Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Та ні, ти ж сам сказав, що… – знітилась Наталка.

– А що це у нас такий безлад у хаті!

І Олег, не звертаючи на Наталку жодної уваги, почав зсовувати ногами щойно розстелене на підлозі.

– Треба б тут прибирати!

– Таж я щойно вже прибрала… – Наталка не знала, як правильно сказати, щоб знову не образити Олега.

– Треба прибрати, – він мовби її й не чув.

Позгрібавши усе на велику купу, Олег гримнув дверима й пішов на розмову до сусідів. Спантеличена Наталка сіла на дивані й узялася руками за голову, але сил починати прибирання спочатку вже не мала.

– А що це у нас тут такий розгардіяш? – свекруха увійшла до хати, забрьохана з ніг до голови болотом.

– Та… Треба було б навести бодай якийсь лад. Я й почав… Але з дороги притомився. Мамо, у нас є щось їсти?

– Що ж у нас є… – недобре скосила очі в Наталчин бік свекруха. – Я так, сину, за цілий день наробилася, що вже не хочу геть нічого! Ось, як хочеш дуже їсти, то бери хоч жовтого огірка-перестарка, я гусям відро назбирала, та й гризи! А більше в нас нема нічого! Я ж, сину, скрізь сама не встигну!

Наталка сиділа спантеличена і мов опущена у воду.

– Я там, в літній кухні, суп зварила, – тихенько сказала вона до свекрухи. – Може, піду і принесу, сядемо вечеряти?

– Який ще суп?… – здивувалася свекруха.

– Гречаний…

– Гречаний?! Та у мене ж від гречаного супу печія! Ти ще його, Наталко, мабуть, і цибулею засмажила?

– Засмажила…

– Ну, може, увечері хіба тільки Денис того твого супу і поїсть, якщо більше нічого не буде зварено, – і свекруха долонею демонстративно стерла із церати неіснуючі крихти. – А я, мабуть, піду та таки щось путнє приготую.

– Я, мамо, піду з тобою. – Олег спідлоба зиркнув на Наталку.

– Пішли, синочок, поговоримо!

І ті зібгані Олегом доріжки й килими лежали посеред хати на великій купі ще два дні. Лежали вони стільки, скільки гостював син у матері.

Аж тоді, як Олег від’їхав, і всі пішли із дому, а Наталка залишилася сама, понаносила вона води із криниці і ще раз повимивала скрізь підлогу, потім порозстеляла килими по хаті.

– Піду корову доїти! – казала ввечері свекруха.

– То, може, і я з вами? – попросилася Наталка.

– А ти хіба те вмієш?

– Ні… Але навчусь!

– Ну то краще й не йди, коли не вмієш!

– Але ж…

– Не йди за мною в хлів, тобі туди не треба! Бо різні є у людей очі… У мене, скільки я живу на світі, усі корови були хороші, такі були корови, як танки! А після вашого із Денисом весілля… така гарна корова захиріла, геть зовсім перестала доїтися. Не інакше, Наталко, що то чиїсь лихі очі мою корову зурочили. І свині наші тепер погано їдять! А які ж у нас були свині! Так що – ти краще до хліва не йди, не треба тобі на скотинку дивитися, не треба…

Восени, хоч і щойно вийшла заміж, Наталка до училища їхала з великою радістю.

Хоч і доводилося їй залишати вдома свого чоловіка, і між ними давно була любов, і Наталка так мріяла, що вийде заміж… Проте цей місяць у свекрушиній хаті здався їй справжнім пеклом.

– Закінчить Наталка вчитися, а тоді й перейдете жити у власну хату, як уже не треба буде нікому й нікуди з дому їздити! – казала Денисові його мати. – Не будеш же ти сам сидіти, поки жінка вчиться!

«Своєю» для них мала стати хата Наталчиних батьків: коли батько помер, мати через рік вийшла заміж удруге і пообіцяла:

– Оце, Наталко, як вийдеш заміж – то буде тобі твоя хата!

Денис тоді служив у армії.

– Коли ж то воно ще буде?! – сердився вітчим. – Давайте цю хату продамо, а ти, Марійко, – казав до Наталчиної матері, – переїжджай до мене жити, в місто!

– Е, ні! – хитала головою мати. – Ти знаєш, як ми із чоловіком цю хату будували? Скільки ми сюди сил поклали? Та й… я ще не зовсім геть здуріла, щоб на старість остатися без своєї хати! Краще ти продавай свою квартиру та й переїзди жити до мене.

– Я квартиру продати не можу, бо у мене є діти! – казав вітчим.

– А у мене що, своїх дітей нема?!