти Сміла перлося дедалі більше ворогів, з’явилися вже й вершники в панцерах, серед них і рудий Бенеш, молодий Богуш, русявий Собен, височенний Треба і молодий Стибор. І їх дедалі більшало. Але Сміл зі своїми вершниками тримався, та й ніші коло нього не поступалися і стримували ворожу навалу. Та ось з-поміж вершників у панцерах вилетіла стріла і влучила Смілу в обличчя, тож він мертвий упав із коня. Двоє вершників підхопили його й відтягнули назад. Обидва Смілові сини метнулися мстити, але швидко попадали один за одним на землю, булані коні без вершників мчали поміж лав. Тепер на допомогу наспів Діт із вершниками на лісових кониках. Ці коні були миршаві й менші, ніж у панцерних вершників, та ось уже й Ровно підійшов зі своїми людьми, Озел із трьома синами, Вернгард із Затоня і Вітіко з багатьма вершниками. Лісові коники мов літали поміж панцерних вершників, і Стан, дядько Ровна, збив списом із коня русявого Собена, один Дітів вершник проткнув молодого Богуша, Треба впав від списа якогось слуги, а Ровно відбив Стибора. Бенеш ухилився, і звільнилося місце, де полягли юні Смілові сини. Їхні тіла підняли й віднесли назад.

Вітіко швидко примчав до Ровна, що був праворуч, потім до Діта та Вернгарда, і далі аж до Вигона з Прахатіце, нагадуючи, що треба йти вперед, і подав знак людям із Вімперка та з Кашперске Гори, щоб і вони наступали.

Лісові люди, на чиїх обличчях уже проступав гнів, рушили вперед, ще більше толочили землю своїми важкими, підкутими чоботями і скочували вниз усе, що поставало проти них, тож зелень Високої гори, по якій вони часто ходили, коли стояли табором у садибі, зачервоніла від крові, та й невисокі чагарники, бачені кілька днів тому, теж заросилися кров’ю.

Шовкова малинова корогва, яку дав Владислав і яку ніс один дужий чоловік із Прахатіце, була вже далеко внизу коло підніжжя гори, а коли Вітіко дивись ліворуч, то бачив, що й малинова корогва Болеміла теж уже майорить коло підніжжя гори, та й корогви Любомира, і Здика, і Дипольда, а велика шовкова малинова корогва великого князя металася майже в осередку ворогів, крім того, й корогви Хотимира, Дівіша й так далі.

— Ми перемагаємо, ми перемагаємо! — лунали численні голоси.

Аж тут ліворуч від Вітіко, там, де стояли люди з району садиби Плаки та узлісся, що не ставали навколішки для молитви, пролунав гучний голос, який можна було чути далеко навкруги:

— Рятуйся, хто може!

Вершники, які були на тому місці, почувши той заклик, стали тікати назад або вперед до ворога, піші кинули малинову корогву на землю й побігли до ворога.

— Нехай тікають! — гукнув Вітіко. — Тепер честь уже чиста, і лісові люди збережуть її. Ковалю з Плани, поведи наших людей ліворуч, Озеле, подайтеся ліворуч, Ровне, Діте, йдіть далі праворуч до людей із Затоня, Затеса, Прахатіце та Вімбурка і скажіть їм зсунутись уліво, а самі відступіть трохи назад, щоб коло було меншим, а вершники нехай мчать на те місце, щоб не так було видно, що там нікого немає, всі святі на небесах ненавидять зраду, а я мчу на край прогалини, щоб привести допомогу!

Проказавши ці слова, Вітіко помчав на своєму сивому коні по зелені гори, через кущі та байраки, як навчив був свого коня в лісі, гілля майже торкалося черева коня, аж поки домчав до загону Болеміла, з флангу якого повтікали зрадники. Високі воїни Болеміла сиділи на конях, занесли свою корогву глибоко в лави ворогів і билися з ними. Болеміл сидів високо у відкритому паланкіні, що його везли коні, на яких сиділи вершники. Болеміл був у найкращому бойовому обладунку, в кольчузі і з лискучими самоцвітами на шоломі. Сиве волосся голови й борода спадали на обладунок. Із паланкіна Болеміл віддавав накази. Вершники помітили зраду своїх сусідів і, б’ючись, потихеньку відступили й подалися праворуч.

— Болеміле, — гукнув Вітіко, — нехай твої люди йдуть праворуч, зрадники оголили місце, яке треба заповнити, пошли спершу вершників, а за ними нехай ідуть піші!

— Сину мій, — відповів Болеміл, — я все знаю і вже віддав накази Далімілу! Їдь ліворуч до Любомира!

Вітіко помчав до Любомира й розповів йому про зраду, потім помчав до єпископа Здика, що твердо тримав свою корогву супроти ворогів, і розповів йому про події, потім помчав до Бена, та вже не застав його, Бен поліг і лежав далеко позаду лав, де склали намети. Вітіко помчав тепер до Дипольда, а звідти до великого князя. Велика князівська корогва майоріла в самому осередку ворожих лав. Навколо князя були його вершники і добірні воїни. Одолен у чорному вбранні з чорною пір’їною на шоломі і в чорній матовій кольчузі бився на своєму чорному огирі серед ворогів, валив на землю кожного, хто наближався до нього, і люди навколо нього розступилися. Поряд із ним був Велислав у синьому вбранні і з добрими вершниками, і