Дені Дідро - Жак-фаталіст

що теж був, як і вони, старий шахрай. Цей старий шахрай обвинуватив молодого панотця, що він вільно поводився з однією святохою в приймальні і потвердив присягою, що сам те бачив. Може, то й правда була, може, брехня, хтозна. Цікаво те, що наступного дня після цього обвинувачення пріору того монастиря за порадою одного лікаря дали право допомагати в лікуванні й догляді того негідника-воротаря, хворого на венеричну хворобу… Але ви, пане, не слухаєте, і я знаю, що вам муляє; закладаюсь, що шибениця.

Пан. Не можу заперечувати.

Жак. Я помітив, що ви вдивляєтесь мені в обличчя; хіба щось лиховісне в мені вбачаєте?

Пан. Ні, ні.

Жак. Тобто: так, так. Що ж, коли я лякаю вас, то нам лишається тільки розлучитись.

Пан. Та ти, Жаку, з глузду зсунувся, хіба ти себе непевен?

Жак. Ні, пане, та й хто себе певен?

Пан. Усяка добра людина. Хіба Жак, чесний Жак, не почуває огиди до злочину?.. Ну ж бо, кінчаймо цю розмову і вертайсь до свого оповідання.

Жак. Через ці наклепи й обмовництво воротареве бідного брата Анжа так зганьбили й обплутали, що аж у голові в нього заморочилось. Тоді покликали підкупленого лікаря, який посвідчив, що чернець цей — божевільний і що йому треба дихнути рідним повітрям. Коли б ішлось тільки про те, щоб спровадити чи замкнути брата Анжа, то з цим не забарилися б; але серед святох, що за ним упадали, були великі панії, що на них мусили зважати. їм говорили про їхнього духівника з лицемірним співчуттям: «Ох, бідний брат Анж, яка шкода! Це був орел нашої монастирської громади. Та що ж йому трапилось?» На це питання лише глибоко зітхали, підводили догори очі; коли ж ті не відступались, вони схиляли голову й мовчали. До цього кривляння додавали іноді: «Ох, Боже ж ти наш!.. Іноді ще бувають у нього дивні хвилини… виблиски генія… Може, воно й минеться, але надії мало… Яка втрата для релігії…» — Тим часом підступи ще збільшувались; нічим не гребували, щоб довести брата Анжа до стану, який закидали йому; та й довели б, мабуть, коли б брат Жан не зворушився ним. Що ж вам іще сказати? Якось увечері, коли ми всі вже поснули, хтось постукав до нас у двері; ми встали й відчинили — то був отець Анж і брат мій, перевдягнені. Наступний день вони перебули в хаті, а другого дня вдосвіта подалися. Ішли вони не з порожніми руками, бо Жан, прощаючись зі мною, сказав мені: «Я віддав заміж твоїх сестер, і коли б лишився ще два роки в монастирі тим, ким був, ти був би одним з найбагатших фермерів в окрузі, але все змінилось, і ось що тільки я для тебе маю. Прощай, Жаку. Якщо мені з панотцем поталанить, то я тебе не забуду». І тицьнув мені в руку ті п'ять луї, що я казав, та ще п'ять для дівчини, яку він останню віддав заміж і яка породила щойно опецька, схожого, як викопаного, на брата Жана.

Пан (розчинивши табакерку й сховавши годинника). Чого ж вони поїхали до Лісабона?

Жак. Щоб зазнати землетрусу[234], який не міг без них обійтися; щоб їх розчавило, поглинуло й спалило, як на небі написано.

Пан. Ох, ченці, ченці!

Жак. Найліпший ламаного шеляга не вартий.

Пан. Я це краще від тебе знаю.

Жак. Хіба й ви побували в їхніх руках?

Пан. Хай іншим разом розкажу.

Жак. Але чому вони такі злі?

Пан. Мабуть, тому, що вони ченці… А тепер вертаймося до твого кохання.

Жак. Ні, пане, не вертаймося.

Пан. Хіба не хочеш уже, щоб я знав про нього?

Жак. Я то хочу, але доля не хоче. Хіба не бачите, що скоро тільки я розкриваю про своє кохання рота, так і втручається якийсь біс, якась пригода раз у раз трапляється й уриває мене на слові? Отож і не докінчу я, кажу вам, бо так на небі написано.

Пан. Спробуй, друже.

Жак. А що якби ви про своє кохання почали? Може, це розбило б чари, а потім і з моїм коханням пішлося б краще. По-моєму, в цьому вся причина; знаєте, мені здається іноді, що зо мною доля говорить.

Пан. І ти гадаєш, що то завжди добре слухати її?

Жак. Атож, про це свідчить той день, коли вона сказала мені, що ваш годинник на спині в коробейника…

Пан почав позіхати; позіхаючи, стукав пальцями по табакерці, а стукаючи по табакерці, дивився в далеч, а дивлячись у далеч, сказав Жакові:

— Чи не бачиш ти чогось ліворуч?

Жак. Бачу і закладаюсь, що те щось не схоче ні щоб я розказував далі свою історію, ні щоб ви свою розпочинали…

Жак мав рацію. Як те щось, побачене ними, посувалось до них, а вони посувались до нього, то ці два поступання в протилежному напрямку скоротили відстань, і невдовзі вони помітили чорний повіз, запряжений четвериком коней у чорних попонах, що закривали їм голови й звисали до ніг; позаду — двох слуг у чорному, далі ще двох у чорній одежі на чорних конях у чорних попонах; на передку повоза — чорного фурмана у виложистому капелюху, оповитому довгим крепом, що спадав йому на ліве плече. Фурман той похилив голову, попустив віжки, і коні правили ним більше, ніж він ними. Ось порівнялись наші мандрівці з тими марами. Ту ж мить Жак скрикує, як не падає з коня, рве на собі волосся, качається по землі, вигукуючи:

— Мій капітан, мій бідний капітан! Це ж він самісінький, он і герб його…

Справді, на марах була довга труна під погребним покривалом, на погребному покривалі — шпага зі шнурком, а поруч труни — з молитовником священик, що читав псалми. Мари їхали собі, Жак ішов за ними голосячи, пан за Жаком лаючись, а слуги впевняли Жака, що це і є жалібний похід його капітана, який помер у сусідньому місті, звідки його везуть до гробниці його предків. Відколи цей військовець через смерть свого приятеля, капітана того самого полку, позбувся втіхи битися щонайменш раз на тиждень, він упав у тугу, яка сточила його за кілька місяців. Віддавши своєму капітанові останню данину шани, жалю й сліз, Жак перепросив свого пана, сів на коня, і вони поїхали далі мовчки.

Але на Бога, авторе, куди ж вони їхали?.. — Але на Бога, читачу, відповім я вам, хіба ж знаєш, куди йдеш? От ви