Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

Майже місяць після весілля Денис із Наталкою провели не в селі – були на морі: Наталка вчилася в училищі і в таборі відробляла практику, Дениса взяла із собою – винаймали разом квартиру.

А потім повернулись у село…

Денисові батьки лягали спати дуже рано. Як тільки свекруха видоювала корову, хату замикала зсередини на залізну клямку.

А вранці – сонце сходило на небо, всі мусили вставати.

Спочатку прокидався Наталчин свекор, ішов на город по бур’яни, за ним слідом брела свекруха – варити собі та свиням їсти.

Того ранку, вже після міста, Наталка прокинулася від страшенного гуркоту – свекруха совала посудом на кухні. А потім заспівало радіо…

Наталка спочатку просто лежала поряд із Денисом і дивилася на стелю, але – був ранній ранок, тож непомітно заснула знов.

Від нового крику вона сахнулася, аж кольнуло щось у серці й поніміли ноги.

– Та що ж це таке?! – почала вона шарпати Дениса. – Радіо так гучно кричить!

Денис мовчки схопився й пішов на кухню, там шарпонув із розетки шнур і повернувся із ним до спальні.

– Уф-ф-ф!.. – впав на постіль. – Уже більше не буде грати! – і кинув шнур під ліжко.

Але замість радіо почала голосно кричати свекруха:

– Вадиме! Вадим!!! – свекруха стала біля дверей спальні й гукала чоловіка. – Дивися, що це таке?! Йди швидко сюди!!! Це не ти, часом, вирвав шнура від радіо?! Де ж це подівся шнур?!!!

– Варко, чи ти не бачила, що я до того радіо і близько не підходив? Я ж на городі був! – виправдовувався свекор.

– Де ж це дівся шнур?! – і свекруха почала голосно гриміти посудом, лляла воду у залізну миску й переполіскувала у ній ложки.

– І як його можна спати так довго?! – кричала у бік спальні.

Денисові батьки тримали велике господарство: корову, гуси, індики, кури, кролі і свині. І все те від ранку й до вечора вищало, мукало й кудкудакало в дворі – просило їсти.

Від величезної купи гною в кінці подвір’я до самого берега тягнувся довгий свекрушин город. А ще два були – на полі за селом.

У дворі напроти хати була ще й літня кухня – із плитою й піччю. У печі Варвара пекла хліб, а на плиті увесь час щось варилося. Під плитою скрізь по долівці було накришено й розсипано – там готувався корм для худоби, і по літній кухні можна було ходити хіба в гумових галошах. На поличці над столом сиділа купа котів.

– Може, мені, мамо, щось вам допомогти? – кілька разів виходила Наталка вранці до свекрухи, коли та щосили мела віником під дверима спальні.

– Та що ти мені будеш помагати? Немає чого! Іди, Наталко, й лягай собі та й лежи!

А ввечері свекруха голосно ойкала, задирала спідницю догори й показувала чоловікові, синові й Наталці здуті варикозні вени на ногах.

– То, може, я чимось вам допоможу? – не знала Наталка, де себе подіти: Денис із батьком йшли рано до колгоспу, а вони із свекрухою зоставалися самі у хаті.

– Я ж тобі вже казала – не треба нічого тут робити, іди собі лягай і спи!

Цілими днями никала Наталка по подвір’ю, ходила до городу, бралася прибирати в хаті і варити їсти. Та ніде не встигала за свекрухою, не могла знайти для себе місця. Денисова мати неначе вгадувала усі наміри невістки й вихоплювала роботу їй з-під рук.

Якось (це вже був кінець літа й за тиждень Наталці треба було їхати в училище – канікули закінчувалися) вона заходилася прибирати в хаті. Повиносила сама надвір важкі синтетичні килими, повитрушувала плюшеві покривала, помила скрізь підлогу. А тоді сама й позаносила усе те назад до хати.

І тільки сіла на дивані відпочити, як почула, що до двору в’їхала машина. Зайшов Олег, Денисів старший брат.

– Що, Наталко? Ти тут сидиш і прохлаждаєшся? – недобре засміявся. – А мати ж де?

– Мама пішла на поле, щоб огірків вибрати. А тоді, казала, ще трохи бур’ян прополе. А я ось…

– Огірки закривати будете? – не дослухав до кінця Олег. – Ну й правильно, треба ж щось зимою їсти! Добре вам у селі, – сів поряд на дивані. – Захотіли м’ясця – пішли й зловили курочку, треба картопельки – бери лопату і копай! Та й свіже повітря тут, а яка природа! Справжній рай!

– Ну то й ти переїзди назад до села! – усміхнулася йому Наталка. – Чого сидиш у тому Києві?

– Я не зрозумів?! – Олег округлив очі. – Ти з мене насміхаєшся? – підвівся.