Антон Дмитрович Мухарський - Після злучення тварина сумна

Саме там, у колишніх кабінетах КДБ-ФСБ-СБУ, було й «породжено» ту «малоросійську легенду», яка мусіла на історичному, культурологічному або узагальнено-гуманітарному рівні «прив'язати» Україну до Росії.

Молодий «літератор» рішуче пристав на новий ідеологічний проект спецслужб і був, до речі, в цьому досить органічним, бо, справді, так йому набридли оті «селюки-гречкосії», оті нечесані, в запраних сорочках, із часниковим перегаром з рота «націоналюги-самостійники» з кафе «Еней» при СПУ, а також різноманітних історичних, літературних, журналістських кіл, насправді ж, дешеві перевертні, що враз з компартійних попихачів перетворилися на «національно свідомих патріотів», заспівали «Червону калину» і узялися ходити на свої мітинги під жовто-синіми прапорами.

Згоден! Ґрунт для критичних зауважень родючий! Сам ненавиджу ту продажну хохляцьку породу, що нею і досі повні коридори деяких київських вишів, Спілки письменників, редакції затхлих газет, літфонди, хорові капели та інші «пацючі кубла печерного шароварництва» — тяжкого спадку посттоталітарного суспільства, що постали на зорі нашої Незалежності, як сурогати «новітнього державотворення». Нічого, час все вилікує, розставить на свої місця.

Проте, повернімося до так званої «малоросійської теорії», яка у найближчій історичній перспективі мала скласти гідну конкуренцію так званій «галиційській теорії», що активно використовувалася адептами Незалежної України як базова складова для створення підмурків сучасної Української держави.

Відчувши неабияку небезпеку з боку вихідців з «галиційського П'ємонту», які тягнуть Україну до модерної, цивілізованої Європи, колишня радянська партноменклатура, а нині відверте проросійське лобі, щоби зберегти владу і вплив у новоствореній державі, активно замислилася над тим, що ж можна протиставити «галичанам» у відповідь, і породила міф про славну країну «Малоросію», яка текла молоком і медом, і яка виключно (!) у складі Російської імперії досягла неабияких висот, давши світу цілу низку видатних державних діячів, митців, літераторів, філософів. А звідти робився і висновок, що тільки у слов'янському триєдинстві і Великоросійського, Малоросійського і Білоруського народів іі є перспектива розвитку та справжнє майбутнє у сучасної України.

«Та й у самому терміні «малорос» нікого такого негативного нема, — проказують адепти цієї теорії, — а, зовсім навпаки, є прихований великий сенс, на який треба розплющити очі якнайбільшій кількості так званих «українців». Бо слово «малорос», по-перше, ще давніше від прізвиська «українець», яке тільки у XIX столітті вигадали підступні австро-угорці, щоб ненависним терміном «русин» не називати декілька мільйонів своїх підданих, а по-друге, і шляхетніше! Гоголь, Сковорода, Прокопович, Куліш, Котляревський, та й що там... сам Шевченко — усі малороси. А отже, якщо ти — «малорос», то автоматично і українець! Бо якщо ти — «галичанин», то ти не українець, а, саме «галичанин», бо галичани, то не «українці», а саме «галичани».

Ця національно-історична казуїстика вам нічого не нагадує? Пам'ятаєте, як дядьки казали малому Лесику: «Українець — то не людина!», а тепер і сам Лесик з легкої руки міністра освіти Дмитра Табачника на основі цієї теорії може казати: «Галичанин — то не українець!» Коротше, і тут маємо тяжкий спадок імперії з одвічним гаслом усіх імперій: «Розділяй і володарюй!», за яким, білими нитками шите, проглядає бажання спецслужб таки втягнути Україну в орбіту «Руськава міра», примусити до злягання з імперським трупом, що вже засмердівся на увесь світ.

Оце просте, вурдалаче бажання «заманити Україну до злягання з трупом померлої Імперії» і є панівною наскрізною метою так званої «малоросійської теорії» пана Бузини — справжнього вурдалака і некрофіла, який милується з глянцевих фото самодержавних часів, де всі, як у раю, «жують «французькі булки», вчаться в інститутах благородних дівиць, мріють вмерти за «Царя і отечество» і збираються виключно у «благородних зібраннях» для того, щоб «блеснуть еполєтамі» і станцювати з дамою тур вальсу. Або радянського воїна-визволителя, що на своєму танку несе щастя і добро усім поневоленим народам, винищуючи усіх, хто не хоче такого «руськава щастя».

Ми — модерні українці, саме не «малороси», «хохли» чи «галіцаї», а саме українці — шкірою, шостим почуттям, на інтуїтивному рівні відчуваємо потворний смердючий запах цього ненажерливого монстра, який щоразу ховається за різними масками чи то «Православного царя-благодєтєля», чи то «Страїтєля щасліваго комуністічєского будущого», чи то «Старшого брата», чи то «Руськава міра», чи адепта «Малоросійськой теорії». І все це робиться з єдиною метою — заманити, зґвалтувати, змусити віддавати свою енергію, життя і силу імперському тілу, яке вмирає, висмоктує життєдайні соки з усього живого, вільного, натхненного і перетворює, множачи навколо смерть, в страх і зневіру.

— Девочка, хочеш канфєтку (читай: вільне, заможне, щасливе, повноцінне життя? — необхідне підкреслити).

— Хачу, дядя!

— Ну пайдьом, я тебе дам...

І давали... Гарно так давали... Три чи чотири мільйони «канфєток» от таваріща Троцького упродовж Советской окупації 1918-4921 років. Близько восьми мільйонів «канфєток» упродовж Голодомору 1932-1933, ще шість мільонів у Другій світовій, а ще, операція «Вісла», голодомор 1947-го, репресії 1960-1970-х... Мало? Хочете ще? Тоді ставайте, як закликає вурдалак-Бузина, «малоросами»! Віддавайте своє життя, кров і майбутнє дітей на поталу захололого напіврозкладеного імперського трупа. Бо одна справа — глянцеві, відретушовані картинки передивлятися і марити «славним минулим», а інша — з голоду пухнути чи у тюрмі сидіти, або у кращому разі працювати за трудодні на буряках, чи що вже крайня стадія щастя — жерти у новорічну ніч свій салат «Олів'є» і дивитися «Стариє пєсні о главном!»

Що й казати! Так вже повелось від віку, що намагаються «північні брати» прищепити нам комплекс меншовартості, «втюхати», що земля Українська славна не лицарями своїми, не героями і переможцями, а зрадниками і бандитами, тупими гречкосіями, хохлами та малоросами, які, окрім, як тримати дулю у кишені, всаджувати ніж у спину, селитися у «крайній хаті» та «гуртом батька бити», ні на що більше не здатні.

Болить їм, що Україна чимдуж біжить від геть прогнилої, брехливої деспотичної Раши (яку то вже й Росією називати не можна), чимдуж втікає... та все не втече, тому що тримаються вони за