Стівен Кінг - Під куполом
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, — погодився Расті. — Але далі буде гірше. Я тобі гарантую. І… якби у тебе трапилася катастрофічна травма голови, ти схотів би, щоб тебе оперував я?
— Аж ніяк, — відповів Твіч. — Я не втрачаю надії, що скоро з'явиться Грегорі Хаус.
Расті загасив сигарету в бляшанці й кинув погляд на їхню спорожнілу комору. Може, варто йому зазирнути до комори позаду міської ради — чим це може зашкодити?
Цього разу позіхнув уже він.
— Чи довго ти зможеш отак триматися? — спитав Твіч. З його голосу пропала вся грайливість. — Я питаю тільки тому, що тепер ти єдиний, кого наразі має наше місто.
— Скільки треба, стільки й буду. Мене непокоїть лише те, що через утому я можу щось напартачити. Ну, й зіткнутися з чимось, що виходить за рамки набору моїх умінь, — він згадав Рорі Дінсмора… і Джиммі Серойса. Про Джиммі думати було важче, бо Рорі був уже недосяжним для можливих медичних похибок. Натомість Джиммі…
Расті уявив себе в операційній, як він прислухається до неголосного пікання апаратури. Побачив себе, як він розглядає голу бліду ногу Джиммі з чорною лінією, проведеною в тім місці, де треба зробити розріз. Уявив Дагі Твічела в ролі анестезіолога-дебютанта. Відчув, ніби Джинні Томлінсон вкладає скальпель йому в обтягнену гумовою пальчаткою долоню, побачив, як вона дивиться на нього поверх маски своїми холодними синіми очима.
«Бережи мене, Боже, від цього», — подумав він.
Твіч поклав свою долоню на руку Расті.
— Не переймайся, — промовив він. — Не забігай зайве думкою в майбутній день.
— Та де там. Тут і на годину наперед загадувати важко, — відповів Расті, підводячись з лави. — Піду-но я до амбулаторії, подивлюся, чи не стряслося там чогось. Дякувати Богові, зараз уже не літо; опинилися б у нас на руках тисячі три туристів та сімсот дітей з таборів відпочинку.
— Хочеш, я з тобою?
Расті похитав головою.
— Чому б тобі знову не сходити до Еда Карті? Подивитися, чи він іще в світі живих.
Расті кинув ще один погляд на газову комору і вже тоді поплентався за ріг будівлі й далі по діагоналі в бік амбулаторії на дальньому кінці під'їзної алеї лікарні імені Кетрін Рассел.
10
Звичайно, Джинні була в лікарні; перед тим, як виписати додому місіс Ковленд, вона робила останнє зважування її новонародженому немовлятку. У приймальні амбулаторії чергувала сімнадцятирічна Джина Буффаліно, за плечима в якої було рівно шість тижнів медичної практики, і то в ролі санітарки-волонтерки. Вона зустріла Расті поглядом очей засліпленої автомобільними фарами дикої кізочки, від чого йому серце йойкнуло, але в приймальні було пусто, і це вже гарно. Вельми гарно.
— Ніяких дзвінків? — спитав Расті.
— Один. Від місіс Венціано, що живе неподалік Чорної Гряди. У неї дитина застрягла головою між рейками манежу. Вона хотіла, щоб приїхала швидка. Я… я сказала їй, щоб намастила дитині голову оливковою олією і спробувала сама. У неї вийшло.
Расті розквітнув усмішкою. Можливо, буде толк з цієї дівчини. Джина, явно з величезним полегшенням, усміхнулася йому навзаєм.
— Тут порожньо нарешті, — промовив Расті. — І це чудово.
— Не зовсім. Тут міс Ґрінелл, її, здається, Ендрія звуть? Я її залишила в третьому, — Джина завагалася. — У неї доволі розстроєний вигляд.
Звеселіле було серце Расті знову обірвалося. Ендрія Ґрінелл. І розстроєна. Це означає, вона хоче новий рецепт на оксиконтин. Котрого він, при здоровому глузді, не має права виписувати, навіть якщо в Енді Сендерса цих пігулок вагон.
— Гаразд, — він було вже зробив пару кроків коридором до оглядового кабінету номер три, та тут же зупинився. — Ти не присилала мені повідомлення.
Джина спалахнула.
— Вона мене попрохала цього не робити.
Расті це здивувало, але лише на секунду. Хай Ендрія має свої проблеми з ліками, але вона аж ніяк не тупа. Вона просто знала, що Расті перебуває в лікарні і, скоріш за все, разом з Твічем. А Дагі Твічел не хто-небудь, а її молодший братик, котрий навіть у свої тридцять дев'ять залишається для Ендрії тим, кого вона мусить захищати від ницих фактів реального життя.
Расті зупинився проти дверей з табличкою 3, намагаючись набратися духу. Мусить бути важко. Ендрія не якийсь нахабний п'яниця з тих, що заявляють, ніби алкоголь не створює для них ніяких проблем, і не схожа вона на тих метамфетамінників, кількість котрих явно зросла за останній рік чи більше. Те, що Ендрія сама цілком усвідомлює свою залежність, прибирає можливість настрахати її цим, а відтак ускладнює сам процес лікування. Звісно, після падіння вона неймовірно страждала. Оксиконтин тоді прислужився найкраще, притлумив біль, вона змогла спати, можна було розпочати терапію. Не її провина в тому, що ліки, котрі їй так допомогли тоді, це ті сам ліки, що їх декотрі з лікарів називають селюцьким героїном.
Він відчинив двері й увійшов, репетируючи подумки відмову. «Ласкаво, але несхитно, — повторював він собі. — Ласкаво, але несхитно».
Вона сиділа в кутку на стільці під плакатом про холестеринові жахи, ноги щільно стулені, голова похилена над сумочкою в неї на колінах. Крупна жінка, котра зараз виглядала невеличкою. Якоюсь такою, немов применшеною. Вона підняла голову, і Расті побачив, яке в неї змарніле обличчя — зморшки біля губ поглибилися, шкіра під очима майже чорна, — він передумав і вирішив, що випише їй рецепт на рожевому бланку з блокнота доктора Гаскелла. Можливо, коли вже закінчиться ця криза з Куполом, йому пощастить намовити її до програми детоксикації; хай навіть через загрозу розповісти про все її брату, якщо не інакше. Бо вельми рідко йому траплялося бачити таку нагальну потребу.
— Еріку… Расті… У мене біда.
— Я розумію. Бачу. Я випишу…
— Ні! — схоже було, вона дивиться на нього з жахом в очах. — Ні в якому разі, навіть якщо я благатиму! Я наркоманка і мушу позбавитися цієї залежності! Я старий непотріб, справжнє чмо!
Обличчя її геть зморщилося. Вона намагалася розправити його вольовим зусиллям і не змогла. Натомість затулилася руками. Гучні, конвульсійні ридання, котрі так важко було чути, проривалися крізь її пальці. Расті підійшов, припав біля неї на коліно, обняв її однією рукою.
— Ендріє, дуже добре, що ти хочеш це припинити, це просто чудово! — але зараз, можливо, не найкращий для цього час…
Вона подивилася на нього заплаканими, почервонілими очима.
— Ти маєш рацію, це найгірший час, але зробити я мушу це саме зараз! І ти нічого не казатимеш Дагі й Розі. Можеш мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під куполом», після закриття браузера.